Сара Джио – Бунгало (страница 43)
—Учора прийшов містер Шварц, — сказала вона, очікуючи на мою реакцію.
—Ем, це Леон?
—Так, мем. Він прийшов уже після вас.
—Ох. І мама ще спить?
—Так.
— Мінні, а він досі тут?
Служниця втупила погляд у підлогу й заходилася гризти ніготь на великому пальці.
—Отже, він тут.
Мінні, здавалося, зраділа нагоді поділитися секретом.
—Коли він залишається, вона часто прокидається аж о дванадцятій або першій.
Я кивнула, намагаючись не виказати розчарування.
—Тоді поснідаю зараз, — мовила я і підсунула тацю. — Дякую.
—Ох, але міс... Міс Енн, — схвильовано залепетала Мінні. — Тільки не кажіть місіс Келловей, що я вам розповіла. Не скажете?
Я підбадьорливо поплескала її по плечу.
—Звісно, що не скажу. Це буде наша таємниця.
* * *
За годину я вийшла на вулицю. У мене було п’ять вільних годин, перед тим як вирушати в порт. Я зупинила таксі, але не знала, куди їхати.
— Куди вам, міс? — запитав водій.
— Не знаю. Маю кілька годин, щоб побачити місто. Може, ви щось порадите?
Водій засміявся, і В кутику рота зблиснув золотий зуб.
Кумедно. У цьому місті, здається, кожен точно знає, куди йому треба
Знизавши плечима, я глянула на вікна маминої квартири. Штори в спальні досі опущені.
—Раніше я думала, що знаю. Що нарешті зрозуміла, куди мені, але...
Водій занепокоєно подивився на мене.
—Слухайте, міс, я не хотів вас образити.
—Ні, я не ображаюся.
—Гм... — Він дістав якусь брошуру з кишені піджака. — Любите мистецтво?
Я згадала полотно, яке залишилося в бунгало. Як би я хотіла, щоб воно було в мене.
—Так, люблю.
—То я повезу вас у «Метрополітен».
— Куди?
Він поблажливо всміхнувся, наче розмовляв з дитиною.
—Музей мистецтва «Метрополітен».
—Так, чудово.
—Сподіваюся, там ви знайдете те, що шукаєте, — підморгнув водій.
— Я також, — мовила я і простягнула йому три хрусткі купюри.
Кілька хвилин по тому я опинилася біля величезної будівлі, вхід до якої обрамляли гігантські колони. Я вибігла сходами, увійшла всередину й попрямувала до інформаційної стійки.
—Перепрошую, мем, у вас часом немає полотен французьких художників?
Жінка віком десь як моя мати відповіла, не відриваючи погляду від книжки:
—Звісно, є, міс. Третій поверх, ліве крило.
—Дякую. — І я рушила до найближчого ліфта. Наївно думати, що я отак зайду в перший-ліпший музей і знайду там Ґоґена. Проте кортіло дізнатися, чи схожа невеличка картина з бунгало на інші його полотна.
Ліфт відчинився на третьому поверсі. Тут практично не було людей. Тільки хлопчик із червоною кулькою, який тримався за мамину руку, і охоронець біля входу в праве крило.
Я ішла від картини до картини, читаючи інформацію на табличках. Моне, Сезан, інші невідомі мені імена. Переглянувши всю залу, я сіла на лавці коло ліфта й засмучено зітхнула.
— Перепрошую, міс, — охоронець підійшов і глянув на мене поверх окулярів. — Можливо, вам допомогти? Щось шукаєте?
Я всміхнулася.
—Та ні, не треба. Я подумала, що знайду тут полотна одного художника, але помилилася.
— Якого саме? — він схилив голову.
—Ох, француза, який написав чимало полотен у Полінезії. Можливо, мені більше пощастить у Парижі.
— Як його звати?
— Поль Ґоґен. — Я підвелася з лавки й викликала ліфт.
—Так, — сказав охоронець. — У нас є його роботи.
— Справді?
Ліфт дзенькнув і відчинився, та я не поворухнулася.
—Звісно, — охоронець кивнув на двері поруч. На них висів замок. — Це крило зачинене через технічні роботи. Але я бачу, як ви хочете його побачити, і можу відімкнути залу. Як виняток.
—Можете?
—Аякже, — сказав він і поплескав по ключах на поясі.
Чоловік відімкнув двері латунним ключем і притримав їх.
— Можете дивитися, скільки завгодно. Я буду в коридорі.
—Дякую, — щиро сказала я. — Величезна вам подяка.
Я увійшла в залу, і двері тихенько клацнули позаду. Приміщення було менше, ніж попереднє, але стіни рясніли картинами. Спершу я розгубилася: звідки починати? Справа — пейзажі, зліва — портрети. А відтак я помітила полотно на протилежній стіні. Чомусь воно видалося
На полотні був зображений кущ жовтого гібіскусу й хатина з очеретяним дахом.
Я озирнулася, шукаючи табличку з інформацією про рік, місце створення, автора, але нічого не знайшла.
Тож я відчинила двері й визирнула в коридор, сподіваючись перехопити погляд охоронця.
— Перепрошую, сер, — шепнула я.
—Так? — він підійшов ближче.