Рут Уэйр – Та дівчина (страница 68)

— Не хвилюйся, — спокійно відповів він. — У мене спланований інший маршрут.

Ганна кинула погляд на навігатор на приладовій панелі. Він був вимкнений.

Вона стиснула телефон у кишені, але пригадала, що той поламаний. За мить хворобливе тремтіння пробрало її аж до кісток.

— А скільки нам ще їхати до відділка? — запитала вона.

— Ой, та не дуже довго, — відповів Г’ю. — Десь хвилинок двадцять.

Ганна глянула на годинник на приладовій панелі. Усе пливло перед очима, було складно розгледіти бодай щось, однак вона примружила очі й зосередилася. На екрані світилися цифри 16:41. Вони вже їхали понад пів години.

— Ми запізнюємося, — мовила вона.

— Мені здалося, що час їх взагалі не хвилював, — пояснив Г’ю. — Але якщо ти переживаєш, можеш зателефонувати й попередити їх.

— Я не можу, — відповіла Ганна, намагаючись говорити спокійно. — Телефон розбитий. Пам’ятаєш?

— Ой, точно, — безтурботно озвався Г’ю. — Нічого страшного. Ми вже майже на місці.

В автомобілі, що невпинно мчав крізь темряву, залягла німа тиша. Ганна прислухалася до дихання Г’ю та чула лише власний пульс у вухах. Місцевість ставала дедалі безлюднішою. Годинник на панелі відраховував хвилини: 16:47, 16:49, 16:50... Вона відчула млосний лоскіт у шлунку. Що діється? Г’ю не хоче, щоб вона йшла до поліції?

— Г’ю, — повторила вона й цього разу почула напругу у своєму голосі. — Г’ю, розвертайся.

— Заспокойся, — відповів Г’ю рівним, галантним, втішним голосом. Ганна подумала, що саме так він, мабуть, розмовляє з пацієнтами. — Ми вже під’їжджаємо.

Ганна подивилася на профіль його обличчя в тьмяному світлі приладової панелі. Яка дивна млявість: важка голова, думки повільні, наче вона ніяк не може прокинутися, наче опинилася в якомусь нескінченному кошмарі. Звідки, звідки така втома? Може... Вона поглянула на пляшку з водою у дверцятах і пригадала її дивний смак, такий самий, як у того жахливо солодкого чаю. Раптом її тілом пробігся лихоманковий страх.

«Щось не так».

«Щось не так».

Хвилини й далі спливали. 16:52. 16:57. 17:00...

Поволі, тамуючи нестримну нудоту, Ганна усвідомлювала правду. Г’ю не віз її до поліції. Він навіть не телефонував до відділка.

Натомість накачав її чимось, а тепер везе невідомо куди, далеко від Единбурга.

Вона не розуміла чому.

Г’ю не міг убити Ейпріл. Не міг. Він завжди був поруч: з моменту, коли Ейпріл пішла з бару, і аж до того, коли вони знайшли її тіло. Ганна завжди знала, що тільки йому може довіряти цілком.

То що ж він робить? І чому?

Вона знову пригадала слова Новембер і її наполегливий тон: «Будь ласка, не роби нічого, поки не поговориш з поліцією».

«Але я була впевнена в Г’ю, — хотілося голосити. — Г’ю був єдиною людиною, на яку я могла покластися. Г’ю завжди був поруч».

Нараз Ганна все зрозуміла.

Перед її очима постала вся картина: чітка, жахлива, кришталево-прозора. Картина, яку вона силкувалася побачити й пригадати так багато років.

Бачить відчинені двері.

Бачить Ейпріл, розпростерту на килимку, на її шкірі сліди теракотового макіяжу.

Чує власні крики, чує, як Г’ю женеться сходами, бачить, як він підбігає до Ейпріл і перевіряє пульс.

Бачить, як він схиляється над нею та з відчаєм робить їй масаж серця. «Іди! — засапано вигукує він. — Ганно, заради бога, біжи й поклич на допомогу».

Вона була такою дурепою...

А тепер замкнена в машині з убивцею, ненародженою дитиною в животі й розбитим телефоном.

Однак здаватися Ганна не збиралася. Вона вдала, ніби безтурботно дивиться у вікно, а насправді розглядала пасажирські дверцята. Зачинені. У будь-якому разі можна смикнути ручку, але Г’ю це помітить. Якщо ж вибратися з машини не вдасться, то він усе зрозуміє. Найкращий варіант — підіграти йому. Заколисати хибним спокоєм, поки...

Однак не варто й думати про таке. Має бути якийсь вихід, шанс, щось, чим вона може скористатися. Вона не збиралася померти тут, не намірялася дозволити померти дитині разом із собою. Думай, Ганно, думай.

Чим можна скористатися для самозахисту? Ганна одразу згадала, що не має навіть ключів, і відчула нудоту через таку свою дурість. Нема нічого. Ані сумки, ані гаманця. А в цих в’єтнамках вона ніяк не втече — надто ж з огляду на те, що вона на шостому місяці вагітності, а Г’ю має довгі стрункі ноги крикетиста.

Нема нічого, окрім зламаного мобільного.

Її думки зачепилися за спогад, що заховався в нетрях пам’яті. Спогад про те, як Г’ю безтурботно запитав: «А твій телефон — він може якось відстежувати тебе?»

Тоді Ганна вірила, що Г’ю захищав її від Вілла. Однак тепер розуміла: він думав про себе. Уже тоді все планував, знав, що повезе її невідомо куди, а тому переконався, що ніхто не відстежить її геолокації. Свій телефон він теж вимкнув. Навіть про навігатор не забув.

