Сара Джио – Бунгало (страница 42)
Я глибоко вдихнула.
—На Бора-Бора я зустріла одного солдата. Я... Я...
Джерард міцно заплющив очі й похитав головою:
—Не треба. Я не хочу знати.
—Гаразд, — кивнула я. — Та є одна справа, яку я мушу вирішити до весілля.
—Яка?
—Мені треба поїхати. Ненадовго.
Джерард не заперечував, хоча йому було боляче.
—І коли ти повернешся, то знову станеш собою?
Я пильно глянула йому в очі.
—Мені треба поїхати, щоб це зрозуміти.
Мої слова завдали Джерарду болю, і він відвів погляд. Ліва рука безвольно звисала. Він не любив надягати пов’язку, коли ми йшли в люди.
— Енн, — мовив він. Голос затремтів, але Джерард прокашлявся й опанував себе. Він ніколи не плакав. — Якщо без цього ніяк. Якщо є надія, що ти знову кохатимеш тільки мене, я зачекаю.
Наступного ранку тато привіз мене на вокзал. Попереду чекала довга дорога до Нью-Йорка, але іншого виходу не було. Там я проведу день з матір’ю, а тоді сяду на корабель, про який говорила Мері. Я молилася, щоб Вестрі протримався до мого приїзду. Стільки всього треба йому сказати. І стільки всього хочеться почути у відповідь.
—Твоя мама знетямиться з радощів, коли ти приїдеш, — сконфужено сказав тато. У нього завжди такий вигляд, коли мова заходила про матір. Якщо зважати на їхні стосунки, уживати в одному реченні слова «мама» та «радощі» — це з його боку не дуже справедливо. Але я вирішила не присікуватися.
—Адресу маєш? — перепитав він.
—Так. — Я помахала сумочкою, у якій лежав квиток і материна адреса.
— Гаразд. Візьми з вокзалу таксі й одразу їдь до її квартири. Будь обережна, доню.
Я всміхнулася.
—Тату, здається, ти вже забув, що я майже рік прожила в зоні бойових дій. У місті я вже якось дам собі раду.
Він усміхнувся у відповідь.
— Звісно, люба. Попередь телефоном, коли повернешся, і я заберу тебе з вокзалу.
Я поцілувала його в щоку й сіла в поїзд. Забравши квиток, провідник показав мені невеличке купе, де наступні два дні я буду наодинці їхати через всю країну.
* * *
Коли потяг зупинився на центральному вокзалі, уже смерклося. Навколо іскрилися вогні великого міста. Важко собі уявити, що мати знайшла нову домівку в цьому зухвалому місті, такому несхожому на Сіетл.
Вийшовши з поїзда, я стиснула в руці валізу й рушила крізь людський лабіринт. Жінка, яку обсіла зграя дітей. Чоловік з мавпою, що грюкає крихітними тарілками. Сивий волоцюга підняв капелюх і пробурмотів щось незнайомою мовою.
На вулиці під вокзалом чекало море таксі. Я піднесла руку, і мене помітив чорношкірий водій. Він кивнув і махнув на заднє сидіння.
Відчинивши дверцята, я заштовхнула поперед себе валізу. У салоні пахнуло цигарками та пліснявою.
—Мені потрібно на... — я звірилася з адресою на аркуші, — Мангеттен, 57-а вулиця, будинок 560.
Водій задумано кивнув.
Я виглянула у вікно — в очах все розпливалося. Блимали вогні різних кольорів: зелені, червоні, рожеві, жовті. Моряки в парадній білій формі залицялися до дівчат. Блондинки, брюнетки, високі, приземкуваті. Війна ще не закінчилася, але ми наближалися до перемоги. Це відчувалось усюди: від тихого передмістя Сіетла до яскравих вулиць Нью-Йорка.
Будівлі за вікном миготіли та змінювалися, наче кадри кіноплівки. Але в цьому фільмі я почувалася чужою і самотньою. Таксі нарешті зупинилося посеред вулиці на шість смуг.
