Рут Уэйр – Та дівчина (страница 70)

— Он як... — Г’ю усміхнувся і схрестив руки. — Ну тоді розказуй.

— Певною мірою я мала слушність, — сказала вона. — Той факт, що між відходом Невілла й нашим приходом ніхто не міг іти сходами, був оманливою зачіпкою.

— А все ж, — спокійно мовив Г’ю, — я не злазив по водозбіжній трубі, Ганно. Стривай, може, я неправильно зрозумів. Ти маєш на увазі, що я виліз по ній?

— Ні, — відповіла Ганна. Її пульс вирівнявся, серце билося спокійно й ритмічно. Вона раптом усвідомила, що її тіло робить усе, аби тільки зберегти життя їй та її дитині. Вона хотіла жити. — Ні, я все наплутала. Ейпріл не була мертвою, правда ж, Г’ю?

— Ти про що? — запитав Г’ю. Та Ганна прочитала в його погляді, що він намагався викрутитися. Вона влучила в саме яблучко, і вони обоє розуміли це. — Ти ж сама бачила її мертве тіло.

— А насправді не бачила, правда ж? Я бачила Ейпріл, що лежала на підлозі, вдаючи мертву. Саме так, як ви з нею і задумали.

Запала дуже й дуже тривала мовчанка. Потім тишу в автівці порушив ляск, від якого дитина в животі Ганни здригнулася. А потім другий. І ще один. Г’ю аплодував.

— Браво, Ганно Джонс. Отож. Нарешті ти все з’ясувала. А я знав, що із часом ти зрозумієш.

Гак. Він знав, що Ганна докопається до істини, якщо не зупиниться. Залякував її, переконував, щоб облишила справу, а коли цей план не спрацював, то звернув її увагу на Вілла — єдину людину, яку вона захотіла б захистити, а тому зреклася б упертих пошуків правди. Однак Ганна не зупинилася. Навіть заради Вілла. Від цієї думки їй заболіло серце.

— Я от завжди дивувалася, — мовила Ганна собі під ніс. — Чому Ейпріл мені нічого не втнула того останнього тижня? Вона карала всіх. Вілла за те, що покинув її. Раяна за те, що не хотів відшити Емілі. Емілі за те, що мала нахабство й далі бути з Раяном. А от мені вона нічого не робила. У цьому не було жодної логіки. Спершу я думала, що це тому, що вона не знала про нас із Віллом. Хоча насправді й не було чого знати. Ми нічого не робили за її спиною. — «За винятком того поцілунку», — підказало їй серце, та вона проігнорувала його й повела далі. — Але ж інші таки помітили. Ти сам казав: не треба бути Фройдом, щоб побачити наші з Віллом взаємні почуття, а Ейпріл дуже добре зналася на людях. Вона була в курсі. Вона знала про все. Тоді чому карала всіх, окрім мене? А потім я зрозуміла.

— Так? — запитав Г’ю зі своєю лагідною, старосвітською цікавістю й ввічливістю. — Продовжуй.

— Я зрозуміла, що вона таки покарала мене. Той останній вечір, вечір, коли я знайшла її мертвою в нашій кімнаті, — ось яким було моє покарання. Саме так вона показала, якою сукою я була. «Якщо я помру, ти пошкодуєш», — типова підліткова реакція. Люди ніколи не кажуть таких слів щиро, а надто ж Ейпріл. Вона нізащо не наклала б на себе рук. Бо надто любила себе й цінувала своє життя. Але хотіла, щоб я зрозуміла, як воно. Хотіла, щоб я страждала, хай навіть пів годинки або двадцять хвилин, від руйнівного нестерпного відчуття — розуміння того, що я накоїла й до чого це призвело.

Телефон у її кишені став буквально розпеченим. Завтра на її нозі буде опік — якщо переживе цю ніч.

«Вілле, де ж ти?»

— Отже, — мовив Г’ю. Він склав долоні разом, як істинний викладач, що провадить дискусію, слухає аргументи та виявляє слабкі місця. — Отже, вона прикинулася мертвою і дочекалася, поки ти зайдеш до кімнати. Що далі?

— Ти був замішаний у всьому, — повела Ганна далі. — Іншого варіанта нема, бо якби я підійшла до неї надто близько, то зрозуміла б, що вона жива. Тому Ейпріл попросила тебе допомогти. Твоє завдання: прибігти саме тоді, коли я відчинила двері, а потім упасти на коліна біля її «трупа» й сказати мені, скориставшись своїм авторитетом майбутнього медика, що вона мертва. Потім ти мав відправити мене, щоб я, як ненормальна, кликала на допомогу керівництво. Ейпріл підвелася б і сказала всім, що просто заснула або щось типу того, а я би постала п’яною безтямною ідіоткою в очах інших.

— Дуже добре, — відповів Г’ю. Він поправив окуляри й здмухнув чуба з очей. — Я вражений.

— Але, звичайно, щойно я вийшла з кімнати, ти вбив її. Імовірно, вона й звестися не встигла. Ти скористався шумом, коли я гупала у двері й верещала на сходах, і задушив її. Але задушена людина має інакший вигляд, ніж та, що вдає мертву. Тому ти не впускав мене до кімнати, коли я повернулася з керівництвом. Пригадую, як ти стояв там, нагорі сходів, загороджував двері й казав: «Не заходьте, не торкайтеся тіла». А знаєш, — Ганна сумно й іронічно засміялася, — знаєш, я пам’ятаю, як мене вразила твоя розсудливість, те, що ти знав, як поводитися. Але це все дурниці. Тобі просто треба було, аби я не побачила тіла своєї подруги, її розпухлого обличчя й синців на руках, бо ти притискав їх колінами, синців, яких не було кілька хвилин тому. Поліціянти нічого не зрозуміли. А хіба можливо було? Коли вони прийшли оглянути тіло, то не могли з’ясувати, коли її вбили — о 22:59 чи о 23:05. Та ще й ми з тобою наполягали, що знайшли Ейпріл мертвою о 23:03... — Ганна ковтнула слину. — Бідний Джон Невілл. Він не мав жодних шансів. І я сама ж подбала про все.

