Сара Джио – Бунгало (страница 48)

* * *

Шатл доставив нас із аеропорту до розкішного готелю. Дженніфер відчинила двері карткою-ключем, і ми ввійшли в номер з кондиціонером.

— Поглянь, який краєвид! — вигукнула онучка. За скляними дверима виднілася неймовірна панорама піщаного пляжу. І раптом я помітила щось знайоме.

—О боже... — Я рушила ближче до вікна. — Малюнок берега... Не може бути!

— Що? — підбігла Дженніфер. — Що ти побачила?

— Я можу помилятися, та, здається, готель збудовано на місці нашої бази! Дуже знайомий пляж, і те, як він завертає вбік. І підводний риф. Отам, під шумовинням.

Я не вірила своїм очам. Здавалося, от-от звідкись з’явиться медсестра Гільдебренд, або Кітті, або — я зітхнула — Вестрі.

—Повернутися сюди просто... — Я відчинила двері й вийшла на балкон. Дженніфер залишилася в номері.

—Не поспішай, бабусю, — тихо мовила вона. — Я буду всередині.

На балконі я опустилася в плетене крісло, і знайомі хвилі заполонили мій розум і серце.

* * *

Так минула година, я повернулася до номера й побачила, що Дженніфер заснула. Узяла із шафи покривало, тихенько накрила онуку, а тоді витягнула зі столу аркуш паперу. Я знала, куди слід піти.

Моя люба!

Я пішла на прогулянку. Не хотіла тебе будити. Повернуся перед вечерею.

Обіймаю.

Бабуся

Надівши солом’яний капелюх, я вийшла з готелю, минула басейн, навколо якого смажилися дівчата в бікіні, бар, де молодята сьорбали фруктові коктейлі, і вийшла на берег океану. Пляж практично не змінився — неподалік виріс тільки один будиночок. Тут було так само тихо та спокійно, як сімдесят років тому.

Я знову стала двадцятиоднорічною медсестрою, яка вислизнула на пляж після тривалої зміни в санчастині. Крадькома озиралася, чи ніхто не йде за мною, а серце гупало в грудях, передчуваючи зустріч із ним.

Проте я швидко втомилася. Ноги все сильніше грузнули в піску. Я витерла краплі поту із чола й міцніше натягнула капелюх, який захищав обличчя від безжального сонця. Роззирнулася. Де воно? Мабуть, трохи далі.

Над головою кричали птахи, і я рушила далі, пильно вдивляючись у гущавину. Воно має бути тут. Десь тут.

За двадцять хвилин я зовсім захекалась і зупинилася. Знайшовши пляму тіні, опустилася на пісок і важко зітхнула. Звісно, бунгало вже немає. Чи я здуріла вірити, що воно досі стоїть і чекає на мене?

— Перепрошую, мем? — Почувши поруч чоловічий голос, я підвела голову. — Мем, з вами все гаразд?

До мене наближався чоловік. На вигляд йому було за шістдесят, майже як моєму старшому синові. З ним ішла жінка приблизно того самого віку, одягнена в блакитний сарафан. Темне волосся зібране в мальвінку.

—Так, так. — Я опанувала себе.

—Я Грег, а це моя дружина Лорен. Ми живемо тут неподалік.

— Мене звуть Енн. Енн Келл... — запнулась я, дивуючись з обмовки. Я прожила більшу частину життя як Енн Ґодфрі, але чомусь на острові це прізвище здавалося чужим. — Енн Келловей, — закінчила я.

Лорен глипнула на чоловіка, а потім на мене.

— Енн Келловей?

—Так. — Вона наче впізнала прізвище, і це мене спантеличило. — Вибачте, а ми знайомі?

Жінка похитала головою і вражено глипнула на свого супутника.

— Ні, — сказала вона та присіла поруч зі мною. — Але ми давно сподівалися познайомитися з вами.

—Я не зовсім розумію.

—Неймовірно, — зачудовано похитала головою Лорен. — Ви жили на острові під час війни, еге ж? — Я кивнула. — І тут недалеко є старе бунгало, — обережно вела далі вона. — Ви його бачили, так?

