Рут Уэйр – Та дівчина (страница 54)

— Новембер! — вигукнула Ганна і безпорадно засміялася, а дівчина пустотливо підморгнула їй, точно так само як колись Ейпріл, від чого в неї стислося серце.

— Одна людина, так? — запитала рецепціоністка, а Ганна кивнула, шкодуючи, що Вілл не поїхав з нею.

Люкс! Можливо, це їхній чи не останній шанс гарно провести час до народження дитини.

Зайшовши до своєї кімнати, вона спершу завмерла, потім стала уважно роззиратися, а тим часом ґречний швейцар показував їй, як вмикати світло, відчиняти й зачиняти балконні двері.

Коли він пішов, Ганна якийсь час поніжилась у ліжку, а потім надіслала Віллові кілька світлин у вотсапі й додала: «Шкода, що ти не поруч!»

Ганна саме задумалася, що робити далі, аж раптом у двері постукали. Відчинила їх і побачила Новембер, яка, якщо таке можливо, погарнішала ще більше.

— Привіт, — мовила та із широкою усмішкою. — Я надумалася зайти обговорити плани. Уже... — вона швиденько глянула на телефон, — уже майже четверта. Ми зустрічаємося з Емілі за вечерею, так?

— Так, — відповіла Ганна, кивнувши, — о сьомій. У неї вдома.

— Тоді тур Пеламом завтра по обіді?

— Так, а потім чай з доктором Маєрсом.

Новембер замислено кивнула.

— Тоді о котрій... — заговорила вона, а телефон у Ганниній руці завібрував, і на екрані вигулькнуло ім’я Вілла.

«Заздрю!» — написав він.

— Вибач, — мовила Ганна, намагаючись стримати усмішку. — Що ти казала?

— Просто хотіла запитати, о котрій виходимо. Ти ж, думаю, хочеш трохи полежати?

— Було б добре, — відповіла Ганна, сама собі дивуючись. Зазвичай вона не любила просто так лежати в готельному номері, але зараз втомилася, хоча й нічого не робила, лише їхала. Її мучив біль у спині, а глибоко в тазові якось дивно й болісно поколювало, мабуть, через те що вона цілісінький день просиділа в одній позі на жорстких сидіннях потяга.

— Добре, тоді я зайду десь о пів на сьому, так? Я подивилася на карті маршрут, думаю, що за пів години будемо на місці.

— Так, навіть швидше, — мовила Ганна. — Оксфорд не дуже великий. Тоді до шостої тридцять?

— Так, — відповіла Новембер і, на подив Ганни, нахилилась і ніжно поцілувала її в щоку.

— Ганно, дякую тобі за все.

— Та не будь дурненькою, — зніяковіло відповіла Ганна. — Нам обом тут не дуже весело.

— Так, я про інше... просто... весь час, поки Ейпріл була в Оксфорді, я канючила, щоб вона дозволила мені приїхати до неї. А потім, коли її не стало... мені завжди було цікаво, як вона там жила. Однак ніколи не могла наважитися приїхати сама. Я розумію, що для тебе все це нелегко, але я... я просто рада бути тут. Рада, що я з подругою Ейпріл. Відчуваю, що так найправильніше. Розумієш?

— Так, розумію, — мовила Ганна, а її серце заніміло. Їй захотілося взяти Новембер за руку й стиснути, але сумнівалася, чи вони достатньо знайомі для такого жесту. — Я теж дуже рада, що ти тут. Я... я сумую за Ейпріл. Дуже. А коли ти тут...

«А коли ти тут, я відчуваю, ніби частинка Ейпріл зі мною», — хотіла сказати Ганна, але не була певна, як Новембер сприйме ці слова, чи не образиться, що до неї ставляться як до привида Ейпріл або її заміни. Однак вона направду тісно пов’язана з Ейпріл — не тінь і не імітація, бо й сама має яскраві риси, які підкреслюють її індивідуальність. Водночас і дитині ясно, що вона — сестра Ейпріл, тому й виникає це чітке відчуття, ніби Ейпріл десь поруч, надто ж коли вони опинилися тут, в Оксфорді, через стільки років.

— Не знаю. Відчуваю, що вона теж тут. Надіюся, це не прозвучало дивно, — зрештою мовила Ганна.

Новембер сумно всміхнулась і похитала головою.

— Нічого дивного. Привид Ейпріл переслідував мене більшу частину дорослого життя. Навіть трохи тішить, що я не одна така.

ПІСЛЯ

— Не можу повірити, — знову повторила Емілі.

Вони сиділи на дивані, пили біле вино (а Ганна — лимонад), і через тридцять хвилин дещо зніяковілих розмов усі ті збіглі роки почали поволі розчинятися. Минуло понад п’ять років відтоді, як Ганна востаннє бачила Емілі, але вона не надто й змінилася — мала ту саму гостру нетерплячість, сипала жартами, ховала невпинні амбіції під самоіронією («Ах, ти про це? Думаю, лише дві людини читали той текст, і одна з них — я».), а ще закочувала очі, розповідаючи про цьогорічних першокурсників. Вони обговорювали дослідження Емілі, роботу Новембер («А що таке інфлюенсерка? — запитала Емілі. — Це слово асоціюється в мене з якимсь фізичним експериментом».) і Ганнину вагітність. Ганна розповіла про Раяна та Г’ю, а ще про те, як Вілл ненавидить свою роботу бухгалтера. У словах Емілі відчувався сильний натяк, що він «марнує свою оксфордську освіту», хай навіть вона і не сказала того прямо.

