Рут Уэйр – Та дівчина (страница 57)
Зазвичай під час триместру потрапити на екскурсію до студентських кімнат складно, але насправді, — мовив доктор Маєрс, — насправді з кімнати, точніше, з усіх кімнат на тих сходах, поробили кабінети й службові приміщення, після, ем... після смерті вашої сестри.
— Ага, — з розумінням мовила Новембер. Ганна подумала, що таке рішення цілком виправдане. Сьомі сходи, певно, мали погану славу серед студентів. Навряд чи батьки якоїсь першокурсниці захотіли б, щоб їхня донька провела перший навчальний рік у кімнаті вбитої студентки. — Так. Я розумію. Добре, коли так, я б хотіла побачити те місце, якщо можна. Але Ганна, мабуть, хотіла б відпочити. — Вона обернулася до Ганни, звівши одну брову. — Ганно? Може, посидиш тут, поки професор Маєрс показуватиме мені кімнату?
Ганна хотіла сказати «так». Їй боліли ноги, а в душі вирував вихор почуттів. Дитина нервово сіпалась у животі, реагуючи на її прискорений пульс. Ганна розуміла, що Новембер дарувала їй шанс уникнути всього.
— Ні, — почула Ганна власний голос. — Я хочу піти.
Вона зайшла так далеко. Тепер відступати не можна.
Ідучи вздовж дворика, Ганна відчувала якусь дивну відірваність від реальності. Вона наближалася до місця, що дало їй найстрашніший досвід у житті, але коли під ногами затріщала рінь, відчула, як у свідомості зринають щасливіші спогади. Пригадала їхні з Емілі пікніки на берегах річки Червелл. Упізнала лавку, де Раян одного літнього вечора вирізав своє ім’я, арку до третіх сходів, яку якийсь проворний студент заклеїв скотчем, щоб пожартувати під час благодійно-розважального тижня. Сонце сховалося за небосхилом, і у дворику засвітилися ліхтарі. Сутінки поволі густішали, дві постаті поряд з нею тьмяніли, поринаючи в них. Ганна ніби перенеслась у минуле, в один з далеких зимових вечорів, і йшла з Ейпріл і Г’ю до своєї вітальні.
Доктор Маєрс повів їх до арки сьомих сходів. Ганна впізнала під своїми ногами камінь, знайомий навіть через десять років. Усе так само як і тоді: крок у темряву, а потім — з тим самим невеликим зволіканням — спалах світла. Та сама луна. Доктор Маєрс більше нічого не коментував, ніби не міг дібрати слів. Вони пройшли повз першу й другу кімнати, проте на дверях не було жодних папірців з іменами студентів, тепер там були написи «Склад» і «Приймальня 1». Підіймалися далі, минали майданчик за майданчиком. Деякі двері були відчинені. Усередині Ганна бачила не ліжка й студентів, а столи адміністраторів — те, що зазвичай лишається за лаштунками: клопітку працю безлічі працівників коледжу.
На верхньому поверсі двері до кімнат були зачинені. Доктор Маєрс зупинився на майданчику й легенько постукав.
— Заходьте, — пролунав жіночий голос з легким йоркширським акцентом. Доктор Маєрс штовхнув двері й зайшов, притримуючи їх, щоб Ганна й Новембер могли зазирнути всередину. У кімнаті були два порожні столи, купа канцелярських шафок і тек. Жінка стояла біля вікна й одягала пальто.
— Ой, Гораціо, вітаю. Ви чогось хотіли? Я саме думала йти.
— Вітаю, Дон. Познайомтеся, моя колишня студентка Ганна. — Він вказав рукою на Ганну, а жінка ввічливо кивнула і, здавалося, не впізнала її. — Я проводив їй екскурсію, і вона забажала побачити свою стару кімнату. Ми вам не заважатимемо?
— Та ні, я ж уже йду. Зачините потім двері?
— Звісно. — Доктор Маєрс узяв ключі й легенько вклонився. — Лишити їх у будиночку?
— Дяка, було б файно. Вибачте, що не можу зостатися, маю забрати дітей від няньки. До понеділка! Рада знайомству.
— Гарних вихідних, Дон.
Ганна пропустила жінку, зайшла до кімнати й відчула, ніби минуле стиснуло її у своєму кулаці.
— Тут, на жаль, уже все по-іншому, — мовив доктор Маєрс, але його голос долинав звіддаля, ледь пробираючись до її думок. Саме тут вона, Ейпріл та інші грали в покер на роздягання першого вечора. Пляма на дубовому підвіконні — дірка, яку Ейпріл пропалила самокруткою. А тут... Ганна торкнулася старовинних дерев’яних дверей. Тут була її спальня.
— Докторе Маєрсе? — Ганна ніби почула свій голос здалеку, дивний, жорсткий і різкий, але не могла нічого вдіяти. — Докторе Маєрсе, чи не... чи не залишили б ви нас на хвильку вдвох?
— Добре, я... — Доктор Маєрс кинув погляд на залишені без нагляду лептопи й теки, а потім мимоволі на місце, де колись лежало тіло Ейпріл. На мить залягла німа тиша. Усі дивилися на килимок біля каміна. Ганні стало цікаво, про що він думає. Пригадує скоєне? Тієї миті, поруч із ним, їй було вкрай важко сприймати його як винуватця. Чоловік, який холоднокровно вбив дівчину, мав би випромінювати зло... Чи, може, почуття провини?