— Приїхали, міс, — сказав таксист. Узявши гроші, він витягнув з машини валізу та вказав на цегляний будинок з лискучими червоними дверима.
—Дякую.
Я піднялася сходами, подзвонила у двері, і за кілька секунд їх відчинила мати. Була майже одинадцята, але вона стояла у дверях, одягнена в червону сукню з оголеними плечима. На обличчі вечірній макіяж. У руці вона недбало тримала склянку мартіні.
—Енн! — зойкнула мати й обійняла мене рукою з ідеальним манікюром. Склянка нахилилась, і з неї випала оливка.
Мати ступила крок назад і хитнулась. Я кинулась її підтримати.
—Дай-но подивлюся на тебе, — неприродно весело вигукнула вона і, змірявши мене поглядом, схвально кивнула. — Тропіки пішли тобі на користь, люба. Ти кілограмів п’ять скинула.
—Ну... — усміхнулась я.
—Заходь-заходь! — Мати рушила вглиб квартири, і сукня зашурхотіла.
Я пішла слідом, тягнучи валізу в передпокій. Його освітлювала величезна кришталева люстра, надто пишна для маленької кімнатки.
—Не Віндермер, — мати знизала плечима, — але тепер мій дім тут. Я полюбила життя в місті.
Ми зайшли в невелику вітальню. Блискучий паркет, канапа у вікторіанському стилі.
—Звісно, — вела далі мати, — я тут усе змінюю. Леон мені допомагає.
Вона говорила так, наче я мала б його знати.
—Леон?
— Мій дизайнер. — Мати відпила великий ковток. Не пригадую, щоб вона захоплювалася мартіні, доки жила в Сіетлі. Як і сукнями, що оголюють ключиці. — Він пропонує пофарбувати цю кімнату в бузковий, але я не впевнена. Мені дужче подобається колір морської хвилі. Що думаєш, люба?
— Морська хвиля — це якось занадто сміливо, — щиро відповіла я.
—Цього я і домагаюся, люба. — Вона погладила найближчу стіну. — Сміливості. Твій батько любив усе традиційне. — Мати перехилила склянку до кінця, а тоді розсміялася. — Мені більше не потрібно догоджати традиціям. — Я кивнула, тому що не хотіла говорити про тата, коли вона в такому стані. Мати похитала головою. — Тільки подивися на мене. Про себе і про себе. Ти стомилася з дороги. Я покличу Мінні.
Вона натиснула на дзвінок, і за кілька секунд перед нами матеріалізувалася невисока дівчина мого віку.
—Мінні, сонечко, проведи Енн до її кімнати.
—Так, мем, — пискнула Мінні, беручи валізу.
—На добраніч, доню, — сказала мати й погладила мене по щоці. — Знаю, що в тебе обмаль часу, але зранку ми трохи розважимося перед твоїм від’їздом. Іди відпочинь, люба.
—Добраніч. — Я пішла нагору вслід за Мінні, а мати рушила до столика й узяла пляшку джину.
* * *
Зранку я прокинулася від гудіння автомобільних клаксонів за вікном. Спробувала ще подрімати, накривши голову подушкою, але не допомогло. Я глянула на годинник — шоста сорок. Не залишалося нічого іншого, як встати й одягнутися. Та й мати, мабуть, чекає. Я хотіла провести з нею якнайбільше часу, перед тим як сяду на корабель.
Спустившись, я по-новому поглянула на квартиру. У променях ранкового сонця вітальня здавалася необжитою. Порожні стіни — ні фотографій, ні картин. Мати любила живопис.
—Доброго ранку, міс. — На порозі кухні мене зустріла Мінні. — Приготувати вам каву чи чай?
— Чай, якщо можна. Дякую, Мінні, — всміхнулась я.
За кілька хвилин вона повернулася з тацею, на якій, окрім горнятка чаю, лежали фрукти, круасан і варене яйце.
Хіба не краще зачекати на матір? здивувалась я.
Мінні явно почувалася незручно.
—Ну, просто тут така справа, ну...
— Що таке, Мінні?