Тепер Емілі зручно розсілася на дивані, попивала вино, переводила погляд з Ганни на Новембер і хитала головою.

— У що ти не можеш повірити? — зі сміхом запитала Ганна.

— Та просто... ви двоє. Поруч на дивані. Я розгублена, ніби опинилась у «Цілком таємно». З одного боку, тобі майже тридцять, ти вагітна, а з іншого... — Вона глянула на Новембер, ніби перепрошуючи. — Думаю, тобі багато хто це казав, але ти реально дуже схожа на Ейпріл.

— Я знаю, — відповіла Новембер. — І це одна з причин, чому я не працюю під прізвищем Кларк-Клівден.

— Так, розумію, — мовила Емілі, а потім нахилилась і наповнила свій келих. — Хоч я і не прямо причетна до всіх тих подій, та однаково зіткнулася з добрячим табуном придурків. Навіть не уявляю, як воно — бути Кларк-Клівден. Або тобою, Ганно, — вибачливо додала вона. — Мені в голові не вкладається, як коледж відкараскався від тебе. Від нас усіх, між іншим, але особливо від тебе. Вони просто дозволити тобі покинути навчання.

— Ага, Г’ю теж про це говорив, — пригадала Ганна. — Казав, що нині нам надавали б обов’язкові посттравматичні консультації та КПТ[8], а от тоді... Як він там сказав? «Ви просто не засмучуйтеся, на іспитах ми дивитимемося на вас крізь пальці».

— Правду каже, — сухо відповіла Емілі. — Я аж ніяк не заслуговувала на той найвищий бал. А Г’ю взагалі не склав би іспитів, якби не Ейпріл. Не подумайте, що я шукаю щось позитивне в тій ситуації, бо в тому лайні немає нічого позитивного, але він вивчився в тому Пеламі з лихою бідою. Не думаю, що йому там було місце.

— Ти так вважаєш? — здивувалася Ганна, хоча й не мала б. Г’ю вічно ходив зі стурбованим виразом, постійно скаржився на навантаження, а у вечір убивства Ейпріл зізнався їй, що дуже хвилюється через іспити й страшенно боїться підвести своїх батьків. Тоді вона гадала, що він, нервовий перфекціоніст-відмінник, проходив виснажливий курс медицини й занадто переймався. А тепер вона сумнівалася. Можливо, Г’ю направду був слабенький у навчанні? Ганні здалося, що такими думками вона зраджує Г’ю. — Тоді його не взяли б навчатися. Як там називається той іспит, який пишуть медики? ВМАТ. Кажуть, він дуже складний. Вілл якось розказував, що Г’ю склав його на відмінно. Його бали були такі високі, що його просто не могли не взяти.

Емілі саме захотіла відповісти, але на кухні задзвенів зумер.

— Ой, це таджин. Я приготувала нутовий таджин, підійде? Не знала напевно, чи ти не вегетаріанка, чи щось таке, — сказала вона Новембер. — Тому перестрахувалася.

— Так-так, я справді вегетаріанка, — усміхнулася Новембер. — Ідея з нутовим таджином класна.

Коли Емілі подалася до маленької кухні подивитися на страву, Ганна підвелася й роззирнулася довкола. Кімната обставлена скромно: жодних сувенірів з подорожей Емілі чи світлин її родини. Із прикрас — лише книжки й кілька старовинних мап на стіні. Ця кімната була незрозуміла: трохи схожа на саму Емілі. Стримана. Аскетична. Дещо сувора, можливо.

— Що ти хочеш знайти? — пролунав голос позаду.

Вона обернулася й побачила Емілі, яка стояла руки в боки.

— Ти про що? — уточнила Ганна, не розуміючи Емілі: та спитала про Оксфорд чи свою кімнату? Вона закидає, що Ганна нишпорить? — Що я хочу знайти в Оксфорді? Чи загалом?

— Я про Пелам. Але так, загалом. Ти шукаєш щось конкретне?

— Не зовсім... — Ганна мимохіть глянула на Новембер. Вони не домовилися, що саме розповідатимуть Емілі. А от історію для доктора Маєрса погодили: Новембер зв’язалася з Ганною, бо шукала тих, хто пам’ятає сестру, і та зголосилася показати їй Пелам і познайомити з кількома друзями. Однак про Емілі вони не поговорили. З одного боку, інтуїція підказувала, що про плани краще змовчати. А з іншого — Вілл, Г’ю та Раян знають, що вона копирсається в минулому. То чи є сенс приховувати це від Емілі?

— Річ у тому, що... — заговорила Ганна, а тоді затихла і знову глянула на Новембер. Дівчина мовчала, у її погляді проглядалася лише підтримка. Ганні ж хотілося, щоб вона подала мовчазний сигнал штибу «розповідай» або пояснила все сама.

— Річ у тому, що, — знову заговорила вона, — я дедалі частіше замислююся... Про смерть Ейпріл. Відтоді, як зі мною сконтактував репортер.

— А люди добрі! — Емілі приклала руку до чола. — Так і знала, що не треба було тобі про нього казати. Ти через мене почала роздумувати? Бо якщо так...

— Ні, зовсім ні, — перебила її Ганна. — Так, ти перша розповіла мені про Ґерайнта, але, якщо чесно... — Вона притихла, намагаючись сформулювати думку. — Після розмови з ним я зрозуміла, що багато з того, що він каже... Я теж мала ті самі сумніви. Просто не могла собі зізнатися.