Рут Уэйр – Та дівчина (страница 71)

О господи, їй кінець.

— Кинь мені куртку, — наказав Г’ю. Ганна, затремтівши ще сильніше, стягнула куртку й жбурнула її. Та впала зіжмаканою купою біля ніг Г’ю. Він підняв її, а потім махнув рукою на край скелі. — А тепер стрибай.

Ганна озирнулася через плече й безпорадно похитала головою. Вона не зможе. Хай навіть Г’ю застрелить її, але вона не кинеться з ненародженою дитиною в море. Не зможе.

Г’ю підійняв пістолет.

Раптом Ганнине серце завмерло, а потім знову застукотіло, сповнюючись надією. Вона розчула не лише гуркіт моря, але й інший звук. Ревіння двигуна, що дедалі наближалося. Вогник світла мчав, вихиляючись і повертаючи в темряві. Мотоцикл їхав надто швидко тією вибоїстою, недобудованою дорогою.

То був Вілл.

Г’ю розгублено глянув через плече, прикриваючи очі від сліпучого світла, що наближалося. А потім пробурмотів щось собі під ніс — однак Ганна нічого не почула — і повернувся обличчям до дороги. Тієї миті мотоцикліст минув останній поворот.

Вілл зупинився за кілька метрів від них, зістрибнув і, навіть не заглушивши двигун, стягнув з голови шолом. Його очі були чорні від страху, але Ганна бачила, що він намагається заспокоїтися.

— Г’ю, — заговорив він, простягаючи руки. — Г’ю, послухай, не роби цього.

Однак Г’ю... плечі Г’ю затремтіли.

Ганна розгубилася й перевела погляд на Вілла, який благально простягнув руки, а потім знову на Г’ю. Він плаче? Спостерігала якусь мить за тим, як він безпорадно хитає головою, а тоді збагнула: він не плакав, він сміявся.

— Г’ю? — видавила вона із себе й відступила на крок від прірви. Здавалося, що від цього руху кожнісінький м’яз її утроби розірвався. Нова хвиля болю з місця удару розтеклася животом.

— Ти недоумок викінчений, — пробубнів Г’ю, витираючи з-під окулярів сльози сміху. А можливо, дощ. — Ти ідіот, Вілле! Хіба не розумієш, що міг би жити? А замість того розв’язав усі проблеми.

— Це ти про що? — запитав Вілл. Він підступив на крок ближче, а Г’ю рвучко обернувся й навів пістолет на живіт Ганни.

— Ще крок, і побачиш свою дитину просто зараз, — відрубав він. Його голос раптово скрижанів.

— Добре, добре, — відповів Вілл і підняв руки. Ганна затремтіла ще сильніше. Вони зустрілися поглядами. «Пробач», — намагалася сказати вона. Вілл заплющив очі й легенько похитав головою, ніби відповів: «Нічого, усе гаразд».

Потім він глянув на Г’ю.

— Ти про що? Які проблеми я розв’язав? — запитав він, намагаючись говорити спокійно й впевнено, але голос його тремтів.

Г’ю похитав головою.

— Тепер не обов’язково інсценувати самогубство, — мляво відповів він. — Не доходить? Я міг би просто застрелити її, але, якби тіло прибило до берега, важко було б пояснити кульове поранення. А так... так набагато краще. Ти вбив свою першу дівчину, а коли твоя дружина щось запідозрила... — Г’ю на мить притих, знизав плечима й доказав: — Ти застрелив її, а потім наклав на себе руки. Просто ідеально, правда ж?

Він підняв пістолет і навів його на груди Ганни.

— Г’ю, не роби цього, — мовив Вілл. Його голос сповнився таким гострим болем, що Ганнине серце обливалося кров’ю. — Г’ю, ти був моїм другом.

— Пробач. Ти все дуже спростив, — відповів Г’ю та зняв пістолет із запобіжника.

Ганна заплющила очі. На якусь мить вона замислилася, чи дуже болюча така смерть і як швидко помре її дитина.

Потім почула несамовите ревіння Вілла, що кинувся на Г’ю. Пістолет вистрілив, куля просвистіла просто біля Ганниного плеча. Вона інстинктивно пригнулася, хоча до того часу куля вже давно впала в море.

Г’ю та Вілл, обхопивши один одного, покотилися по багнистій землі. Пістолет був затиснутий десь між ними, а палець Г’ю — досі на гачку.

— Вілле! — заверещала Ганна. Чоловіки безмовно боролись у дощовій темряві. Вона не знала, що робити. Хотіла побігти й допомогти Віллові, відтягнути Г’ю, але не могла наражатися на ще один удар у живіт. Місце, куди Г’ю вдарив, пульсувало від глухого гарячого болю, а ще глибоко в попереку виник зловісний спазм.

— Вілле! — заверещала вона знову, рвучи собі горло його ім’ям.

Г’ю опинився знизу, а потім взяв гору в бійці. Ганна побачила пістолет: він упустив його, а може, Вілл вибив. У всякому разі зброя тепер лежала на мокрій траві, а двоє чоловіків котилися від неї до краю скелі.

Ганна розуміла, що мусить зробити.

