Рут Уэйр – Та дівчина (страница 56)

— Ух, — зітхнула Емілі, ніби розчарувавшись. Провела рукою по волоссю, скуйовдивши й покошлативши жорсткі кучері, потерла перенісся, а потім поправила окуляри. — Я б хотіла піти з вами, але в мене заняття. Ви обіцяєте бути обережними? І завтра ввечері розкажете мені про все?

— Звісно, ми будемо обережними, — рішуче відповіла Ганна. Вона знову взяла ложку й над’їла трохи таджину. — І так, я розкажу тобі про все завтра ввечері. Може, повечеряємо десь у місті?

— Добре, — нерішуче відповіла Емілі. — Я забронюю нам місця й напишу тобі.

— Гаразд, — відповіла Ганна. — А тепер треба поїсти, я така голодна.

ПІСЛЯ

Наступного дня, крокуючи центральною вулицею до Пеламського коледжу, Ганна зрозуміла, як почувалася Емілі, коли бачила її з Новембер разом на дивані. Здавалося, ніби вона повернулася в минуле, — дуже сильне, трохи хворобливе відчуття. Оксфорд не змінився, що тільки посилювало цю ілюзію. Звісно, деякі крамниці й кафе тепер називалися по-іншому, але будівлі, дорога, річка, краєвиди — все настільки збігалося з її спогадами, що створювало сюрреалістичне відчуття, схоже на сон. Коли Ганна переходила Пеламську вулицю й наближалася до будиночка чергових, всередині неї все переверталося, аж до нудоти. Не від ностальгії — насправді вона не хотіла повернутися сюди. То було щось інше. Відчуття... відчуття, що минуле тисне й душить. До всього ще й Новембер ішла поруч, наче живий привид Ейпріл.

— Вибач, — звернулася Ганна до Новембер, коли вони наблизилися до величезних дерев’яних воріт і мініатюрних дверцят у них. — Вибач, ми могли б... мені треба секундочка.

— Звісно! — занепокоєно відповіла Новембер. Хвилину вони стояли на місці. Ганна сперлась однією рукою на золотисту кам’яну стіну, опановуючи себе. «Ти можеш, його там нема».

— Тепер усе гаразд, — зрештою мовила Ганна. Її слова були щирими. Адже в голові сновигав не образ тодішнього Невілла — високого, кремезного і страхітливого, а того чолов’яги зі статті — виснаженого старого у в’язничній уніформі. Ганна відчула, що її дихання вирівнялося. — Так, я готова.

— Ти впевнена? — дещо стурбовано запитала Новембер. — Ми не зобов’язані туди йти. Можемо передумати, перепросити всіх. Я скажу, що не витримала. Люди зрозуміють.

— Та ні, уже все гаразд. Я таки хочу зайти.

— Добре, — відповіла Новембер. Вона простягнула руку до великої металевої ручки дверей. — Точно?

— Точно.

Ганна кивнула, а Новембер штовхнула багатостолітні двері. Ті поволі прочинилися, і вони пройшли крізь них. І вперше за останні десять років Ганна знову опинилася в Пеламському коледжі.

Тут теж нічого не змінилося, одразу зрозуміла вона. Тут взагалі нічого не змінилося. Праворуч під аркою — будиночок чергових. Її шлунок рефлекторно стиснули спогади, як вона пробігала повз це місце з опущеною головою, як її душила паніка від думки, що він може бути там. Однак тепер Ганна змусила себе стати й подивитися, подивитися по-справжньому. За стільницею стояли двоє літніх чоловіків, білі сорочки обтягували їхні круглі черева, але вона не знала жодного з них. Невілл — лише привид у її уяві.

Новембер зайшла до будиночка чергових першою.

— Вітаю, ми прийшли на екскурсію. Мене звати Новембер Рейн, а це — Ганна де Частейн. Ми оглянемо коледж, а потім зустрінемося з доктором Маєрсом.

— Новембер Рейн? — задумано перепитав старший чоловік, провів пальцем по сторінці журналу, а потім кивнув. — Найшов. Здається, доктор Маєрс сам хотів вам усе показати. Зараз я йому хутенько дзенькну.

Новембер кинула погляд на Ганну, а та прикусила губу. Про таке вони не домовлялися. Емілі просто сказала, що голова коледжу радо затвердив їхню екскурсію, але не розповіла, хто все показуватиме. Ганна чомусь уявляла когось стороннього, незнайомого їм обом, хто нічого не знав про їхню історію та зв’язок з Пеламом. Однак, звісно ж, за логікою їх мав би зустріти саме доктор Маєрс.

Черговий розмовляв телефоном, кивав і часом підтакував. Потім поклав слухавку й обернувся до них.

— Він спускається. Сідайте. Чи хочете зачекати надворі на лавочці?

Новембер, підвівши брову, глянула на Ганну, а потім відповіла за них обох.

— Так, думаю, почекаємо надворі. Поніжимося під останнім сонячним промінням.

— От і правильно, — весело відповів черговий.

Надворі Новембер розхвилювалася ще сильніше від Ганни.

— Кошмар. Тут же нічого такого?

— Гадаю, що ні... — повільно відповіла Ганна. — Просто... я от собі подумала: а яка різниця? Звісно, в його присутності важко буде щось обговорювати, але так було б і з будь-ким іншим, хто водив би нас. Ми навряд чи розповідали б щось типу: «Ага, дивися, саме тут доктор Маєрс... ну ти зрозуміла».

