Рут Уэйр – Та дівчина (страница 66)

Г’ю притих, зняв окуляри й сховав обличчя в долонях. Ганна із жахом подумала, що він, мабуть, так само шокований, як і вона. Вона втратила чоловіка. Він — найкращого друга.

Ганні знову на очі набігли сльози, вона зціпила зуби. Не можна розридатися знову. Вона мусить опанувати себе.

Їм разом треба подумати, як бути далі.

— Він не намагався зупинити тебе? — запитав Г’ю.

— Намагався, — мовила Ганна, не ймучи віри своїм словам. — Він... він погнався за мною. Але перечепився об стіл. Не уявляю, що було б, якби таки наздогнав.

Перед очима постала картина: худі міцні руки Вілла стискають Ейпріл за горло...

Ганна здригнулася від шоку — такого, ніби на неї вилили крижаної води: щоки обсипало жаром, а дихання пришвидшилося.

Вона швидко прогнала те видиво. Зараз воно геть недоречне. Як і всі розмисли про ті події. Їй треба рухатися далі.

— Гаразд, — мовив Г’ю, підвівся й побрів в інший кінець вітальні, до красивих панорамних вікон, з яких видно вулицю. Потім провів рукою по волоссю. — Гаразд. Тепер треба подумати, що робити далі. Вілл знає, що ти поїхала сюди?

Ганна хитнула головою:

— Ні.

— А твій телефон — він може якось відстежувати тебе? Вимкни геолокацію.

— Не можу. — Ганна порилась у кишені й дістала розбитий телефон. Тепер екран зовсім потемнів, став чорнющим і геть нечитним. — Я побила його зранку. Він остаточно здох. Хай там як, я не думаю, що це проблема. Вілл не мав... — Вона ковтнула, вдихнула й спробувала договорити: — Вілл не мав причини...

Вона знову притихла. Виявилося, ці слова важко сказати: до сьогодні її чоловік не мав жодних причин шпигувати за нею.

Їй не вірилося, що вони з Г’ю розмовляють про це.

Найбільше у світі вона хотіла почути Біллів голос, його здивований сміх: «Ти що, здуріла? Звісно, я не вбивав Ейпріл». Та натомість почула холодне брутальне: «А ти як думаєш?»

Ганна сховала обличчя в долонях. Новембер мала рацію. Їй не впоратися самотужки. Усе зайшло задалеко, стало надто небезпечним. Хай якою є правда, Ганна мусить поділитися інформацією з відповідними органами. Думка про такий вчинок не тішила, але й певною мірою дарувала полегшення: вона нарешті перекладе цей тягар на інших. Понад десять років Ганна відштовхувала ці сумніви подалі, відкидала відчуття, що того вечора щось було не так. Час визнати правду.

— Думаю... думаю, що треба йти до поліції, — мовила вона. — Г’ю, можна зателефонувати з твого телефона?

— Звісно, — відповів він, але, очевидно, ця думка гнітила його, як і Ганну. — Якщо хочеш, я теж поговорю з ними. Тільки зважай: коли зателефонуєш їм, вони певно захочуть, щоб ти прийшла до відділка й надала письмові свідчення. Не хочеш спершу довести себе до ладу? Ти геть знесилена.

Ганна опустила погляд на себе — на вим’яті штани й закривавлені ноги в позичених капцях. Вона хотіла якнайшвидше зателефонувати до поліції та покінчити з усім. Та водночас розуміла, що Г’ю має рацію. Розворушивши все, вона навряд зможе сказати: «Повернуся через кілька годин, треба сходити в душ».

— Гаразд, — мовила Ганна. — Чудова думка.

У її животі гучно забурчало. Умить вона усвідомила, що мало не непритомніє з голоду.

— А взагалі, можна я... можна я з’їм тост?

Г’ю кивнув.

— Звісно. Ходімо на кухню. Я щось приготую.

ДЕСЬ ЧЕРЕЗ ПІВ ГОДИНИ Ганна зайшла до розкішної мармурової кімнати й побачила перед собою наповнену й оповиту парою пінну ванну.

Вона вагалася, бо ж хотіла швидко прийняти душ, а потім одразу поговорити з поліцією.

На годиннику вже, мабуть, десята ранку.

Проте було би безглуздо зливати воду з уже наповненої ванни.

Ганна відставила чашку із чаєм, скинула із себе штани, футболку й білизну, роззулася й обережно залізла в теплу воду.

Їй стало неймовірно добре. Пишна густа піна пахла чимось пряно-цитрусовим. Навіть болісне пощипування в стопах не затьмарило задоволення: ванна — саме те, чого Ганна так потребувала. Вона заплющила очі, і сльози, які стримувала впродовж останньої години, закололи під повіками. Однак піддатися емоціям не могла. Мусила залишатися сильною, піти до поліції та розповісти все, що знала — заради Ейпріл і Новембер, які, зрештою, заслуговували на справедливість, а ще заради Невілла, Раяна, Емілі й усіх, хто живе із важезним тягарем потенційної провини.

Гнів прийде згодом. У глибині душі Ганна відчувала розпечену до білого жару лють, яка поглине її після всього. «Та як ти міг?!» Вона хотіла б затрясти Вілла, плюнути в нього, ударити.

Можливо, це і був би її рятунок од відчаю.

