Сара Джио – Бунгало (страница 45)

—Дякую, я не голодна, — відповіла я.

Що змінилося в Мері? Так само вкладене солом’яно-жовте волосся. Та сама усмішка, що ховає нерівні зуби. Але очі... Так, очі змінились. У них оселився глибокий смуток, і я жадала почути історію, яка стоїть за ним.

—А Едвард? — Від його імені аж луна пішла в кімнаті, і тієї самої миті я пошкодувала про своє запитання.

—З Едвардом покінчено, — сухо відповіла Мері й глянула у вікно, де світилися вогні Парижа й текла Сена. Вона сиділа мовчки, та зрештою підвела очі на мене. — Слухай, якщо ти не проти, я не хотіла б про це говорити.

—Так, звісно, — кивнула я. — Можу тільки уявити собі, що ти пережила тут... Під час окупації.

Мері поправила волосся.

— Це був справжній кошмар, Енн. Просто диво, що я, будучи американкою, вижила. Якби не добра французька, було б непереливки. Едвард, — вона затнулася, ніби звук його імені різав слух, — він роздобув документи, щоб ніхто не дізнався про моє походження. Досі не розумію, як вони мене не знайшли, якщо зважати на мої зв’язки з Рухом опору.

—Як страшно, Мері. Ти дуже смілива.

У її погляді зорив байдужливий смуток.

—Нацисти організовували зачистки, — розповідала Мері. — Життя в постійному страху, що скажеш щось не те, не так чхнеш — і тебе заберуть на допит. А бідні єврейські родини, які вигнали з власних домівок! У цьому будинку жили три сім’ї. У квартирі навпроти було подружжя з двома дітьми. Ми спробували їх урятувати, — вона сплеснула руками, — але запізнилися. Лише Бог знає, чи повернуться вони.

—Ох, Мері. — Мені на очі набігли сльози.

Вона похитала головою, ніби намагалася відмахнутися від іншого спогаду. Занадто болючого, щоб його воскрешати.

— Вибач, — мовила вона й витерла сльози носовичком, — я думала, що зможу поговорити про це з тобою. Проте ні, занадто боляче.

Я взяла Мері за руку. На зап’ястку було видно тонкий рожевий шрам. Спогади про Бора-Бора накотилися, наче хвиля.

— Будь ласка, не говорімо про минуле.

—Боюсь, я ніколи від нього не втечу, — зітхнула Мері.

—Але місто звільнили, — спробувала я перевести розмову в позитивне русло.

—Так. Це чудо. Спочатку здавалося, що його просто спалять. І нас разом з ним.

— Мері, — обережно озвалась я, — як ти опинилася тут? Ти приїхала через... Через лист, який я віддала тобі на Бора-Бора?

—Якби все було так просто, — замислено мовила вона. — Ні, я скоїла велику дурницю, коли сюди приїхала.

На мить я пожаліла, що віддала листа Мері. Якби він залишився в мене, вона зазнала б менше горя. З іншого боку, якби не лист, Мері не приїхала б до Парижа. Не знайшла б Вестрі. Не зателефонувала б мені. Дивно, як переплелися наші історії. Дуже хочеться, щоб щасливий кінець був і в неї, і в мене.

—Куди ти поїдеш далі? — запитала я, шукаючи на обличчі подруги знак, що вона впорається. Блиск в очах, ледь помітну усмішку, що-небудь.

Та вона тужливо глянула у вікно:

— Ще не знаю.

Надворі іскрилися вогні Парижа, я згадала про Вестрі, і мені стало легше на душі. Він десь там, серед оцих вогнів.

—Поїдеш зі мною в лікарню завтра? Я страшенно хвилююся... Так давно його не бачила.

Якоїсь миті сум у погляді Мері розвіявся:

—Звісно, поїду. До речі, Стелла теж у Парижі.

—Справді?

—Так, уже кілька тижнів.

—А Вілл?

