18+
реклама
18+
Бургер менюБургер меню

Сара Джио – Бунгало (страница 43)

18

—Учора прийшов містер Шварц, — сказала вона, очікуючи на мою реакцію.

—Ем, це Леон?

—Так, мем. Він прийшов уже після вас.

—Ох. І мама ще спить?

—Так.

— Мінні, а він досі тут?

Служниця втупила погляд у підлогу й заходилася гризти ніготь на великому пальці.

—Отже, він тут.

Мінні, здавалося, зраділа нагоді поділитися секретом.

—Коли він залишається, вона часто прокидається аж о дванадцятій або першій.

Я кивнула, намагаючись не виказати розчарування.

—Тоді поснідаю зараз, — мовила я і підсунула тацю. — Дякую.

—Ох, але міс... Міс Енн, — схвильовано залепетала Мінні. — Тільки не кажіть місіс Келловей, що я вам розповіла. Не скажете?

Я підбадьорливо поплескала її по плечу.

—Звісно, що не скажу. Це буде наша таємниця.

* * *

За годину я вийшла на вулицю. У мене було п’ять вільних годин, перед тим як вирушати в порт. Я зупинила таксі, але не знала, куди їхати.

— Куди вам, міс? — запитав водій.

— Не знаю. Маю кілька годин, щоб побачити місто. Може, ви щось порадите?

Водій засміявся, і В кутику рота зблиснув золотий зуб.

Кумедно. У цьому місті, здається, кожен точно знає, куди йому треба

Знизавши плечима, я глянула на вікна маминої квартири. Штори в спальні досі опущені.

—Раніше я думала, що знаю. Що нарешті зрозуміла, куди мені, але...

Водій занепокоєно подивився на мене.

—Слухайте, міс, я не хотів вас образити.

—Ні, я не ображаюся.

—Гм... — Він дістав якусь брошуру з кишені піджака. — Любите мистецтво?

Я згадала полотно, яке залишилося в бунгало. Як би я хотіла, щоб воно було в мене.

—Так, люблю.

—То я повезу вас у «Метрополітен».

— Куди?

Він поблажливо всміхнувся, наче розмовляв з дитиною.

—Музей мистецтва «Метрополітен».

—Так, чудово.

—Сподіваюся, там ви знайдете те, що шукаєте, — підморгнув водій.

— Я також, — мовила я і простягнула йому три хрусткі купюри.

Кілька хвилин по тому я опинилася біля величезної будівлі, вхід до якої обрамляли гігантські колони. Я вибігла сходами, увійшла всередину й попрямувала до інформаційної стійки.

—Перепрошую, мем, у вас часом немає полотен французьких художників?

Жінка віком десь як моя мати відповіла, не відриваючи погляду від книжки:

—Звісно, є, міс. Третій поверх, ліве крило.

—Дякую. — І я рушила до найближчого ліфта. Наївно думати, що я отак зайду в перший-ліпший музей і знайду там Ґоґена. Проте кортіло дізнатися, чи схожа невеличка картина з бунгало на інші його полотна. Можливо, Тіта казала правду про справжнього господаря бунгало? І про прокляття?

Ліфт відчинився на третьому поверсі. Тут практично не було людей. Тільки хлопчик із червоною кулькою, який тримався за мамину руку, і охоронець біля входу в праве крило.

Я ішла від картини до картини, читаючи інформацію на табличках. Моне, Сезан, інші невідомі мені імена. Переглянувши всю залу, я сіла на лавці коло ліфта й засмучено зітхнула.

— Перепрошую, міс, — охоронець підійшов і глянув на мене поверх окулярів. — Можливо, вам допомогти? Щось шукаєте?

Я всміхнулася.

—Та ні, не треба. Я подумала, що знайду тут полотна одного художника, але помилилася.

— Якого саме? — він схилив голову.

—Ох, француза, який написав чимало полотен у Полінезії. Можливо, мені більше пощастить у Парижі.

— Як його звати?

— Поль Ґоґен. — Я підвелася з лавки й викликала ліфт.

—Так, — сказав охоронець. — У нас є його роботи.

— Справді?

Ліфт дзенькнув і відчинився, та я не поворухнулася.

—Звісно, — охоронець кивнув на двері поруч. На них висів замок. — Це крило зачинене через технічні роботи. Але я бачу, як ви хочете його побачити, і можу відімкнути залу. Як виняток.

—Можете?

—Аякже, — сказав він і поплескав по ключах на поясі.

Чоловік відімкнув двері латунним ключем і притримав їх.

— Можете дивитися, скільки завгодно. Я буду в коридорі.

—Дякую, — щиро сказала я. — Величезна вам подяка.

Я увійшла в залу, і двері тихенько клацнули позаду. Приміщення було менше, ніж попереднє, але стіни рясніли картинами. Спершу я розгубилася: звідки починати? Справа — пейзажі, зліва — портрети. А відтак я помітила полотно на протилежній стіні. Чомусь воно видалося знайомим. Навряд чи художник, який колись жив у бунгало, малював той шматок пляжу кілька разів, але коли я підійшла ближче, ця думка перестала здаватися неймовірною.

На полотні був зображений кущ жовтого гібіскусу й хатина з очеретяним дахом. Наше бунгало. На березі моря виднівся силует острів’янки. Ця картина — наче сестра нашої знахідки. Вони ніби два послідовні кадри, схоплені фотографом.

Я озирнулася, шукаючи табличку з інформацією про рік, місце створення, автора, але нічого не знайшла.

Тож я відчинила двері й визирнула в коридор, сподіваючись перехопити погляд охоронця.

— Перепрошую, сер, — шепнула я.

—Так? — він підійшов ближче.