Лежачи у ванні, вона чітко уявляла, як усе сталося.

Вілл повертається до Оксфорду раніше й перелазить через стіну за клавдом, щоб не йти довшим шляхом через головний вхід. А потім, спланувавши все заздалегідь або вирішивши спонтанно, рушає не до своєї кімнати, а до Ейпріл.

Можливо, Ганна не замкнула дверей, коли йшла до бару. Ніби й зачиняла, однак через десятиліття не певна. Або, можливо, Ейпріл уже там, зустрічає Вілла, а той каже: «От бачиш, я вернувся заради тебе. Ти важливіша для мене, ніж моя мама».

А потім... що? Сваряться? Ні, не сваряться, інакше хлопці знизу почули б. Певно, тихенько сперечаються крізь зуби. Або, можливо, Вілл уже в кімнаті, а Ейпріл ще не прийшла з бару. Він щось побачив. Результат тесту на вагітність.

Записку від Раяна.

Тож Вілл відчиняє двері й з усмішкою тягне її до себе в обійми. «Зажди, я зараз змию макіяж», — каже вона. Він чекає, поки Ейпріл зітре теракотовий тональний крем. Саме тоді, коли вона нахиляється над туалетним столиком з ватою в руках, він підходить до неї з простягнутими руками...

А потім хтось стукає у двері.

Ейпріл нічого не знає, нічого не підозрює.

Вона легенько цілує Вілла в щоку і йде відчиняти.

Вілл підслуховує розмову з кімнати Ейпріл. Невілл віддає посилку, вона намагається спекатися його, потім чути, як він іде сходами.

Ейпріл вертається до своєї кімнати з усмішкою на вустах. «Виперла його».

І Вілл підходить до неї з протягнутими руками, але не бере її обличчя в долоні, як він часто робив з Ганною — від цієї думки її серце розривається ще більше — він хапає її за шию та стискає...

Hi-ні-ні! Відраза настільки сильна, що Ганні довелося підвестися й схопитися за краї ванни. Вода вихлюпнулася навсібіч. Нісенітниця. Вілл геть не така людина!

Однак потім Ганна згадала всі прочитані за роки статті про «проблема завжди в партнерові», статистику про вбитих чоловіками жінок, з якими ті спали. Подумала і про евфемістичні натяки Ґерайнта щодо «побутового вбивства», і про всі перешіптування, які ігнорувала понад десять років. «Особисто мені ніколи не подобався її хлопець...», «Кажуть, вона спала геть з усіма...», «А от його ніколи не підозрювали». Вона ніколи не зважала на них, завжди трималася за свою правду — Вілл не такий.

Однак тепер, коли вона знала, що Вілл упродовж усього їхнього шлюбу брехав їй про ту ніч, її впевненість танула.

Ганні запаморочилося в голові від того, що так різко сіла. Перед очима замерехтіли маленькі спалахи світла, схожі на зблиски фотокамер папараці. Акушерка попереджала про них. Ванна була загарячою?

«Не знепритомній, не знепритомній, не знепритомній...» Ганна нашіптувала ці слова, а потім, за якусь мить, їй полегшало.

Або ні. Її ноги слабкі й ніби ватяні. Вона сумнівалася, що зможе підвестися і йти.

Паскудство. Паскудство. «Не підведи мене, — вона подумки благала своє тіло. — Не зараз... будь ласочка, тільки не зараз».

Ганна трималася за живіт, відчуваючи рухи дитини. Вони заспокоювали. Хай як вона почувається, але тіло про їхню дитину піклується.

Їхня дитина. Те слово кольнуло в серце. Бо якщо справді так, якщо точно так, то ця дитина не матиме обох батьків. Вона буде дитиною вбивці. Її батько сидітиме у в’язниці.

У голові знову запаморочилося, та цього разу ще й пробрала нудота. Ганна сіла навпочіпки й задумалася, чи їй поліпшає.

Ні, їй треба до вбиральні, негайно. Тремтячи, Ганна ледве вибралася з ванни. З неї стікала вода, а ноги тремтіли. Ковзаючи по мокрому кахлі, підійшла до унітаза й впала біля нього на коліна. Від холоду й шоку її тіло страшно трусило.

Її потягнуло блювати, але не змогла.

Кілька хвилин вона так і стояла на колінах, тремтіла, а піниста вода крапала на красивий кахель із геометричним візерунком. Потім повільно, дуже повільно Ганна підвелася й навпомацки пішла до рушникосушки. Ідучи, мусила триматися за вмивальник. Не можна послизнутись і впасти, не зараз. Дитина не має нікого, крім неї.

Ганна загорнулася в рушник і поволі опустилася на підлогу, притулилася спиною до нагрітої решітки, а потім не-змигним поглядом втупилася поперед себе, чекаючи, коли вщухне тремтіння.

Та воно не вщухало.

ДЕСЬ ЧЕРЕЗ ГОДИНУ Г’ю постукав у двері.

— Ганно, усе гаразд? Ти щось дуже притихла.

Вона мовчала. Її зуби надто сильно цокотіли.

— Ганно?! — тепер стривожено погукав Г’ю. — Скажи, будь ласка, бодай щось. — Він почекав, потім знову постукав і сказав: — Ганно, я заходжу Ти не проти?

Вона хотіла відповісти. Хотіла сказати, що все гаразд, але це неправда.