Сара Джио – Бунгало (страница 46)

Коли ми вийшли на дев’ятому поверсі, картина мене приголомшила. Три сотні або й більше поранених солдатів лежали на розкладних ліжках, їхні знесилені тіла були вкриті темно-зеленими вовняними ковдрами.

— На цьому поверсі всі тяжкі, — озвалася Мері. — Багато серйозних поранень.

Серце гучно калатало в грудях.

—Де він? — панічно озиралась я. — Мері, відведи мене до нього.

До нас підійшла медсестра, моя ровесниця. Вона кивнула Мері, але не всміхнулася:

—Я гадала, у тебе вихідний.

—Так, — відповіла Мері. — Я прийшла з подругою. Вона хотіла навідати містера Ґріна.

Медсестра зміряла мене поглядом й обернулася до Мері:

—Вестрі Ґріна?

Почувши його ім’я з вуст чужої жінки, я затремтіла.

—Так, — сказала Мері. — Вестрі Ґріна.

Медсестра ще раз глипнула на мене й примружилась:

—А ви хто?

— Енн, — пробурмотіла я. — Енн Келловей.

—Гаразд. — Медсестра подивилася на Мері так, наче вони знали щось, чого не знаю я. — Я не впевнена... Піду запитаю.

Коли вона відійшла досить далеко, я повернулася до Мері:

— Не розумію, чому вона так дивно поводиться?

Мері дивилася кудись углиб палати, тоді у вікно, аби не мені в очі.

—Мері, — благала я. — Що трапилося?

—Присядьмо. — Вона взяла мене попід руку й повела до лави. На стіні цокав годинник, і кожен порух стрілки перетворювався на тортури.

—Коли я зателефонувала тобі, — почала Мері, — я не знала всієї історії. Не знала, що Вестрі...

До нас наближалися кроки, чиїсь підбори стукали дерев’яною підлогою. Я здивувалася, побачивши знайоме обличчя.

— Кітті! — зойкнула я, зриваючись на ноги. Попри все, що трапилося в минулому, мені запраглося кинутися в обійми давньої подруги, дати волю любові й перепросити. Ми обидві завинили одна перед одною.

Та мої очі наразилися на очі Кітті — очі незнайомки, і я зупинилася.

—Привіт, — холодно мовила вона.

Мері встала поруч і заговорила:

— Кітті, Енн здолала довгий шлях, щоб побачити Вестрі. Сподіваюся, вони зможуть поговорити.

— Боюся, це неможливо, — спохмурніла Кітті.

В очах запекло, і я безпорадно кліпала очима.

—Чому, Кітті? Він у важкому стані? Він без тями?

Кітті глянула на мої руки, на Джерардів перстень. Я пошкодувала, що не зняла його. Повернулася вже знайома нам медсестра й стала поруч із Кітті, наче підтримуючи її. Що вони приховують від мене?

—Кітті, — почала я, — що сталося?

—Вибач, Енн, — сухо відказала вона. — Справа в тому, що Вестрі просто не хоче тебе бачити.

Кімната закрутилась, і я схопилася за руку Мері, щоб не впасти. О господи! Я приїхала сюди із Сіетла, стою за кілька метрів від нього, але Вестрі не хоче мене бачити?

—Не розумію, — промимрила я, а шлунок зсудомило, наче через морську хворобу. — Я просто хотіла...

Кітті сплеснула руками, розвернулася і пішла геть.

— Мені шкода, Енн, — гукнула вона, не обертаючись. — Хай щастить.

Я дивилася їй услід. Кітті повернула праворуч і зникла за ширмою.

—Ходімо, Енн, — прошепотіла Мері, беручи мене під руку. — Мені так прикро, вибач, люба. Не варто було тебе приводити сюди. Я мала пояснити...

— Що пояснити? — скрикнула я. — Що я не зможу побачити чоловіка, якого кохаю, через заборону моєї найкращої подруги?

Мої слова відлунювали в повітрі, і я стерпла від їхньої безцеремонної правдивості. Нехай я вийду за Джерарда, але моє серце завжди належатиме Вестрі.

—Ні, — я вирвалася від Мері й рішуче пішла між поранених.

Притлумлений гул біля ліфта переріс у виразні стогони, плач і сміх. На цьому поверсі зібралися й вирували всі людські емоції.

Я швидко крокувала між рядами ліжок, зазираючи в кожне обличчя. Дехто пожирав мене очима, дехто взагалі не помічав. Де він? Якщо я знайду його, якщо загляну в очі, він передумає? Він досі кохає мене? Я не дам Кітті стати між нами. Не дозволю їй говорити замість Вестрі. Серце тріпотіло, я блукала серед безкінечних ліжок і молилася, щоб побачити знайомі каро-зелені очі, які полонили моє серце на острові.

Та я обійшла всю велетенську палату й не знайшла жодного сліду Вестрі. Панічно роззираючись, я раптом згадала про ширму, за якою зникла Кітті. Можливо, він там? Я рушила до протилежного кутка й зупинилася перед шатром у сіро-білі смужки. Невже мене відокремлює від Вестрі клаптик тонкої матерії?

Руки трусились, і я відгорнула край ширми, якраз щоб заглянути всередину. Там стояло чотири ліжка, усі зайняті. Я розрізнила риси обличчя чоловіка в дальньому куті й завмерла.

Вестрі.

Ноги підломлювались, а я вдивлялася в його лице. Худе, поросле щетиною, але досі вродливе, досі прекрасне. Таке, яким я його пам’ятала. Я потягнула ширму вбік, але враз завмерла: до ліжка Вестрі підійшла Кітті. Вона сіла на кріслі поруч і притуляла вологий рушник до його лоба — ніжно, з любов’ю. А відтак поцілувала його в чоло. Вестрі глянув на неї і всміхнувся так, що мої щоки запалали.

Хтось поклав руку мені на талію і потягнув на себе.

— Енн, — почувся голос Мері. — Не муч себе. Відпусти його.

Я відпустила ширму, припала обличчям до плеча Мері й заридала:

— Вестрі, мій Вестрі! Як вона могла? Мері, як вона могла?

Мері підняла моє підборіддя і витерла щоки рожевим носовичком.

—Мені так шкода, люба. Ходімо.

Ми підійшли до ліфта, але я зупинилася і стала шукати ручку й папір у сумочці. Коли знайшла, сіла на лаву.

— Що ти замислила? — спантеличено запитала Мері.

За кілька секунд я закінчила писати, встала і простягнула їй згорнутий аркуш.

—Завтра, коли я поїду, передай це Вестрі, — сказала я. Мері взяла записку, але дивилася на неї скептично. — Якщо я напишу листа до госпіталю, Кітті його перехопить. На тебе вся надія.

Однак Мері сторожко дивилася на аркуш.

—Ти впевнена, що досі хочеш йому щось сказати?

—Так, — кивнула я. — Мені конче потрібно, щоб він це прочитав.

—Гаразд, я передам йому, — мовила Мері, але напруження в голосі насторожило мене. — У мене завтра ранкова зміна. Спробую.

—Обіцяєш? — Я шукала певності в її обличчі.

—Так, — голос Мері раптом став тихий і безмежно втомлений. — Я постараюсь.

* * *