Сара Джио – Бунгало (страница 47)

У Сіетлі я не припиняла думати про Вестрі. Минуло більше як місяць від того жахливого дня в Парижі, але навіть домашні клопоти та підготовка до весілля не допомогли викинути його з думок і серця. Я здригалася, коли дзвонив телефон, і щоранку чатувала на пошту біля вікна. Після записки, яку йому передала Мері, Вестрі обов’язково напише або зателефонує. Чому він не пише?

А тоді, у спокійний вівторковий ранок, коли ми з Максін збиралися до міста, хтось подзвонив у двері. Я випустила з рук сумочку, помада випала з неї і закотилася під диван.

—Я відчиню, — гукнула я Максін. За дверима стояв листоноша.

—Доброго ранку, мем. Мені потрібна міс Келловей.

—Так, це я.

Він простяг невеличкий конверт й усміхнувся:

— Вам телеграма з Парижа. Будь ласка, підпишіться тут.

Я зраділа, черкнула підпис на бланку й побігла до своєї кімнати. Зачинивши двері, я розірвала конверт. Усередині лежав клаптик жовтого паперу з друкованими рядками. Я підійшла до світла й затамувала подих.

Повернулися швидше з подорожі крпк

Мері померла крпк

Повісилася 18 вересня зранку крпк

Едвард остаточно розбив їй серце крпк

Вітання і найкращі побажання з Європи, Стелла крпк

Я довго витріщалася на клаптик паперу, вбираючи в себе слова. Зір заступила габа шоку.

— Ні!

Ні, Мері. Тільки не ти! Я пригадала смуток і вагання в її очах. На долю Мері випало більше страждань, аніж решті дівчат. Але вкоротити собі віку? Як вона могла? З очей бризнули сльози, я зім’яла телеграму й кинула її додолу.

Та за кілька секунд я усвідомила дещо інше. Серце несамовито закалатало. Господи, якого числа вона заподіяла собі смерть? Я підняла папір і розгладила його. Вісімнадцятого вересня. Ні. Не може бути.

Мене скував жах. Мері так і не пішла на ранкову зміну після наших відвідин. Вона не встигла передати Вестрі мою записку.

* * *

—Ти готова? — через два тижні запитав Джерард. Настав день нашого весілля, і він, проігнорувавши забобони, приїхав забрати мене до церкви. Мабуть, хвилювався, що по-іншому я просто не прийду.

Ми стояли у дверях, і я милувалася Джерардом. Елегантний смокінг, ідеальна біла троянда на лацкані. У вухах дзвеніли материні слова: «Коли виходитимеш заміж, переконайся, що він кохає тебе по-справжньому».

Я пригадала момент ніжності між Вестрі й Кітті в шпиталі. Як безглуздо було думати, що він чекатиме мене. Вірити, що він досі любить мене. Хіба не байдуже, одержав він записку чи ні? Цієї миті я по-новому поглянула на Джерарда. Він кохає мене. І завжди кохатиме. Цього вистачить на все життя.

—Так, — я проковтнула клубок, що стояв у горлі. Клубок болю, жалю і привидів з минулого. І взяла Джерарда за руку. — Я готова.

Золотий медальйон гойднувся на шиї і знову припав до грудей, якомога ближче до серця.

Розділ 16

— І ти вийшла за дідуся. — Голос Дженніфер повернув мене в сьогодення. Сонце вже сіло, і за вікном ледь рожевіла смуга крайнеба.

Я всміхнулась і витерла сльозу носовичком.

—Звісно, я вийшла за дідуся. Ти не рада? Якби не вийшла, тебе тут не було б.

Проте відповідь, здається, не задовольнила Дженніфер.

—Тобто я — результат твого розбитого серця?

—Зовсім ні, — запевнила я онучку. — Я любила твого діда.

—Але не так, як Вестрі.

Я кивнула.

—Життя мене навчило, що любов буває різною.

Я згадала сильного та впевненого Джерарда. Мені його бракувало. Бракувало того, як він цілував мене в щоку чи зустрічав з ранковою газетою, яйцем-пашот і золотистою грінкою. Джерард подарував мені своє серце цілком, а я дала йому лише шматочок. Бо глибоко під сімома замками тримала сховок, де горіла свічка для іншого.

