Рут Уэйр – Та дівчина (страница 65)

Однак ні. Потягом туди їхати добрих вісім годин, а в неділю ще довше. Вона не мала ні пальта, ні взуття. Навіть грошей, хіба що гугл-гаманець у телефоні. Навряд чи можна взяти таксі до Південної Англії. Куди ж їй податися?

Раптом їй дещо спало на думку. Г’ю.

Г’ю прихистить її та позичить грошей. Вона зможе купити собі куртку й тепле взуття, а ще обдумати, що робити далі.

— Знаєте, де вулиця Ґрейт Кінґ? — запитала вона у водія, і той кивнув.

— Аякже.

— Дякую, — мовила вона й відкинулася на сидінні, відчуваючи, як серцебиття заспокоюється, а занімілі ноги відігріваються. — Дякую, відвезіть мене туди.

ПІСЛЯ

Коли таксі під’їжджало до квартири Г’ю, Ганна дістала телефон, щоб заплатити, але жахнулася — темна пляма збільшилася. Тепер вона вкрила майже весь екран, залишивши тільки маленький трикутник у верхньому лівому кутку.

Проте, подумки схрестивши пальці, Ганна таки приклала його до термінала й полегшено зітхнула, коли той слухняно запищав.

— Най щастить, пташечко, — ніжно мовив таксист. — Як тре буде куди їхати, телефонуй, гараздочки? — Він просунув візитівку крізь отвір у захисній перегородці, і Ганна взяла її, намагаючись усміхнутися. Тепер, коли сплеск адреналіну вщух, усе її тіло пройняли нестерпні тремтіння й холод. — І не вертай до нього надто швидко. Наварив доброї каші, то най сам і поїсть.

Ганна кивнула.

— Дякую, — мовила вона, а потім глибоко вдихнула й вискочила з автівки.

Стоячи перед солідною мідною табличкою із дзвінком до квартири Г’ю, Ганна подумала, що варто було б зателефонувати йому заздалегідь. Якщо він не вдома, вона опиниться в скрутному становищі. Але зараз... Вона глянула на телефон й одразу ж зрозуміла, що дарма: годинника більше не видно. Щонайменше ще, певно, не дев’ята. Навряд чи Г’ю, самотній бездітний чоловік, прокинувся б так рано в неділю й кудись пішов. Вона знала, що іноді він працював у клініці в суботу: його заможні клієнти не хочуть приходити на консультації лише в будні дні. Але й не в неділю. Неділя — його вихідний.

Вона натиснула мідну кнопку поруч із вигравіюваним «Г. Бленд» і стала чекати.

Здавалося, час тягнеться нескінченно. Її ноги вже захолонули й заніміли на чорно-білому кахлі, та врешті динамік домофона затріщав, і звідти пролунав чіткий англійський акцент Г’ю:

— Так?

— Г’ю? — Ганна зацокотіла зубами. — Ц-це я, Ганна. М-можна зайти?

— Ганно? — здивовано озвався Г’ю. — Так, звісно. Але що...

— Я р-розкажу тобі нагорі, — через силу видавила Ганна. Опинитися надворі після короткої поїздки в теплому таксі виявилося навіть гірше, ніж вибігти з дому. Вітер шаленів, здіймаючи вихори опалого листя на дорозі та змушуючи Ганну здригатися від холоду.

— Ой, так, звісно. Звичайно ж. Заходь. П’ятий поверх, пам’ятаєш?

— Так, — відповіла Ганна. Вона обхопила себе руками й стиснула зуби, щоби приборкати цокотіння.'

Пролунало протяжне «Бз-з-з», і Ганна штовхнула двері так сильно, що ті влетіли в приміщення й гупнулись об обмежувач.

Усередині, у коридорі, було не дуже тепло, але значно краще, ніж надворі. Ганна натиснула кнопку старомодного ліфта з ґратчастими складаними дверцятами й стала чекати, поки він з гуркотом спуститься. Підіймаючись до квартири Г’ю, вона боролася з бажанням упасти на коліна, схопитися за живіт і заволати через щойно пережитий жах — жах, який тільки тепер усвідомлювала цілком. А Г’ю... Г’ю намагався застерегти її. От що найгірше. Він попереджав її, що станеться, якщо вона й далі копатиме, відмовляючись прийняти версію подій, з якою всі навчилися жити. Г’ю застерігав її, вона ж проігнорувала його слова, а тепер розплачується.

Згодом ліфт гучно зупинився на п’ятому поверсі. Г’ю стояв у коридорі з горнятком кави в руці. На ньому був шовковий халат із принтом пейслі, він досі не надів окулярів, тому його обличчя мало дивний вигляд — ніби незавершений і вразливий. Та щойно Ганна відсунула складані мідні ґрати, він ураз змінився на лиці — спантеличена привітність обернулася на розгубленість і шок.

— Що... Ганно, сонце, що сталося? Де твоє взуття? І звідки... звідки ця кров?

Ганна опустила погляд. Справді: її ноги в крові. Вона навіть не зауважила, коли поранилася. Мабуть, наступила десь на шматок скла або тернулася пальцем об шорсткий асфальт — хай там як, а на ліфтовій кахельній підлозі з шаховим візерунком червоніли плями.

— От зараза, Г’ю, вибач...

Вона спробувала зігнутися в тісному ліфті й дотягтися до плями, але живіт заважав.

Г’ю хитнув головою, міцно взяв її за руку, змусив випростатися й притиснув свою долоню до її спини — сильно, але по-дружньому. А потім повів коридором до відчинених дверей своєї квартири.

