Рут Уэйр – Та дівчина (страница 55)

— Зажди, то ти думаєш, що він має рацію? — Емілі була направду шокована. — Ганно... я розказала тобі про Ґерайнта, аби попередити, що він щось рознюхує, а не щоб звести тебе з ним. Він просто черговий конспіролог. Ці журналісти тільки й мріють, що їхня божевільна теорія виявиться правдою і вони напишуть свій magnum opus, штибу «Ейпріл: МОЯ ПРАВДА». А тоді «Нетфлікс» зніме про це документально-криміналістичний фільм. Докази були очевидні, Невілла звинуватили. Ти не винна, що його адвокати не виконали своєї роботи.

— Та не в тому ж річ. — Ганна відчула легеньке роздратування. — Ґерайнт розказав мені зовсім нову інформацію. Таке, про що я досі навіть не чула.

— Наприклад? — скептично запитала Емілі.

— Наприклад... — почала була Ганна, але замовкла. «Наприклад те, що Ейпріл надіслала Раянові позитивний тест на вагітність», — хотіла сказати вона. Та їй здавалося, що цими словами зрадить довіру Раяна. Хай навіть вони з Емілі вже не разом, але й це не якась дрібничка. Чи може Ганна розбовкати все, не порадившись із Раяном?

Та все ж Емілі її подруга. Вона має право знати.

Ганна прикусила губу, намагаючись сформулювати думку. От як сказати людині про те, що хлопець зраджував її цілий рік, ще й міг мати вагомий мотив для вбивства?

— Ну? — допитувалась Емілі. — Цікаво послухати кон-спірологічні теорії цього журналюги, але важкувато уявити, як ці «докази» спростують свідчення очевидця.

Щось у тоні Емілі мимохіть зачепило Ганну: можливо, її зневажливий тон і уїдливе «докази» або насмішка, що Ганна серйозно ставиться до Ґерайнтових підозр. Та раптом у її голові пролунав голос Г’ю, який цитував Ейпріл: «Вона сказала, що Емілі сама винна, бо зарозуміла й дуже пишається своїм інтелектом».

— Ну передусім, — спокійно мовила Ганна, — я геть не знала про ту витівку, яку Ейпріл утнула з тобою просто перед тим, як її вбили.

Вона не хотіла казати саме цих слів, та все ж промовила, і вороття не було. Емілі стиснула губи в тоненьку зловісну ниточку, схрестила руки й втупилась у Ганну.

— А на що це ти натякаєш?

— Ні на що, — зніяковіло відповіла Ганна. — Слухай, нікого з нас не підозрювали, ти знаєш. Ми й не могли такого вчинити, з огляду на обставини. Просто якщо вона так пожартувала з тобою, то могла ж і ще когось роздражнити? Останнього тижня вона як з ланцюга зірвалася. Підсунула свиню мало не всім знайомим.

— Усім, крім тебе, — сухо відповіла Емілі, окидаючи Ганну не надто доброзичливим поглядом. Ганна й забула, яка холодна та прямолінійна Емілі, наскільки чужі для неї ввічливі умовності, до яких люди зазвичай вдаються, щоб пом’якшити неприємну правду. Емілі завжди казала те, що хотіла, навіть якщо її слова присоромлювали або завдавали болю.

— Так... — повільно відповіла Ганна. — Усім, крім мене.

— Усім, крім дівчини, яка пасла очима її хлопця, — відрубала Емілі.

— Секунду, — втрутилася Новембер, але Ганна підняла руку, мовляв: «Ні, я впораюся».

— Перепрошую? — перепитала Ганна.

— Та я просто так сказала, — Емілі знизала плечима. Тепер вона опанувала себе, ледь помітно посміхнулася й пішла в інший кінець кімнати, до столу, на якому лежали оливки й грисині. — Якщо ми вже зачепили мотиви, то останні кілька тижнів усе було очевидним. Коли Вілл дивився на тебе, то бракувало тільки захмарного оркестрового супроводу. І так, я злилася на неї, але що з того? Її витівка з післяшкільними іспитами була мерзенною, а як вона все це планувала... Я перепрошую, — звернулася вона до Новембер. — Розумію, що вона твоя сестра, і я не хочу говорити погано про мертву людину. Просто коли ти вважаєш людину своєю подругою, а потім вона отаке коїть, ти усвідомлюєш, що весь час, коли ти була поруч, підтримувала її, пила з нею каву, гуляла, вона планувала, як підсунути тобі свиню... Це залишає гіркий посмак, розумієш?

— Та нічого, — мовила Новембер і сумно усміхнулася. — Я не маю ілюзій щодо Ейпріл. Я любила її і досі люблю. Хоч і знаю, якою людиною вона була. Могла бути невимовно доброю, але не завжди.

— Так, не завжди, — відрубала Емілі. Вона дуже різко поставила свій келих, від чого вино розлилося, а потім знову подалася на кухню. Ганна охопила руками голову: дурепа, нащо було злити Емілі...

— То сказати їй? — прошепотіла Ганна, користаючись із брязкоту каструль і сковорідок, які заглушували її голос. — Про доктора Маєрса?

— Дивися сама, — прошепотіла Новембер. — Я подумала. .. вона ж там працює зараз? Вона хоч не матиме клопоту?

— Не думаю. Емілі працює в Бейлліолі. То інший коледж. Ми ж не звинувачуємо когось із її колег.