—Ой, бабусю, — Дженніфер поклала голову мені на плече. — Чому ти не розповіла мені раніше? Хіба тобі не самотньо було стільки років тримати це в собі?

—Ні, люба, — мовила я, погладивши медальйон. — Мені ніколи не було самотньо. Взаємне кохання, хай скільки воно тривало, залишається в серці назавжди. — Я розщепила медальйон і витрусила на долоню скіпку з підлоги бунгало. Дженніфер нахилилася над моєю рукою і роздивлялася її. — Ні, — повторила я, — мені ніколи не було самотньо.

—А що сталося з Кітті? Що сталося з Вестрі? — Дженніфер наморщила лоба. — Ти намагалася їх знайти?

—Ні. У день весілля я поклялася відпустити й забути все це. Було б несправедливо щодо твого діда вчинити по-іншому.

—А як же бунгало, картина? І твоя обіцянка Тіті? Пам’ятаєш, що вона говорила про справедливість?

Я відчула безкінечну втому, але відповіла чесно:

—Так, пам’ятаю.

—Я поїду з тобою, — безапеляційним тоном заявила Дженніфер.

—Куди поїдеш?

—На Бора-Бора.

—Ой, люба, — всміхнулася я, — це так зворушливо, але я не думаю...

—Так, — не вгавала онучка. Її очі світилися захватом. — Поїдемо разом.

Я похитала головою. Розповівши історію, я роз’ятрила старі рани. Вони боліли, наче все це трапилося вчора.

—Я не зможу.

Дженніфер пильно глянула мені в очі:

—Бабусю, невже не розумієш? Ти мусиш туди повернутися.

* * *

Літак здригався і бряжчав, знижуючись над Французькою Полінезією.

— Шановні пасажири, ми потрапили в зону помірної турбулентності, — защебетав стюард з австралійським акцентом. — Пристебніть паски безпеки. Ми заходимо на посадку.

Я заплющила очі, згадуючи переліт на Бора-Бора багато років тому. Тоді поруч сиділа Кітті, і в літаку було повно медсестер, які, затамувавши подих, слухали медсестру Гільдебренд. Вона лякала нас небезпеками острова. А потім Кітті поклала руку мені на плече, подякувала, що я полетіла з нею, і пообіцяла, що я не пожалкую. Якби можна було все змінити, як би я вчинила?

Літак сильно трусився, Дженніфер повернулася до мене й лагідно сказала:

—Не хвилюйся, бабусю.

Я стиснула її долоню, оглядаючи салон. Переважали молоді пари — мабуть, у них медовий місяць. Молодик праворуч від нас ніжно гладив волосся коханої, вони удвох видивлялися в ілюмінаторі острів. Важко було не заздрити. Їм неймовірно пощастило відкрити для себе острів без жахів війни й тягарів часу. От би повернутися у свої двадцять один та почати все з чистого аркуша. Із цієї миті й разом з Вестрі на сусідньому сидінні.

—Готова? — Дженніфер вивела мене із задуми. Літак уже приземлився. Я встала й поспішила за онучкою до дверей. Перші пасажири вже сходили трапом.

Стюардеса пришпилила до моєї сорочки пурпурову орхідею. Квітка була аж така яскрава, що я засумнівалась у природності кольору.

—Вітаємо на Бора-Бора, мем. Ви полюбите цей острів.

—Я вже давно його люблю, — усміхнулася я, на повні груди вдихаючи тепле вологе повітря. Там, де сімдесят років тому розкинулася єдина злітна смуга, тепер вирував аеропорт. Смарагдові пагорби поцятковані будиночками. Усе змінилось, але повітря досі пахнуло солодким нектаром, а бірюзова вода здалеку манила до себе. І тієї миті я збагнула: я вдома.

— Візьми мене за руку, бабусю, — запропонувала Дженніфер.

Але я похитала головою, бо вже давно не відчувала в собі так багато сили та впевненості.

— Я впораюсь, — мовила я і рушила вниз трапом. «Так, — повторила подумки, — я впораюся».