Рут Уэйр – Та дівчина (страница 69)

«Ти слухаєш, Вілле?»

— Та що ти, ні, звісно, ні, — мовив Г’ю зі сміхом, але в його голосі з’явилася напруга. Він постукав пальцями по керму. Склоочисники рухалися з гіпнотичним ритмом. — Може, подрімай ще трохи? Я розбуджу тебе біля відділка.

Ганна кивнула. Його останні слова остаточно підтвердили, що її підозри правильні. Інакше звідки така переконаність, що вона втомлена? Надто ж зважаючи, що після того чаю вона тільки те й робила, що спала. Болісний страх знову пробігся тілом. Ганна поклала руку на вікно й втупилась у ніч, відчайдушно вишукуючи будь-який орієнтир, хоч якусь підказку для Вілла, де вони їдуть.

Згодом підказка з’явилася. З темряви виринув паб.

Ганна примружилася, напружила очі. Не можна пропустити назву, але літери замалі, дощ сильний, а сама вивіска без підсвітки... Слова промайнули перед її очима, але вона встигла їх прочитати.

— «Срібна зоря»... — пробурмотіла вона тремтливим голосом, удаючи, ніби розмірковує вголос. — Гарна назва для пабу...

Ганна позіхнула, сподіваючись, що переконливо. Хмільне заціпеніння минало, адреналін страху розпливався тілом, силоміць витягуючи її з тієї глибоченної сонної ями. Та вона мусила вдавати втому. Г’ю не мав нічого запідозрити.

«Вілле, ти чув? Ти хоча б тут?»

Усередині Ганни здіймалися хвилі ридання. Можливо, в неї жодних шансів на порятунок. Ймовірно, що цей дзвінок переадресований на автовідповідач, що ніхто не відповів, що вона взагалі ні з ким не розмовляла. Однак згодом Ганна дещо усвідомила: телефон у її руці нагрівся, але не просто від тіла. Так відбувається тоді, коли вона довго розмовляє.

Вілл на зв’язку. Він слухає.

І вже, можливо, навіть іде.

ПІСЛЯ

Коли Ганна втретє боляче вдарилася головою об автомобільне скло на вибоїні, то із жахом зрозуміла, що тепер кінець. Досить прикидатися. Уже недоречно вдавати, ніби вона сонна і ні про що не здогадується. Ніхто, навіть Г’ю, не повірив би, що вона й досі нічого не запідозрила.

— Де ми, Г’ю? — запитала вона й навіть трохи запишалася, що попри страх говорила так упевнено й без тремтіння в голосі.

— Ти про що? — озвався Г’ю, а потім глянув на неї і, без сумніву, побачив щось на її обличчі, яке освітлювало бліде сяйво приладової панелі й фар, відбите від мокрої дороги. Він зітхнув. — От лихо. Напевно, уже було б занадто сподіватися...

Він притих, а Ганна закінчила замість нього:

— Сподіватися, що навіть я, дурепа, повірю, що ми їдемо до поліційного відділка?

— Ганно, — м’яко дорікнув їй Г’ю. — Ти несправедлива зі мною. Я ніколи не вважав тебе дурепою.

— Та невже! — уїдливо відрубала вона. — Навіть тоді, коли я пішла до суду свідчити проти невинної людини?

— Докази були доволі переконливими, якщо чесно...

— Навіть тоді, коли я прибігла до тебе, ридаючи й вірячи, що мій чоловік — убивця?

— Що й казати, ти ж мала привід...

— Я мала привід, бо ти мені його дав, Г’ю! Чому? Чому саме Вілл? Та як ти міг? Він же твій найкращий друг.

— Бо я думав, що він — єдина людина, яку ти захотіла б захистити, — раптом огризнувся Г’ю. — А когось іншого ти залюбки віддала б на поталу звірюкам.

Автівку струснуло на черговій вибоїні, від чого зуби Ганни клацнули так сильно, аж заболіла голова. Дитина всередині неї несамовито штурхалася, ніби скаржилася на ті стрибки, тож вона неспокійно засовалася на сидінні, щоб зменшити тиск на живіт. Дощ перейшов у мжичку, але за вікном нічого не було видно: ані вогників, ані будинків. Вілла теж ніде не було. Вони заїхали вже надто далеко. Навіть якщо Вілл усе почув і слідував за підказками Ганни, шанси, що він вибере саме цю вузьку непомітну польову дорогу з усіх інших, були до болю мізерні...

— Де ми? — запитала Ганна, зціпивши зуби. — Де ми, Г’ю? Ти винен мені — ти винен мені правду принаймні зараз!

Г’ю засміявся.

— А ти не впізнаєш? Добра ти дружина.

— Що? — Вона спантеличено насупилася. А потім зрозуміла.

Пляж. Пляж, на який Вілл запросив її того першого тижня, коли приїхав до Единбурга. Пляж, де вони плавали й лежали на піску, де Ганна нарешті зізналася собі, що кохатиме цього чоловіка до кінця своїх днів.

Телефон у кишені нагрівся так, що Ганна більше не могла тримати його в руці. Відчувала, як він обпікає стегно крізь тонку тканину. Їй було боляче, але вона не забирала його, бо тепло телефона — це єдине, що в неї залишилося. Крихітний вогник надії, що Вілл на зв’язку й слухає її. Він слухає. І, можливо, навіть встигне приїхати, якщо вона виграє час, відволікаючи Г’ю розмовами, та викаже йому, де вони.

— Наш пляж, — мовила вона через силу. — Той, де ми... біля Танталлонського замку. А звідки... — Вона ковтнула і спробувала ще раз: — Звідки ти знаєш?