— Звісно ж... — озвалася Новембер. Вона поволі заспокоювалася. — Так. Правду кажеш. Усе буде добре. Звичайна екскурсія.

— Звичайна екскурсія.

— Так-так-так! — пролунало позаду.

Від цього голосу в Ганни так різко підскочив адреналін, що вона відчула, ніби її тілом пробіг електричний струм і пронизав кожну його клітинку.

— Ганна Джонс.

Ганна заплющила очі й порахувала до трьох. Її серце мало не вискакувало з грудей. «Подумай про дитину». Вона подумала про дитину. Подумала про Ейпріл. Подумала про таблетку від тиску, яку запила апельсиновим соком сьогодні за сніданком.

Вона глибоко вдихнула, розплющила очі й обернулася.

Ось і він. Доктор Гораціо Маєрс. Трохи старший, з легкою сивиною на скронях, але з тією ж байронівською розпатланою зачіскою, у тому самому класичному твідовому піджаку, який ніби мав запевнити, що він не вдавав із себе науковця.

— Докторе Маєрсе, — озвалася вона.

— Як же приємно бачити вас тут, Ганно. — Його тон ідеальний, подумала вона, коли він взяв її руку й стиснув своїми долонями. Привітний, але й серйозний, з нотками розуміння, що Ганна не просто завітала згадати «давні молоді літа», а що тут дещо інше — значно болючіше. — Хоч тепер я вже професор Маєрс, — додав він, трохи розбавивши свій занепокоєний тон.

— Мої вітання, — відповіла Ганна, не знаючи, чого додати.

— А це, мабуть, Новембер, — мовив доктор-професор Маєрс, обернувшись у її бік. — Ви дуже схожі на свою сестру.

— Я знаю, — дещо уїдливо відповіла Новембер, нагадавши, що для неї ця тема не така вже й проста. Її усмішка пом’якшила цю різкість до того, як докторові Маєрсові довелося б зніяковіло виправдовуватися. — Дякую вам, що погодилися нас супроводжувати. Не вдаватиму, що мені легко, але я відчувала потребу. Мій тато помер два роки тому й забрав із собою багато спогадів про Ейпріл. Відтоді маю сильне бажання створити власні.

Вона бездоганно впоралася. Ганна майже забула про хвилювання, захопившись промовою Новембер. Якби могла, то заплескала б у долоні. Абсолютно переконливо, вона трималася майже як... як Ейпріл. Ганна ні на мить не сумнівалася в її щирості, хоч і розуміла, що їхня поява тут пов’язана із цілком іншим завданням.

— Гаразд, я залюбки зроблю все, щоб допомогти вам, моя хороша, — мовив доктор Маєрс. — Отож... Звідки почнемо? Особисто я схиляюся до бібліотеки.

Ганні захотілося закотити очі. Вона не пригадувала, щоб Ейпріл бодай раз просиділа в бібліотеці довше ніж п’ять хвилин. Скидалося на те, що доктор Маєрс поведе їх своїми улюбленими місцинами, а не особливими для Ейпріл. Хоча мета їхньої появи — поспостерігати за ним. Тож, можливо, усе на краще.

— Нехай буде бібліотека, — з усмішкою відповіла Новембер. — Макдуфе, веди.

— Гаразд, моя хороша, — мовив доктор Маєрс, і вони пішли Старим двориком до проходу біля каплиці. — Не хочу гратись у професора, але з огляду на наш пункт призначення, не можу не уточнити дечого. Насправді фраза «Макдуфе, починай» виникла в контексті поєдинку на мечах. Отож, можна здогадатися, що йдеться про заклик завдати першого удару. Пелам має один з небагатьох оригінальних примірників «Першого фоліо» Шекспіра, тож якщо нам дуже пощастить, зможу дістати дозвіл і показати вам оригінальний рядок у його найдавнішій друкованій формі.

Його тон легкий, невимушений, з ледь відчутними зверхніми нотками. Тон консультанта, який тлумачить свій улюблений предмет улюбленому студентові. Раптом Ганні здалося, що вона ніколи не покидала цього місця.

ДЕСЬ ЗА ГОДИНУ вони вже обійшли бібліотеку, студентську кімнату відпочинку, каплицю, велику залу й бар, а отже, логічно, що лишилося ще одне місце. Перетнувши Старий дворик і пройшовши під Червеллською аркою, Ганна зрозуміла, куди вони йдуть і відчула, як всередині неї розростається напруга від передчуття подальшого. Дитина, здавалося, відчула її хвилювання і неспокійно заворушилася.

Вони пішли навпростець газоном Фелловзького саду тепер законно, подумала Ганна, бо ж разом зі співробітником. Коли вибралися з тіні будинку голови коледжу й опинилися в осяяному сонцем Новому дворику, доктор Маєрс зупинився.

— Ви, певно, знаєте, а Ганна безсумнівно знає, що ми зараз у Новому дворику. Припускаю... не хотів би наполягати... тут кімната вашої сестри. — Він із сумнівом в очах глянув на Ганну, а потім на Новембер, ніби не знав, як висловити бажане. — Ви?..

«Ви хочете побачити, де вбили вашу сестру?»

Ганна розуміла його вагання. У суспільстві немає узвичаєного рецепта, як запитувати про таке.

— Так, я хотіла б побачити її колишнє помешкання, якщо можна, — рішуче відповіла Новембер. — Якщо ні, то я зрозумію.