Сара Джио – Бунгало (страница 44)

— Вибачте, що потривожила. Ви говорили, що залу зачинено через технічні роботи. Мабуть, через це зняли таблички біля картин. Та є одне полотно, про яке я хочу дізнатися більше.

Чоловік усміхнувся.

— Я спробую допомогти.

Ми увійшли в залу, і я показала на картину.

—Ось вона.

—Я знаю це полотно. Воно особливе.

—А хто автор?

—Той самий Поль Ґоґен, — засміявся він. — Це легко визначити із зображення острів’янки на тлі й підпису.

—Підпису? — не вірячи своїм вухам перепитала я.

—Ось тут, — показав охоронець у нижній лівий кут. Підпис, залишений жовтою фарбою, зливався з гібіскусом.

Так, це Ґоґен. Якби тут був Вестрі.

—Ось іще одна його картина. — Охоронець показав на більше полотно. На ньому була гологруда жінка з квіткою плюмерії у волоссі. Я аж затерпла, коли зрозуміла, на кого вона схожа. Атея. Як дві краплі води.

Але я повернулася до пейзажу.

—Ви часом не знаєте, де він написав цю картину?

—Мабуть, перебуваючи на Таїті на початку 1890-х.

—Таїті?

—Або десь неподалік. Кажуть, що він відвідував сусідні острови. Іноді моряки знаходять його роботи, коли обмінюються товарами з місцевими жителями. Уявіть собі, виміняти безцінне полотно за пачку цигарок.

Охоронець захоплено похитав головою, а на мене накотилася паніка. Та сама паніка, що охопила мене тоді, коли я покидала острів, усвідомлюючи: я можу більше ніколи не побачити картину.

—А що ще ви знаєте про його життя на островах?

— Він був відлюдьком, — відповів охоронець. — Жив у маленьких хатинах, спокушав дівчат, удвічі молодших за себе й постійно втрапляв у халепи. Хворів на сифіліс і помер на самоті від серцевого нападу. Важко це назвати щасливим життям.

Я кивнула. Усе сходиться. Бунгало. Картина. Застереження Тіти. Прокляття.

І по-новому подивилася на охоронця:

—Звідки ви так багато знаєте про Ґоґена?

—У цих стінах небагато мисливців на шедеври, — підморгнув він. — Тому в мене багато часу. До того ж Ґоген — мій улюблений художник. Він не заслуговує припадати пилом у цій залі. Його слід виставляти на рівні з Моне та Ван Гогом.

Я цілком погоджувалась. От би перелетіти назад на острів і забрати полотно, яке ми з Вестрі там залишили. Я віддала б картину до музею, зажадала б, щоб вона висіла у всіх на очах тут, поряд із тією, яку я щойно побачила. Разом вони розкажуть історію до кінця.

* * *

—Люба, пробач, що проспала, — озвалася з канапи мати, коли я повернулася до квартири. Вона прикладала до голови пакет з льодом. — У мене страшенно болить голова.

Мені закортіло сказати: «Та ти цілу ніч пиячила з якимось містером Шварцом». Проте я стрималась і всміхнулася:

— Нічого, мамо, я знайшла собі заняття.

— Чудово. Я почуваюся геть погано та, на жаль, не зможу поїхати з тобою в порт. Але за пів години приїде таксі. Ти будеш там вчасно.

— Мамо, — я витримала паузу, обережно добираючи слова. — Ми так і не поговорили з тобою про те, що сталося. Про тата й Максін. — Вона опустила погляд, щоб не дивитися мені в очі. — Мамо, як ти взагалі? — спитала я. — Напевно, тобі було дуже боляче.

Мати спробувала приховати смуток, простягнувши мені булочку, спечену Мінні. Проте я відчувала, як їй тяжко.

— Мамо?

Вона зітхнула.

—Усе буде добре. Потрібен час. Я намагаюся максимально заповнювати свої дні. Тепер від чоловіків нема відгону. — Незручний момент, тож я відвела погляд. — Шлюб — це найбільший крах у моєму житті.

— Ох, мамо...

