Рут Уэйр – Та дівчина (страница 67)

Двері повільно й зі скрипом прочинилися. Г’ю обережно просунув голову в щілину. Тепер він був в окулярах й одягнув інші штани — з ялинковим принтом і гострими кантами спереду.

Він змінився на обличчі, коли побачив її — біля рушникосушки, зіщулену, бліду, безмовну й тремтячу.

— Господи, Ганно, у тебе шок. Зараз я поможу.

Вона спробувала підвестися самостійно, та не змогла: ноги були кволі, наче гумові. Г’ю взявся допомагати їй. Він притримував рушник, щоби прикрити її голе тіло, і відвернувся, коли той сповз і оголив її живіт.

— Ви-ви-вибач, — спробувала сказати вона.

Але він тільки й повторював:

— Не хвилюйся, не хвилюйся... Анно, я ж лікар, я таке бачив, нічого страшного, у тебе відкладений шок. Нічого дивного, така новина про Вілла кого хоч ошелешила б. Проходь сюди. Я принесу тобі чогось гарячого й солодкого. Що ти, усе ж гаразд. Усе гаразд...

Вони пошкутильгали коридором до гостьової спальні.

Г’ю відкинув ковдри й допоміг їй залізти під них.

— Не засинай, добре? — суворо мовив він. — Я повернуся із чимось, що допоможе.

Тремтіння вщухало, і Ганна відчувала неймовірну, просто безмежну втому, але слухняно не заплющувала очей. За хвилину Г’ю повернувся з грілкою та чашкою дуже солодкого чаю. Її нудило, але він змусив випити хоча б трохи.

— Дай мені поспати, — зрештою заблагала Ганна. Вона не могла думати про поліцію, не тепер, не в такому стані, коли вся бліда й тремтить. Десь через годину, мабуть. А зараз відчувала раптову нищівну втому — як ніколи досі. Якусь мить Г’ю пильно дивився на неї, а потім кивнув.

— Ну добре. Ти геть знесилена. Я просто поміряю твій тиск, гаразд?

Ганна кивнула. Г’ю відійшов, а через кілька секунд повернувся з електронним вимірювачем. Він прислухався до клацання й дзижчання, коли прилад зчитував показники, а потім зняв манжету й завмер, тримаючи палець на її пульсі та рахуючи.

— Усе... нормально? — запитала Ганна. Слова давалися їй важко. Вона відчувала непереборну втому. Г’ю кивнув.

— Усе добре. З тобою все добре. Не хвилюйся. Змерзла?

Ганна хитнула головою. Її руки й ноги залишалися затерплими, але тремтіння поволі вщухало. Грілка дарувала тілу тепло.

— Лягай поспи, — лагідно мовив Г’ю. — Розбуджу тебе через кілька годин, гаразд?

— ...разд, — мовила вона через силу. А потім заплющила очі й плавно поринула в блаженну темряву.

ПІСЛЯ

— Ганно, — пролунав ніжний наполегливий голос... але не Біллів. — Га-а-анно. Час прокидатися.

— Що? — озвалася Ганна, примружившись. Спробувала сісти, а ще зрозуміти, де вона... а тоді згадала. У квартирі Г’ю. І, о господи, роздягнута. А ще чомусь темно.

Вона натягнула ковдру на груди. Спогади раптом повернулися. Ванна. Втеча до Г’ю. Вілл.

Біль, як від удару ножем у бік. Нестерпний.

Стурбований Г’ю стояв над нею. Йому на очі впав чуб, він здмухнув його звичним жестом. Ганні заболіло серце.

— Котра година? — хрипко запитала вона, приклавши руку до голови, яку пройняв штрикучий біль. Вона почувалася.. . ця думка навіть здивувала її. Почувалася ніби з похмілля. Так, наче прогульбенила всю ніч. Однак реальність настільки відрізнялася, що якусь мить їй хотілося розсміятися. Хіба отак почувається людина, що пережила шок?

Г’ю глянув на годинник.

— Майже четверта. Треба бути у відділку о четвертій тридцять. Ти нормально почуваєшся?

— Майже четверта? — Ганна різко підвелася, відчувши сплеск адреналіну. — Ти жартуєш? Я весь день проспала?

— Ти спала як убита. Але й зараз маєш не найкращий вигляд.

Вона приклала руку до голови.

«Не найкращий» — не те слово. Ганна почувалася сп’янілою та дезорієнтованою, а в роті стояв огидний гіркий хімічний присмак. Раптом вона усвідомила, що сказав Г’ю.

— Вибач, ти щось казав про поліцію?

— Так, але послухай... — озвався він і підняв руку. — Я нічого не розповідав їм. Подумав, що то не моє діло. Просто сказав, що моя подруга має важливу інформацію, запитав, чи можемо ми прийти й дати письмові свідчення. Вони запропонували зустрітись о четвертій тридцять. Ти ще можеш відмовитися, якщо хочеш.

— Ні, — заперечила Ганна. Її руки були холодні, а щоки бліді, але вона хотіла поїхати. Розуміла, що мусить.

Річ у тому, що хтось міг бути в кімнаті Ейпріл тоді. Та людина могла вбити її після того, як Невілл пішов. І це — Ганна не могла більше ховатися від правди — міг бути Вілл.

Вона мусила розповісти про все поліції.

— Ні, я... я готова.