— Невілл був шкідником, — відрубав Г’ю. Він заглушив двигун, а Ганну охопив приплив страху. Господи, о господи, де ж Вілл?

А тоді її різко пробрав жах, адже вона усвідомила, що телефон у її кишені більше не пече в ногу. Геть навпаки — він швидко холонув.

Або Вілл поклав слухавку, або — її охопила болісна певність від згадки, що перед тим падінням телефон був заряджений наполовину — розрядився акумулятор. Їй кінець. Вона зробила ставку на те, що Вілл встигне, але програла. Тепер навіть 999 не набрати.

Про всяк випадок сподіваючись на краще, вона натиснула кнопку живлення й бічну кнопку водночас, готуючись почути сигнал, але він не пролунав. Потім на бічну кнопку й кнопку гучності. Знову тиша.

Що ж, от і все. Вона сама. Лише Г’ю та вона.

Та потім відчула поштовх дитини й усвідомила, що не сама. Вона не збиралася помирати.

— Уже час, — сказав Г’ю.

— А як щодо «чому»? — запитала Ганна, відчайдушно тягнучи час. — Я сказала тобі, що знаю як. Але чому, Г’ю? Чому Ейпріл?

Однак Г’ю повернувся й глянув на неї, а потім похитав головою, ніби шкодуючи, яка вона дурна.

— Цього я вже не казатиму, Ганно. Ми не у фільмі про Джеймса Бонда. Я не читатиму тобі довжелезної лекції про свої мотиви. То не твоє діло. Вилазь з машини.

— Г’ю, ні, — заблагала вона, поклавши руку на живіт. — Будь ласка. Не треба. Я ж вагітна. Хіба для тебе це нічого не значить? Ти ж уб’єш не тільки мене, а ще й мою дитину. Мою і Відлову дитину.

— Ганно, — дуже повільно мовив він, ніби розмовляв з кимось украй дурним, — вилазь із машини. Інакше битиму тебе по череву, поки дитина не помре. Ти мене почула?

Ганну всипало морозом.

Г’ю доброзичливо усміхнувся й поправив свої окуляри, як у Стівена Гокінґа.

— Будь ласочка, — прошепотіла вона. — Г’ю, будь ласочка, я нікому нічого не скажу. Я ніколи так не вчинила б з тобою. Ти ж мій друг.

— Я тебе прошу, — відповів Г’ю, а його голос прозвучав... весело й трохи сумно водночас. — Ганно, ми з тобою прекрасно розуміємо, що ти лукавиш. Ти навіть не спинилася, коли знала, що можеш захистити Вілла. Ти справді думаєш, що я тобі повірю?

— Ні, — відповіла Ганна. У неї пересохло в горлі. — Не заради тебе, ні. А заради дитини. Заради своєї дитини я збережу цю таємницю. Якщо ти мене відпустиш, я присягаюся... я присягаюся життям своєї дитини...

Однак він лише хитнув головою.

— Вибач, Ганно, уже запізно.

Г’ю засунув руку до кишені, а коли витягнув її, Ганна заціпеніла. Він тримав пістолет.

— Ти не можеш, — видала вона із себе, але її язик, здавалося, занімів. — Ти не можеш застрелити мене, подумай про докази, кров у твоїй машині. Ніхто ж не повірить у самогубство.

Г’ю зітхнув.

— Знаю, дякую. Виходь з машини, Ганно!

Ганна похитала головою. Вона чітко усвідомлювала: якщо вийде, їй кінець. Г’ю не міг убити її у своїй машині, адже тоді не зможе стерти доказів. Її єдина надія — щонайдовше затриматися всередині. Аж раптом він без попередження нахилився й сильно вдарив її дулом пістолета в живіт.

Шок і біль пронизали її тіло, як електричний струм. Ганна заверещала, а дитина в животі почала звиватися як риба. Г’ю закричав їй просто в обличчя:

— Вилазь із довбаної машини, суко!

Вона вперше в житті почула від нього лайку й зрозуміла, що тепер точно кінець, що тепер доведеться вийти. Зігнувшись і вхопившись за живіт, що пульсував від болю, Ганна намацала ручку й незграбно видерлася під дощ.

— Йди до краю, — сказав Г’ю. Він стояв біля протилежного боку машини, його обличчям стікав дощ.

Спотикаючись і тремтячи, Ганна підкорилася. На ній і досі була позичена куртка. Раптом у її голові сяйнув пронизливий спогад про той вечір багато років тому, як бігла з Г’ю Фелловзьким садом. Тоді вона теж була в його куртці. Так усе скінчилося для Ейпріл. А тепер і для неї.

Вона стояла на краю скелі. Позаду не було нічого, лише гуркітливе ревіння хвиль внизу — вони розбивалися об зубчасті каменюки й були ладні підхопити її тіло, перетовкти його в невпізнанну масу — сире роздуте місиво без жодних синців і слідів ДНК. А чим ризикує Г’ю? Таксист пригадає, як підвіз Ганну до його будинку? Під її нігтями знайдуть його ДНК? Він складе вкрай простеньку історію: Ганна пішла рано-вранці, сказала, що поїде кудись потягом. Або візьме таксі. «Так, здається, вона була пригнічена, офіцере. Ні, не розповіла, куди піде».