— Ні, послухай мене, — перебила вона. Я сумнівалася, що хочу слухати, але покірно кивнула головою. — Я завжди кохала твого батька. Та вже давно зрозуміла, що він не кохає мене. І ніколи не кохав. Не відчував того, що мусить відчувати чоловік до дружини. — Мати зітхнула, роздивляючись свої долоні. І зненацька перейшла із сумного тону на діловитий: — Нехай це буде уроком для тебе, люба. Коли виходитимеш заміж, — вона пильно подивилася мені в очі, — переконайся, що він кохає тебе. Кохає по-справжньому.

— Гаразд.

Мати відкинулася на подушку.

—Ти так і не пояснила, чому їдеш до Франції, люба.

Я глянула на матір, розуміючи її, як ніколи.

—Ти щойно говорила про кохання, мамо. Тому я і їду до Франції. Щоб переконатися.

Розділ 15

Мері мала рацію, дорожній код дипломатичної служби спрацював. У порту я вся тремтіла, доки молодий солдат підозріло вивчав мене. Утім, коли прозвучало ім’я Едварда Натона, він одразу простяг мені папірець із номером каюти й побажав щасливої дороги.

Наприкінці виснажливої мандрівки, вся зелена від морської хвороби, я замислилася, чи не марна уся ця затія. Навіть якщо мені вдасться побачити Вестрі, чи захоче він зустрічі? Минуло більше року, відколи ми попрощалися на Бора-Бора. Він не писав і не телефонував. Звісно, це непросто, якщо брати до уваги запеклі бойові дії в Європі, але він міг бодай спробувати. Але не спробував.

—Причалюємо! — вигукнув стюард у коридорі. — Шановні пасажири, не забувайте свої особисті речі.

Я виглянула з крихітного ілюмінатора. Крізь мряку виднівся тихий порт Гавр. Звідси до Парижа коротка мандрівка залізницею. У серце закралися сумніви. Чому я тут? Минув цілий рік. Дуже тривалий рік. Можливо, я женуся за мрією, яка давним-давно померла? Та я відмахнулася від цієї думки і стиснула ручку валізи. Якщо вже я зайшла так далеко, треба довести справу до кінця.

* * *

Я стояла на бульварі Сен-Жермен і дивилася на кам’яницю, у якій мешкала Мері. Пишна будівля з рядами невеликих балконів, прикрашених квітковими вазонами. Усередині мерехтіло світло. Мені кортіло дізнатись, як Мері жила під час окупації і чим обернулася їхня з Едвардом історія. Невже лист усе змінив? Він попросив її повернутися? Настала щаслива розв’язка? Було пізно, майже десята, але парижани юрмилися в кафе та ресторанах, а закохані пари гуляли, тримаючись за руки. Але свідчення жахів, які пережило місто, нікуди не зникли. Біля сміттєвого баку валявся обгорілий і пошматований нацистський прапор. Вивіска пекарні через дорогу почорніла від кіптяви, і вціліло тільки одне вікно. На дверях висіла нашивка — жовта зірка Давида.

Увійшовши всередину, я розшукала потрібний номер квартири й тихо постукала. Почулися кроки, заскрипів засув.

—Енн! — вигукнула Мері. — Ти приїхала!

Я обійняла давню подругу, і на очі набігли сльози.

—Треба себе вщипнути. Не можу повірити, що я тут.

—Ти, мабуть, геть змучена.

Я глибоко вдихнула.

— Мері, я мушу знати. Як Вестрі? Ти його провідувала? Він іще?..

Мері опустила очі й тихо мовила:

—Я кілька днів не ходила до госпіталю, можу тільки сказати, що поранення серйозні, Енн. У нього влучило кілька куль.

Повітря враз загуснуло та згіркло. В очах запекло.

— Я не витримаю, якщо втрачу його, Мері.

—Ходімо, відпочинеш, — давня подруга обійняла мене. — Залиш сльози на завтра.

Мері увімкнула дві лампи й жестом запросила сісти на диван з позолоченими панелями. Стіни в кімнаті були оздоблені туаллю.

— Красива квартира, — мовила я, усе ще думаючи про Вестрі. Мері здвигнула плечима. Вона не вписувалася в інтер’єр, наче школярка, що вбралася в мамину вечірню сукню.

— Я тут довго не затримаюся, — сказала Мері, але в деталі не заглибилася. — Приготувати тобі сендвіч? Чи круасан?

Мигцем глянувши на її пальці, я не помітила обручки й мимоволі прикрила рукою свій діамантовий перстень. Згадалось, як я ховала його на острові.