— Бо він мене питав, куди тебе відвезти, — відповів Г’ю.

Ганні здалося, що він... стомлений. Можливо, це було правдою, бо ж Г’ю носив у собі таємницю понад десять років. А тепер, скинувши цей тягар, певно, відчував дивне, але справжнє полегшення.

— Я саме закінчував тут літнє стажування, пам’ятаєш? Вілл сказав, що хоче запросити тебе кудись, у якесь дешеве романтичне місце, куди можна дістатися потягом.

— А чому... — заговорила Ганна й знову ковтнула. Поклала руку на живіт: дитина знервовано тремтіла, ніби відчуваючи її настрій. — Чому сюди? Чому зараз?

Обличчя Г’ю скривила якась потужна емоція. Ганна не розуміла, що то було. Огида? Каяття? Жалість? Усе разом, мабуть.

— Воно здалося мені доречним, — зрештою мовив він. Автівка зупинилася. Світло фар упало на скелястий ріг. Ганна почула шум хвиль, що розбивались об каміння далеко внизу. Отже, зараз приплив.

«Доречним для чого?» — хотіла запитати вона, та її серце вже знало відповідь. І місце направду доречне. Г’ю знав її майже так само, як і Вілл, майже так само, як вона знала себе.

Вона прийшла б саме сюди, якби хотіла накласти на себе руки. Від цього усвідомлення вона мала б запанікувати, але все сталося навпаки. Її пульс наче сповільнився. Той клятий чай ніби випарувався, і в голові проясніло — вперше за останні тижні. Усе поволі розвиднялося, ніби чиясь невидима рука нескінченно повільно обертала гвинтик мікроскопа, аж поки картинка перед очима стала невблаганно чіткою.

Г’ю намірявся вбити її. Так, щоб усе скидалося на самогубство. І в цьому була жахлива логіка: Ганна вибігла з дому, знавісніла, бо ж звинуватила власного чоловіка у вбивстві своєї найкращої подруги. Стрибнула до таксі. І поїхала... а куди? Ніхто не знає. Вона не сказала Віллові. Не сказала своїй мамі. Тож могла бути де завгодно.

Телефон уже просто палав у її кишені, ніби його розпекли до червоного, але часу в Ганни залишалося обмаль. Вона мусила затримати Г’ю якомога довше. Однак якщо Вілл не знайде її, якщо не приїде вчасно...

— Роззуйся, — лагідно мовив Г’ю, і Ганна одразу зрозуміла навіщо. На ній не мало бути нічого, що вказувало б на нього. Вона кивнула, глянула вниз на в’єтнамки, які трохи прикривав живіт, і стала роззуватися. Не було сенсу опиратися. Краще якомога довше зволікати.

— А хіба ніхто не здивується? — запитала вона, скинувши одну в’єтнамку. — Через босий труп. Думаєш, всі повірять, що я проїхала такий шлях потягом роззута?

Г’ю похитав головою.

— Я сподіваюся, що трупа не буде. — Він вказав на скелю, а Ганна знову почула гуркітливе могутнє ревіння хвиль. — Тутешні теч її...

Г’ю притих. Ганна розуміла, про що він. Люди зникають тут щороку: плавці, рибалки, самогубці... Досі знайшли лише кілька тіл.

— Та навіть якщо і знайдуть тіло, — заговорив він знову, — хто зауважить, що ти без взуття?

Ганна кивнула. Вона розуміла, що мала би боятися. Але це ж Г’ю. Добрий лагідний Г’ю з руками хірурга й неслухняним чубом. Здавалося, ніби вони просто сидять і обговорюють якусь п’єсу чи книжку. Вона втратила зв’язок з реальністю. Телефон, який пік-пропікав ногу, був єдиним якорем, що не давав їй загубитися в цьому мороці.

— А ти навіть не поцікавишся як? — запитав Г’ю, а Ганна глянула на нього й насупилася.

— Ти про що? Ейпріл?

— Так. Хіба тобі не цікаво, як я так зміг? Як опинився у двох місцях одночасно?

Ганні раптом трохи закортіло розсміятися, бо отакий він, типовий Г’ю. Г’ю, що гордо прокатав її на своєму новісінькому BMW, яке придбав через два роки після закінчення навчання. «Така красуня, правда ж?» Г’ю, що під час розмов побіжно згадує Демієна Гірста. Г’ю, що носить свою стару шкільну краватку, хай навіть майже ніхто не розуміє, що вона означає. Г’ю, що підписує електронні листи скороченнями MD, FRCS, EBOPRAS і всіма іншими регаліями лише тому, що може.

Він хотів повихвалятися.

Ганна зціпила зуби. Лоскотання його самолюбства суперечило всім її інстинктам — він убив Ейпріл. Він не повинен хвалитися цим учинком — навіть якщо чекав такої нагоди десять років.

Однак єдиний шанс виграти час — змусити його говорити. Вона глибоко вдихнула.

— Я знаю як. Просто не розумію причин.

— Ти знаєш як?! — дещо роздратовано запитав Г’ю зі скептичним виразом. Ганна кивнула.

— Так. Так, я розумію, що надто довго дивилася не туди. Але тепер впевнена, що знаю.

Вона згадала те відчуття в автівці, коли здавалося, ніби Гвинтик мікроскопа поволі крутився, а потім картинка раптом опинилася у фокусі, — і зрозуміла, що не просто впевнена, а абсолютно впевнена.

Ганна знову побачила кімнату, Ейпріл, розпластану на килимку, її червоні щоки й розкинуті руки — як на картині олійними фарбами, подумала вона ще тоді. Як на сцені. Прекрасна дівчина, трагічна композиція. Ромео й Джульєтта. Отелло й Дездемона.