—Теж тут. Вони одружуються десь за місяць.

— Як чудово, — усміхнулась я. — Хочу її побачити.

—Вони з Віллом поїхали на кілька днів на південь. Стелла засмутиться, що ви розминулися.

— Коли ми завтра вирушаємо до госпіталю?

Мері знову задивилася у вікно.

— Відвідувачів впускають з дев’ятої. Зранку зловимо таксі. А зараз — твоя кімната далі коридором, другі двері зліва. Ти геть утомилася, тож іди відпочинь.

Вона спробувала всміхнутись, але кутики вуст наче скам’яніли й обважніли від горя.

—Дякую, Мері.

Перш ніж рушити оздобленим червоним деревом коридором, я ще раз глипнула на вітальню. Мері непорушно сиділа на дивані, склавши руки на колінах, і дивилася крізь вікно на Сену й сяйво звільненого Парижа.

У цих стінах щось трапилося. Щось невимовно жахливе. Я це відчувала.

* * *

Перед нами виріс Центральний військовий госпіталь США, і я міцніше стиснула руку Мері. У небі світило сонце, але величезний фасад заливав простір навколо будівлі тінню.

— Чому він такий... — я затнулася.

—Лиховісний?

—Так. — Я примружилася, щоб розглянути найвищий поверх.

—Тому що до приходу союзників тут було справдешнє пекло.

Мері пояснила, що дванадцятиповерхова лікарня Божон була твердинею нацистів. Після звільнення міста генерал-майор Пол Гоулі, головний хірург, переоблаштував будівлю. З неї винесли медичне обладнання, яке німці використовували для жахливих дослідів на євреях і поляках. Тепер на останньому поверсі намальовано червоний хрест, але мені той хрест нагадував бомбардувальник.

Мері вказала на одне з вікон:

— Бачиш отам? Відчинене вікно на сьомому поверсі? — Я кивнула. — Там я знайшла полячку з дитиною, їх обох заморили голодом, — тихо мовила Мері. — Нацисти проводили над ними експеримент. Спостерігали крізь віконце й документували процес від початку до кінця. Я читала їхні записи. Жінка померла на дев’ятий день. Дитина — на одинадцятий. — Мені аж мороз пішов поза шкірою. — Проте жахи скінчилися, — понуро вела Мері. — Тепер завдяки генералу Гоулі тут рятують життя, а не відбирають. За останні два тижні до нас привезли тисячу пацієнтів, а далі буде ще більше.

Я не могла відвести очей від сьомого поверху.

— Енн?

—Так, — спроквола озвалась я.

—Ти готова?

—Сподіваюся.

Ми з Мері піднялися сходами й увійшли в госпіталь. У важкому застояному повітрі відчувався морок. Тут відбувалися жахливі звірства, і будівля не могла не просякнути ними. Хоч скільки обдирай стіни, хоч як багато разів начищай підлогу, сморід зла залишиться.

У ліфті Мері натиснула на кнопку дев’ятого поверху, і ми поїхали вгору. Кнопки світилися по черзі, а в голові все крутилося. Перший поверх, другий. Чи при тямі Вестрі? Чи впізнає мене? Третій. Чи кохає він мене досі? Четвертий. Що з нами буде далі?

—Мері, — я міцно схопилася за неї, — мені лячно.

Але приятелька наче не помітила мого страху:

—Ти слушно вчинила, що приїхала. Хай що трапиться далі, ти розставиш усі крапки над «і».

Я зітхнула та спитала:

—Ти підтримуєш зв’язок з Кітті?

Мері якось збентежено скривилася. Мабуть, до неї дійшли уривки з нашої історії і клопотів на острові.

—Якщо вже зайшла мова, — схвильовано сказала Мері. — То я мушу тобі дещо розповісти. Після нашої розмови сталися...

Раптом ліфт зупинився на п’ятому поверсі, і всередину ввійшли лікар і дві медсестри. Ми замовкли.