Вона показала йому побитий телефон, а Г’ю... Г’ю кивнув і повірив. Але все трохи не так. Екран справді побитий, але сам пристрій працює. Ганна без проблем оплатила телефоном поїздку в таксі. Г’ю цього не знав. А отже, вона мала крихітну, геть крихітну надію. Телефон — єдине, про що не знав Г’ю. Та як скористатися ним без справного екрана? Ба більше, як зробити це непомітно?

Ганна занурила руку в кишеню позиченої куртки, намацала тверду знайому форму мобільного, провела пальцями по кнопках, відчула потріскане скло.

Вона знала, що з деяких телефонів можна викликати поліцію, навіть не розблоковуючи їх. Колись бачила у твіттері відео, де жінка показувала, що на айфоні для цього треба натиснути бічну кнопку й кнопку гучності. Чи кнопку ввімкнення? Хай там як, але пристрій може автоматично зателефонувати до служби екстреної допомоги. На відео, однак, лунав гучний попереджувальний сигнал про дзвінок до поліції. Ганна могла б вимкнути звук, та не знала напевно, чи налаштування гучності причетні до того сигналу. Якщо це спеціальна функція безпеки, яка попереджає користувача, що той набрав 999, то, мабуть, звук пролунає в будь-якому разі.

Чи варто ризикувати?

Вона глянула на Г’ю. Той спокійно дивився на дорогу, не виказуючи жодного занепокоєння.

Якщо під час дзвінка до поліції з її телефона пролунає сигнал, Г’ю дізнається, що він працює, та знайде спосіб спекатися його. Щодо цього Ганна не сумнівалася.

Ні, вона не могла скористатися цією функцією.

Господи, якби ж Г’ю мав рацію! Якби ж Вілл справді відстежував її. Ганна заплющила очі, уявляючи свого чоловіка, що мчить на мотоциклі за автівкою і змушує Г’ю зупинитися. Від таких думок горло стислося, її почали душити сльози. Але не можна плакати — бо якщо почне, то вже не спиниться. Вілл не прийде. Вона мусить урятуватися самотужки. Але Вілл... Вілл — єдиний, кому вона могла б зателефонувати.

Раптом вона мимоволі здригнулася.

— Змерзла? — невимушено запитав Г’ю. Ганна похитала головою.

— Ні, пусте, просто мурахи.

Насправді то було не пусте. То була надія.

Тепер їй треба бути дуже й дуже обережною. Потрібен умілий розрахунок і спритність, а ще винахідливість, щоб дібрати слова і правильно їх сформулювати.

Ганна відчувала заспокійливу вагу телефона на своїй долоні. Вона поклала палець на бічну кнопку.

— Г’ю, — мовила вона.

— Так? — озвався він, не відриваючи очей від дороги. Вони вже їхали дуже далеко від Единбурга. Ганні здалося, що вона почула шум моря. Краплі дощу застукотіли по лобовому склу.

— А як ти думаєш, коли ми повернемося додому після розмови з поліцією, чи треба... — почала вона й натиснула тремтячим пальцем на бічну кнопку телефона, кнопку, яка активує голосові команди, а потім максимально, наскільки вистачило відваги, підвищила голос: — ...зателефонувати Віллові?

Ганна почула тихесенький, ледь чутний звук рингтону з динаміків телефона. Одразу ж гучно зітхнула, аби заглушити його, а тим часом намацала кнопку гучності й, щодуху натискаючи, зменшила звук. Її серце стукотіло в унісон з дедалі тихішими ритмами мелодії. Дізнатися, чи взяв Вілл слухавку, було неможливо. «Будь ласочка, будь ласочка», — подумки благала Ганна. Г’ю щось говорив, але їй не вдавалося зосередитися на його словах. У її голові крутилося єдине запитання: Вілл узяв слухавку? Чи гнівно пробурмотів і переадресував її дзвінок на автовідповідач?«Боже, Вілле, будь ласка, вибач, вибач, якщо ти коли-небудь кохав мене...»

Можливо, телефон взагалі не біля нього. Може, він вимкнув звук. Або запиває горе в пабі й не чує її дзвінка. «Будь ласочка, будь ласочка, будь ласочка. Вибач, Вілле, що я сумнівалась у тобі».

— .. .що ти йому скажеш? — запитав Г’ю, насупившись.

— Думаю, маєш рацію, — відповіла Ганна. Її серце калатало так, що аж живіт тремтів. Справжнє диво, що Г’ю не відривав очей від дороги, тож не чув того стукоту й не помічав її переляку. — Я просто збиралася... Боже, я просто не хотіла б, щоб ми ось так розпрощалися. Він, певно, зараз просто божеволіє. Думає, де я, чи в безпеці.

«Господи, не кидай слухавки, Вілле, благаю. Будь ласочка, почуй те, що я хочу сказати тобі, залишайся на зв’язку». Вона трохи посунулася, бо відчула, як дитина тиснула їй на лоно.

— Я знаю, — мовив Г’ю зламаним голосом, наче щиро переживаючи. — Я знаю, Ганно. Господи, я знаю, що наші з тобою почуття трохи різні, але він — мій найкращий друг, розумієш? Був ним.

Запала тривала мовчанка.

«Будь ласочка, не кидай слухавки».

— Довго ще, як думаєш? — згодом запитала Ганна. — Добиратися до відділка? Таке відчуття, що ми ідемо вічність. Що ще трохи й доїдемо до Бервіка.