— У жодному разі. Ти негайно йдеш усередину. Я викличу прибиральницю, вона все зробить.

— А твої килими... — мовила Ганна й зупинилася біля входу до квартири. Вона забула про килими — чистісіньку кремову стежину, що тягнеться вздовж просторого коридору й сходів. Г’ю закотив очі, що промовляли: «Та до одного місця ті килими», та все ж зупинився, відчинив вбудовану шафку й витяг звідти пару капців.

— Тримай, якщо так переймаєшся. А тепер, заради бога, сядь, бо ти зараз упадеш. Що взагалі коїться?

— То був Вілл, — через силу мовила вона й із жахом зрозуміла, що більше не видавить із себе жодного слова. Натомість відчула, як глибоко всередині неї скупчилися гарячі сльози, стали продиратися догори, обпекли їй очі й покотилися донизу. З горла вирвався жахітний зойк, а потім ще один. Нараз вона зайшлася голосним невпинним риданням, що звело все тіло й, здавалося, от-от розірве її на шматки.

— Ой, Ганно, та що ж ти... — ніяково мовив Г’ю і незграбно розпростер руки, а Ганна мимоволі притиснулася до нього.

Він не з тих людей із природним даром обійматися, бо ж надто високий, кістлявий і неповороткий для таких ніжностей. Та водночас хороший і добрий, а ще він — Г’ю. Ганна, втупившись обличчям у шовковий декорований закот його халата, голосила, як дитя, а її живіт незручно втиснувся між ними.

Згодом її ридання перейшли у квиління, потім — хлипання, і насамкінець — стали тремтливим диханням. Ганна опанувала себе й відійшла від Г’ю. Витираючи очі й окуляри, вона здригнулася від сорому, бо забруднила дуже дорогий, призначений тільки для «сухого» прання, одяг.

— Вибач, — мовила вона хрипким голосом. — Я не хотіла... Боже, твій прекрасний халат. Вибач, Г’ю. — Вона шморгала носом і ковтала сльози. — У тебе є серветка?

— Ось, — відповів Г’ю і простягнув їй випрасувану лляну хустинку з ініціалами «Г. Е. Б.» у куточку. Ганна навіть не запримітила, де він так швидко її взяв. Вона вагалася, бо вдома використовує паперові серветки, але зрештою висякалась і зрозуміла, що тепер не зможе повернути її. Мить повагавшись, поклала її до кишені, щоб вкинути в кошик для білизни, коли піде до ванної кімнати.

— Ліпше? — запитав Г’ю, і Ганна кивнула.

То була правда, але не зовсім. Їй нагально треба було виплакатися. Їй справді полегшало від цього — таке моральне очищення не порівняти з жодною розмовою. Та, з іншого боку, нічого не змінилося. Усе так само жахливо, заплутано й невиправно, як і тоді, коли тільки ввійшла до цієї квартири.

— Проходь до вітальні й сідай, — мовив Г’ю. — Я заварю чаю, а потім ти розповіси мені про все.

ЧЕРЕЗ ПІВ ГОДИНИ ГАННА сиділа на білому оксамитовому дивані у вітальні, підібгавши під себе ноги в капцях і накинувши на них ковдру. Г’ю підпер голову руками.

— То він зізнався? — недовірливо запитав Г’ю. — Справді сказав, що вбив Ейпріл?

— Прямо не сказав, — мовила Ганна, сама не вірячи своїм словам. — Але я запитала, а він відповів... — Вона замовкла, ковтнула й через силу повела далі: — Він спитав: «А ти як думаєш?» А потім розсміявся.

— О господи, — жалібно озвався Г’ю, а потім підвів голову й насуплено глянув на Ганну. — Краще б... Господи, краще б я нічого не казав тобі про ті звуки.

Ганна похитала головою.

— Г’ю, ні. Боже, ні. Якщо це правда... — Вона притихла. Не змогла промовити ті слова. Натомість відчула, що тоне, й ухопилася за соломинку: — Г’ю... а це точно був він? Чи, може, прибиральниця? Можливо, ти чув якісь інші звуки?

Однак Г’ю похитав головою. Здавалося, він враз постарів на десять років, намагаючись змиритися з тим, що розворушив.

— Ні, — прошепотів він. — То... то був він, Ганно. Я чув через стіну, як він з кимось говорив. То був Вілл.

Ганна усвідомила, що її остання надія померла. Відчуття було таке, ніби вона висіла над прірвою й щодуху трималася за стерту мотузку, а тепер обірвалася остання ниточка. Він був там. Він направду був там. І брехав їй понад десять років — упродовж усіх їхніх стосунків.

— А чому ти нічого не казав раніше? Чому нікому не розповів? — зрештою запитала вона й тільки тоді почула, що мимоволі в її словах з’явилися докірливі нотки.

Однак Г’ю лише жалібно похитав головою, ніби погоджувався зі звинуваченнями у свій бік.

— Бо він мій друг, Ганно, — відповів Г’ю зламаним голосом. — А ще я не думав, що ті звуки бодай щось значили. То був Невілл. Ти побачила, як він вийшов зі сходів, ми обоє побачили. Ніхто ж не міг потрапити туди за кілька хвилин. То хіба важливо те, що Вілл приїхав на кілька годинок раніше, ніж сказав? Та й ніхто мене не питав. Ніхто не спитав: «Ти чув, як твій найкращий друг повернувся в такий час, який може вщент зруйнувати його алібі?» Я ніколи не збрехав би навмисно, Ганно, ніколи. Але йти до поліції із цим... коли всі вважали Невілла винним...