Вона побігла до пістолета, її босі ноги ковзали по слизькій брудній траві, а живіт стискався від кожного різкого руху. Однак Г’ю швидко все збагнув і теж поповз до зброї, дотягнувся, вхопив її і спрямував на Ганну. Вілл знову ринув на нього з відчайдушною силою людини, якій нічого втрачати, кинувся між них із жахливою безрозсудністю... І Ганна почула — звук другого, а потім третього пострілу. Цього разу такі гучні — два нищівні вибухи, від яких пекельно загуло у вухах.

Вілл завмер. Заструменіла кров.

КІНЕЦЬ

Дорогою до крематорію задощило. Ганна раділа дощу. Вона сиділа в автівці, дивилась у вікно на світ, що плакав, і відчувала, як сльози котяться її щоками, змочуючи комір чорного пальта.

— Усе добре? — прошепотіла Емілі, а потім похитала головою. — Вибач. Дурне спитала. Хіба тут може бути щось добре?

Водій похоронної машини промовчав. Він звик, що люди плачуть на задньому сидінні його лімузина. Про це красномовно свідчила коробка із серветками між сидіннями. Ганна не знала, чи йому сказали, але він мав би знати щось про обставини, які привели їх сюди: що це не звичайний похорон, що ховають не людину, яка померла від старості чи передчасно — від раку, хвороби серця або тисячі й однієї іншої невідворотної примхи життя.

Ні, йшлося про трагедію. Не більше й не менше. І раптом Ганна усвідомила несправедливість, яка спіткала її — Вілл мав би бути тут, поряд, тримати її за руку. Проте його не було, а вона мусила пережити ці події сама. І все через Г’ю та її власну нестерпну й непрощенну дурість.

Її пройняв спалах гніву. Коли автівка зупинилася біля крематорію, то саме це почуття дало їй сил підвестись і пройти непевний важезний шлях рінистою доріжкою до тих, хто чекав на неї — до Раяна в кріслі колісному й Белли з її співчутливими обіймами.

Вона зможе впоратися. Вона впорається.

А потім дитина всередині зробила довгий повільний поштовх, натиснула на стінку живота. Ганна побачила, як від того руху туго натягнута чорна тканина зморщилася й змістилася, а потім виправила себе: вони впораються. Разом.

— Ти готова? — запитала Емілі, і Ганна кивнула.

— Як ніколи.

— Ми з тобою, — мовив Раян. Вона знову кивнула і навіть спромоглася на усмішку.

— Його батьки вже всередині, — сказала Белла. — Треба зайти. Рає, ти готовий?

Раян кивнув, натиснув контролер свого крісла, і вони почали поволі підніматися пандусом до каплиці крематорію. Ганна не знала, на що чекати всередині. У прохолодній темряві стояли, схиливши голови, лише двоє людей — ті, кого вона так боялася побачити. Адже що вона скаже їм? Що можна сказати батькам, котрих спіткало найстрашніше?

Та зрештою слова виявилися непотрібними.

Його мати підійшла і мовчки обійняла її. Вони обидві завмерли у світлі вітражного вікна, що купало їх у морі синіх і зелених барв. Потім заграла органна музика. Ганна витерла очі й обернулась обличчям до вікарія, що виголосив:

— Ми зібралися тут, щоб вшанувати пам’ять Г’ю Ентоні Бленда.

І тоді вона зрозуміла, що все справді позаду.

ПОЧАТОК

— Пологовий в інший бік! — крикнула жінка за стільницею, коли Ганна пройшла через головний вхід і рушила коридором до ліфта.

— Я знаю, — озвалася вона через плече. — Я до чоловіка.

У ліфті Ганна відчула повільні поштовхи дитини. Десь за останній тиждень вони змінилися — не сповільнилися, як постійно наголошували акушерки. Однак після звичної шалено-бурхливої активності вона відчувала, що рухи стали обдуманішими. Дитина зростала, а тому мала дедалі менше місця, щоб соватися й перевертатися. «Повернулася голівкою донизу, — сказала акушерка під час останньої консультації. — Не можу обіцяти, що так і залишиться, але... тримаємо кулачки».

Ганна поклала руку на тверду кульку, що випиналася трохи нижче від ребер. «Це сіднички, — пояснила акушерка, обвівши довгий круглий вигин її живота. — А ось хребет».

Ліфт задзвенів, і Ганна вийшла, повернула праворуч і пішла коридором до Віллової палати.

Він сидів у ліжку, говорив з лікарем і кивав.

Ганна зупинилася, щоб не переривати розмови, але Вілл, побачивши її, одразу ж засяяв на обличчі.

— Ганно, заходь, сідай. Докторе Джеймсе, це моя дружина Ганна.

— A-а, то ви щаслива жінка. Тримаймо кулачки, щоб у великий день він був знову на ногах, — мовив лікар і вказав поглядом на її живіт.

— Доктор Джеймс сказав, що, можливо, мене завтра випишуть, — повідомив Вілл, широко усміхаючись.

— За певних умов, — суворо додав лікар. — І з дозволу ерготерапевта. Ваша дружина, очевидно ж, не зможе вас піднімати. Самі маєте справлятися з туалетом і так далі.

Вілл скривився й кивнув, але Ганна бачила, що він змирився з тими умовами. Він дотягнувся до неї та міцно стиснув її руку.

Згодом, коли лікар попрощався й пішов, Вілл поплескав по подушці біля себе.

— Залазь.

— Ти здурів? — запитала Ганна, глянувши на вузесенький клаптик ліжка, а потім донизу, на свої пишні форми. — Я туди не влізу.