— Чиїх колег? — Здригнувшись, Ганна обернулася й побачила, що Емілі стоїть у кухонних дверях і тримає в руках величезну касероль, наповнену парким нутом, пухкими абрикосами та пікантними спеціями — пахло неймовірно. Вона вправно поставила посудину на серветку посеред столу, а потім перепитала: — Про чиїх це колег ви говорили?

— Гаразд, це справжня причина, чому ми тут, — мовила Ганна. — Вибач, що я ляпнула про ту витівку Ейпріл. Вийшло по-дурному. Отже, Невілла засудили, бо, зважаючи на планування сходів, ніхто не заходив до будівлі в ті кілька хвилин між тим, як він пішов, а ми прийшли.

— Добре, — повільно мовила Емілі. Вона, розсипаючи таджин і кускус у три миски, насупила чорні брови, ніби не розуміла, до чого Ганна хилить.

— Хіба... хіба що та людина вже була всередині.

Емілі завмерла. Вона поставила миску навпроти Новембер і пильно глянула на Ганну.

— Ганно, що ти таке кажеш? Ти про те, що на сходах був хтось інший?

— Я кажу, що таке могло бути. Двоє хлопців знизу, Генрі й Філіп, мали алібі. Вони були разом увесь вечір у кімнаті Генрі, а під час суду свідчили, що чули, як Ейпріл ходила кімнатою десь після 22:45 і відчиняла комусь двері. А під ними є ще дві кімнати — перша й друга. У першій нікого не було, прибиральники використовували її як комору. А до дівчини з другої прийшов хлопець. Це я знаю, бо, коли спускалася, постукала в їхні двері, і вони вийшли разом. А от доктор Маєрс... його ніколи не допитували в суді. Він не вийшов з’ясувати, що сталося. Чому він не вискочив, почувши мої крики?

— Так. Чому... — дуже повільно мовила Емілі. — Хіба що він мав що приховувати... от зараза. Важко повірити, що поліція не виключила його з кола підозрюваних.

— Може бути, що й виключила, просто ми про це не чули. А з іншого ж боку, його могли просто не взяти до уваги. Який у нього міг бути мотив?

— Що ж, заувага слушна, — озвалась Емілі. — Який мотив він міг би мати?

Ганна опустила погляд на свою тарілку, розуміючи, що мусить розповісти Емілі про все. Це буде справедливо. Вона глибоко вдихнула.

— Ну... ми думаємо, що Ейпріл могла бути вагітною.

Ганна не знала, як відреагує Емілі. Можливо, буде шокована, а може, навпаки, вдаватиме, ніби знала про це. Та реакція була іншою: Емілі потонула в глибокому змученому сумі.

— От зараза, — стиха мовила вона. — Боже, який жах. Чого про це ніхто не говорив під час суду?

— За словами Ґерайнта, адвокати Невілла не зачіпали цієї теми, щоб все не обернулося проти нього, — відповіла Новембер. — Думали, що тоді їм закидатимуть нові обвинувачення. А от якби Маєрс був батьком, у коледжі не оцінили б цього.

— І його дружина також, — додала Емілі. — Ви знали, що він одружений?

— Що? — Ганна радше розгубилася, аніж здивувалася. — Відколи? Десь в останні роки одружився?

— Ні, давно. Він уже був одружений, коли ми вчилися в Пеламі.

— Що? — це таки вразило Ганну. — А... де тоді була його дружина? Вони розлучалися?

— Не думаю. Його дружина була в науковому відрядженні за кордоном чи щось таке, а наступного року — коли ти пішла — повернулася. Тоді вони й переїхали з Пеламу в гарненький будинок у Єрихонському районі. І, найімовірніше, досі там живуть. Вона викладає у Водамському коледжі.

— Оце так, — мовила Новембер. Вона мала дуже тверезий вигляд, навіть попри келих білого вина в руці. Раптом Ганні сильно закортіло випити, однак вона забула про алкоголь відтоді, як побачила позитивний тест на вагітність.

— І тому ви хочете піти до нього завтра? — збентежено запитала Емілі. Її холодне самовладання як вітром здуло. — Щоб спробувати... що? Заманити його до пастки? Приперти до стінки?

— Не щоб приперти до стінки, ні, — нетерпляче відповіла Ганна. Вона занурила ложку в таджин, ніби цей жест підтверджував нормальність ситуації. — Я ж не дурна. Ми просто... хочемо поговорити з ним. Не більше.

— Тобто... — Емілі завмерла. Вона склала руки на колінах, наче підбираючи слова, а потім заговорила знову: — Слухай, якщо ти думаєш, ніби хибно свідчила в суді, то я розумію твоє бажання докопатися до правди, але... ти наражаєшся на небезпеку.

— Нічого небезпечного, — відповіла Ганна, гніваючись. Вона не хотіла вислуховувати від Емілі ті самі побоювання, що й від Вілла. — А щодо Маєрса, то для нього ми з Новембер просто дві людини в жалобі, які згадують Ейпріл та її останній рік життя. Більше йому знати не треба.

— Я думаю...

— Я думаю, що рішення за Ганною, — втрутилася Новембер, і Ганна кинула на неї вдячний погляд: «Так. Дякую». — Якщо Маєрс винен — а тут головне слово «якщо» — то був би божевільцем, якби спробував зашкодити нам. Ми зустрінемося серед білого дня. Навряд чи він застрелить колишню вагітну студентку тільки через те, що вона приїхала до Пеламу на екскурсію.