Однак Ганна нічого не відчувала. Лише глибочезний смуток, який вони всі поділяли.
Він, надумавшись, кивнув.
— Так. Звісно, я піду. У вас є стільки часу, скільки потрібно.
Він вийшов і зачинив за собою двері, а через якусь мить Ганна почула знервований видих Новембер.
— Ну от ми й тут.
— Я... не очікувала, що відчую такий... такий, я не знаю,
— Так, — мовила Ганна. — Інакша.
Справді. Байдуже, що ця кімната скидається на типовий офіс. У будь-якому разі Ейпріл жила й сміялася, училася й спала саме в цьому місці. Тут і померла.
— А де була її кімната?
— Оця, — відповіла Ганна, вказавши на двері ліворуч від вікна. Вона відчинила їх, відчуваючи на дні серця надію побачити кімнату такою, якою її лишила Ейпріл, але, звісно ж, з неї теж зробили кабінет. Усередині стояв один стіл, значно більший, ніж ті два в колишній вітальні, списана маркерна дошка й гори тек. Тут, очевидно, працює начальник якогось маленького відділу. — Ось тут стояло її ліжко. Тут стіл, а крісло там, воно не належало коледжу. Кімната Ейпріл не була облаштована за стандартом, хіба ліжко й шафа для одягу, як у всіх. Але тут було як у смітнику, завжди. Усюди валявся одяг. Лак для нігтів. Недописані есеї.
«Таблетки», — подумала вона, але змовчала.
Новембер знервовано засміялася.
— Вірю. У її кімнаті вдома завжди панував хаос. Наша прибиральниця часом наводила там такий-сякий лад, але потім Ейпріл гасала злюща з кімнати в кімнату й бурмотіла, що нічого не може знайти. Прикол приколом, бо вона й без того ніколи нічого не могла знайти, завжди розкидала свої речі.
Дівчина підійшла до вікна й окинула поглядом дахи Пеламу, капличну дзвіницю і стіну, а потім втупилася в далечінь. Там повільно звивалася річка, переливалася сяйвом уже сипкого вечірнього світла.
— Такий гарний краєвид.
— Правда ж? Ми просто не розуміли, якими щасливими були. — Ганна підійшла до неї і підперла рукою підборіддя. — Якось я підіймалася сходами й почула крики Ейпріл. Залетіла до її кімнати...
— Зараз вгадаю, — перебила її Новембер з іронічними нотками в голосі. — Чергова каверза?
— Ага, тоді я ще була страшно довірливою. Я влетіла сюди, а Ейпріл ніде не було. А потім побачила бліді руки, що вчепилися за підвіконня.
— Що? — пирхнула Новембер зі спантеличенням і втіхою на обличчі. — Як так? Ми ж ніби на четвертому поверсі?
— Глянь донизу, — мовила Ганна, а Новембер визирнула й зайшлася сміхом.
— Ага, ясно. Вона спустилась і стала на цей еркер.
— Так. Тільки потім не змогла залізти назад. Їй не вистачило зросту дотягнутись і вхопитися за підвіконня, а мені — сили, щоб витягти її. То довелося спускатися по водозбіжній трубі.
Вони задивилися на іржаву водозбіжну трубу збоку від еркера, а на вустах Новембер заграла легесенька усмішка.
— Цілком у стилі Ейпріл.
На мить запала тиша.
— То ти думаєш... — заговорила Новембер, а потім глянула через плече на зачинені двері спальні, ніби боячись, що її підслухають.
— Чи думаю я, що то він? — запитала Ганна, стишивши голос, хоча навряд чи доктор Маєрс почув би їх крізь пару грубих дерев’яних дверей. І він не міг нечутно повернутися до вітальні.
Новембер кивнула.
Ганна знизала плечима.
— Та я й сама не знаю. До приїзду сюди здавалося, що саме так і не інакше. А тепер... тепер я не знаю.
Вони повернулися до головного кабінету й завмерли, дивлячись на місце, де знайшли Ейпріл.
— Ось тут усе й сталося, — згодом озвалася Новембер. — На світлинах бачила це місце.
— Так, — коротко відповіла Ганна. Раптом вона зрозуміла, що не хоче тут бути. Спогади підступили надто близько, зароїлися навколо, болісно вриваючись до її голови. Ейпріл, розпластана на килимку, її щоки ще жевріють життям, на них видніються залишки мідного гриму.
Ганна похитнулась і відступила, втримуючи рівновагу. Здавалося, що от-от знепритомніє.
— Усе гаразд? — запитала Новембер, стривожена її виглядом. — Ти дуже зблідла. Сядь.
Ганна кивнула й навпомацки пішла до стільця. Хтось постукав у двері. Новембер різко озвалася:
— Хвилину! Ганні трохи недобре.
— Ой, звісно, — долинув стурбований голос доктора Маєрса крізь двері. — Допомога потрібна?
— Ні, їй просто треба трохи посидіти.
— Усе добре, — видавила із себе Ганна. — Я зможу йти.
— Це він хай відсохне від нас, — пробурмотіла Новембер. — Сиди, поки тобі не покращає.
«Для цього потрібно багато часу», — хотіла відповісти Ганна, але зрозуміла,
Щось зламалося в ній тієї ночі, коли вбили Ейпріл. Щось, чого вже ніяк не виправити — ні любов’ю Вілла, ні турботою мами, ні дитиною, що народиться.