— Ось твої речі, — мовив Г’ю і махнув рукою на край ліжка, де лежав її одяг і, очевидно, одна з його курток. Зверху на тій купці лежали її окуляри. На підлозі — пара в’єтнамок. Він побачив, як Ганна глянула на них і скривилася.

— Вибач. Найкраще, що знайшов. Не хотів лишати тебе саму у квартирі. Дорогою можемо купити кросівки, якщо ти переймаєшся.

Однак Ганна похитала головою. Не важить. Ніщо із цього зараз не важить.

Г’ю тактовно вийшов, а вона поволі вдягнулася. Потім узяла телефон і натиснула кнопку живлення перевірити час, та одразу ж пригадала, що він більше не працює.

Та все ж Ганна поклала його до кишені куртки Г’ю та вийшла з кімнати.

— Готова? — запитав він, і Ганна кивнула, хоча насправді почувалася геть не готовою. Вона вгледіла в його руках ключі від автівки й насупилася.

— Ми машиною?

— Так. Вони сказали, що зможемо припаркуватися на місці. Не хочу, щоб ти зараз стовбичила під дощем і чекала автобус. Вигляд у тебе й досі не дуже.

Вона насуплено кивнула. Та нехай. Зараз нічого не важить, окрім дитини. Треба триматися заради неї.

О господи, невже вона справді це зробить?

Її знову охопила млість. Г’ю стривожено взяв її за руку. — Ганно? Ганно, як ти, сонце?

— Усе гаразд, — мовила вона, зціпивши зуби.

Звісно, то була брехня, але вона стане правдою одразу після розмови з поліцією. Бо хай якою є реальність, хай що тепер відбувається — Новембер мала рацію. Лише так Ганна вбереже й захистить себе.

В АВТІВЦІ ГАННА СПЕРЛАСЯ головою об вікно. Вона почувалася не просто втомленою, а виснаженою — горем, страхом і шоком. Цей стан видався їй напрочуд знайомим, нагадав про ті дні, коли вона, знервована й невиспана, витримувала один допит за іншим, німіла від пекучого жаху, трималася лише на поганому чаї та ще гіршій каві, знову й знову відповідала на запитання поліціянтів, які прискіпливо вишукували невідповідності та пропущені факти в її свідченнях. Думка, що їй знову доведеться пройти через цей жах, викликала млосну нудоту. І можливо, саме тому зараз Ганні було ще гірше, ніж тоді. Вона пережила такі часи — і заради чого? У в’язниці померла невинна людина.

І тепер Ганна наміряється повторити все те, але цього разу, щоб звинуватити батька своєї ще не народженої дитини.

У її голові вигулькнула картинка: Вілл притискає губи до її маківки, а вона тулиться до нього й чує стугін низького й ніжного голосу в його грудях: «Я кохаю тебе».

Ганну різко занудило.

— Усе добре? — запитав Г’ю, а вона хитнула головою. — Може, вип’єш трохи води? У тебе, мабуть, зневоднення.

Він показав на пляшку у дверцятах, і Ганна кивнула. У роті стояв жахливий присмак — як після похмілля. Можливо, хоч від води поліпшає. Проте ні. Вона зробила великий ковток, але відчула, що вода, як і все інше, з нудотним хімічним смаком, а тому закрутила корка й поклала пляшку на дверцята.

Ганна заплющила очі, сподіваючись на темряву й забуття. Двигун загудів, а через кілька секунд Г’ю ввімкнув передачу. Вони плавно полинули в морок.

ЧЕРЕЗ ДЕЯКИЙ ЧАС Ганна розплющила очі. Вона не спала, радше дрімала, намагаючись позбутися того дивного відчуття сп’яніння перед прибуттям до поліційного відділка. Шум вулиць уже стих. Здавалося, вони їхали дуже довго, довше, ніж треба.

Ганна через силу сконцентрувалася на дорозі попереду й дещо усвідомила: це вже не Единбург. Тепер вони їхали вузькою сільською дорогою. Тут не було жодних ліхтарів, лише яскраві фари автомобіля Г’ю освітлювали низькі живоплоти обабіч. Ганна не впізнала цієї дороги, але, глянувши на темні обриси пагорбів, подумала, що вони рухаються на захід, до Бервіка.

— Г’ю? — обізвалася Ганна. Вона випросталася, насунула окуляри на носа й роззирнулася, намагаючись зрозуміти, де вони. Гіркий присмак не зник, горло пересохло, а голос схрип. — Г’ю, що відбувається?

Г'ю скорчив винувату гримасу.

— Вибач, ми щойно виїхали за Единбург. Я, певно, ввів неправильну адресу в навігаторі. Він добряче поводив мене околяса, і я лише згодом усвідомив, що наробив. Ми вже вертаємося назад. Вибач, дуже нерозумно з мого боку. Просто не хочу розвертатися на цій вузькій дорозі, треба ще трохи проїхати й знайти поворот.

Ганна знову зручно вмостилася на кріслі й мовчки дивилася на темний шлях. Однак згодом дещо зауважила: вони минули одну польову дорогу, потім ще одну... Вона відчула, як крізь густий туман утоми підкрадається тривога.

— Г’ю? Може, розвернешся? Ця дорога, здається, веде тільки далі. Глянь, он уже будинок наступний. — Ганна вказала на будівлю, але Г’ю не сповільнився, а промчав повз неї.