—Так. А звідки ви це знаєте?

Вона знову глянула на чоловіка, а тоді на мене.

— Він завжди говорив, що ви прийдете.

— Він?

—Містер Ґрін.

Серце закалатало швидше. Я приголомшено похитала головою.

— Не збагну. Ви знаєте про бунгало? І... Про Вестрі?

Лорен кивнула, а її чоловік підвівся і показав туди, звідки я прийшла.

—Воно там, неподалік нашого будинку. Відколи ви тут були, кущі трохи розрослися. Мабуть, ви просто не помітили.

Я швидко підвелась, але слабкість у ногах нагадала, що мені вже не двадцять один.

— Ви проведете мене туди?

—Так, — усміхнувся Грег.

Кілька хвилин ми йшли мовчки. Час від часу подружжя зацікавлено позирало на мене, але я не підводила очей, глушачи думки в шумі хвиль. Чи хочу я випитувати, що вони знають про бунгало та про Вестрі?

Зненацька Грег зупинився і показав рукою в гущавину.

—Воно отам.

—Дякую, — відповіла я, торуючи собі шлях крізь зарості.

—Міс Келловей, зачекайте, — гукнув з пляжу Грег. Я обернулася. — Просто, щоб ви розуміли, що воно вже не таке, як колись.

Я кивнула й рушила далі. З дерев звисали нахабні ліани, тягнулися мацаками, наче хотіли схопити мої кволі руки. Я глянула наліво, направо. Де воно? А відтак помітила величезний кущ гібіскусу. Він готувався зацвісти, і над листям випиналися крихітні жовті пуп’янки. Пульс прискорився. Воно десь поряд.

Відгорнувши чергову ліану, я нарешті побачила — бунгало досі стояло, хоч і не дуже впевнено. Очеретяний дах занепав і де-не-де провалився. Одна стіна просто впала, інші майже просвічувалися. Дверей не було. Я глибоко вдихнула, згадуючи, як ми з Вестрі знайшли хатинку багато років тому. Тепер на неї боляче дивитися.

Сходинки провалились, і я мусила якось вибратися на майже метрову висоту, щоб потрапити всередину. Руки боліли, але я підтягнулася і вилізла, налякавши пташку. Запищавши, вона пурхнула у вікно.

Вставши, я обтрусила штани від пилу й оглянулася. Ліжко й зібгане покривало, столик і крісло з червоного дерева, пошарпані штори, які колись я пошила, — усе залишилося на місці. Очі зупинилися на стіні, де висіла картина. Можливо, вона, загорнена в мішковину, досі лежить під ліжком? Там, де ми з Вестрі її залишили?

Набравшись духу, я опустилася навколішки й посунула руку під ліжко. Звідти вибігла ящірка, і я відскочила. Та, опанувавши себе, ще раз підійшла й підняла покривало, щоб роздивитися все під ліжком. Збоку лежав порожній шматок мішковини. Картини не було.

Я виструнчилась і сіла в крісло. Сімдесят років емоцій навалилися на мене важким тягарем. Звісно, картина зникла. Як наївно — думати, що вона досі тут.

Зрештою я підвелася з крісла, і під ногами зарипіла підлога. Я всміхнулась, згадавши нашу з Вестрі саморобну поштову скриньку. А раптом там є лист? Смішна думка, але я таки присіла й, тамуючи сльози, урочисто підняла дошку. Тоді просунула руку в темну заглибину, і зненацька пальці наткнулися на щось об’ємне та м’яке.

Книжка. Ні, записник. Я витягла з-під підлоги блокнот у шкіряній обкладинці та струсила його від багаторічної пилюки.

Світло тьмяніло — сонце невдовзі сідатиме. Я розгорнула нотатник на першій сторінці та примружилася, щоб розібрати літери:

Листи Вестрі до Енн...

О господи! Він повернувся сюди, як і обіцяв.

Я квапливо перегорнула сторінку, шукаючи очима слова, які вберу в самісіньке серце, але надворі почувся голос.

—Міс Келловей?

Це голос Ґрега. Я знехотя згорнула записник і заховала його в сумочку.

—Так, я тут.