Рут Уэйр – Та дівчина (страница 53)

— А щодо Новембер... — мовив Вілл, ніби Ганна нічого й не говорила. — Вона хоч трохи розуміє, через що ти пройшла? Вона взагалі розуміє, про що просить?

— Нічого вона в мене не просила. То була моя ідея поїхати до Оксфорду, а не її. І Новембер тобі сподобалася б, Вілле, — мовила Ганна і взяла його за руку, помацала сухожилки й дрібні кісточки, поводила своїми пальцями по його. Поцілувала зовнішній бік долоні. — Чесно. Вона як... — Ганна притихла, добираючи слова. — Вона як Ейпріл, але, я не знаю, добріша, мабуть. І вона все розуміє, бо й сама пережила дуже схоже.

— Її тягали по судах? — розлючено пробурмотів Вілл. — Її підстерігали під дверима її ж будинку з дня на день, місяцями, роками?

— Вистежували? — Ганна відпустила Віллову руку. — Впевнена, що так, Вілле. Вона ж сестра Ейпріл. Можеш уявити, що вона пережила? їй було одинадцять, коли Ейпріл убили. Більшу частину дитинства вона намагалася змиритися із цим фактом, спостерігала, як преса розриває її сестру на шматки, а батько помирає від стресу. Я переконана, що вона все розуміє.

Звісно, такі слова трохи присоромили Вілла.

— Я не знав, що батько Ейпріл помер. Коли?

— Кілька років тому, здається.

Вілл відсунув тарілку й прикрив обличчя долонями. Згодом опустив руки й підвів очі. Його погляд був виснаженим, просто змарнілим, а волосся розкуйовдженим.

— Ти ж знаєш, що я проти цієї поїздки?

— Знаю, — ніжно відповіла Ганна. — Але я мушу, Вілле. Я вже поговорила з Емілі. Приїду в четвер, а в п’ятницю по обіді підемо до Пеламу. Емілі домовиться про зустріч із доктором Маєрсом.

— У п’ятницю? — Вілл стривожився ще більше. — Та я ж на роботі буду. Не зможу відпроситися так швидко.

— Я й не припускала, що ти надумаєшся їхати. Ти ж сам казав, що не хочеш ворушити стару історію.

— Не хочу, а ще не хочу, щоб ти там сама зустрічалася з незнайомими чоловіками...

— Навряд чоловіки будуть незнайомі, Вілле.

— А то дуже й дуже небезпечні люди, якщо твої підозри правильні.

— Але я буду не сама, а з Емілі й Новембер, ще й у дуже людному місці. Чи ти думаєш, що доктор Маєрс вискочить зі свого кабінету із сокирою?

— А мені звідки знати?! — вигукнув Вілл, підвівся і закрокував туди-сюди вітальнею. Здавалося, він так стримував емоції, що вже не міг спокійно сидіти за столом. — Знаю тільки одне: я не хочу, щоб моя вагітна дружина бачилася з потенційним убивцею.

— Я мушу! — Ганна й собі підвелася. Відчувала, що її голос підвищується, а обличчя червоніє. — Вілле, хіба ти не розумієш?

— Ні, не розумію! — гримнув Вілл. — Ну геть не розумію!

На якусь хвилину запала дзвінка тиша. Вони мовчки стояли й дивились одне на одного, а потім пролунав громовий стукіт, від якого обоє здригнулися. Їхній сусід знизу, якому, очевидно, набрид цей шум, постукав у стелю держаком мітли.

— Вибач, — мовила Ганна.

Водночас Вілл сказав:

— Ганно, кохана...

Потім вона мимоволі опинилася у Віллових обіймах, а він припав вустами до її маківки. У неї стиснулося горло, а очі, повні сліз, згарячіли.

— Будь ласка, — прошепотів він, занурившись їй у волосся. — Будь ласка...

Ганна розуміла, що він хотів сказати. Будь ласка, не їдь. Вона знала його так добре, що чула ці несказані слова, відчувала, що Вілл хотів упасти на коліна, цілувати її живота й благати зректися цього наміру.

Та натомість він мовив:

— Ганно, будь обережна. Я так тебе кохаю. Якщо щось станеться...

— Не станеться, — відповіла Ганна й поцілувала його: ніжно, обережно, а згодом наполегливіше, відчуваючи, як усередині наростає знайоме почуття: гаряча й нестримна жага до нього, яка ніколи не згасала, яку не остудили навіть десять років спільного життя. — Кохаю тебе, — мовила вона, а Вілл знову й знову відповідав їй тими самими словами, торкаючись губами її вилиць, горла, вигину шиї.

Згодом Вілл сів і потягнув її до себе на коліна. Вона притиснулася до нього, роздумуючи, що незабаром вони вже не зможуть так сидіти, бо живіт стане завеликим.

— Кохаю тебе, — прошепотіла Ганна знову, а Вілл, усміхнувшись, підвів на неї погляд. Він постарішав, обличчя вкрилося зморшками від втоми, але випромінювало той самий усміх, від якого її серце сп’яніло ще першого дня в пеламській залі. Ганна задумалася, скільки разів відтоді малювала у своїй уяві його риси: зморшки біля куточків рота, кривий горбик на давно загоєному зламаному носі. Сотню? Тисячу? Коли лежала на ліжку в Новому дворику, думаючи про колекційки. Коли ходила вулицями Додсворта, намагаючись не думати про майбутній суд. Коли намагалася заснути у своїй першій орендованій квартирі в Единбурзі, читаючи його листи й сумуючи за всім залишеним позаду. Вона простягнула руку й торкнулася його обличчя, провела пальцем по надбрівних дугах і горбику на носі.

І подумала: «Ти мій. Ти завжди був моїм».

— Усе буде гаразд, — мовила вона. — Обіцяю. Але поїхати мушу.

А Вілл просто кивнув. Він програв.

ПІСЛЯ

Їхати довго, тому Ганна взяла квиток першого класу, який передбачав обід. Сиділа ліворуч за напрямком руху. За Единбургом шлях стелився вздовж узбережжя, тож упродовж коротких прекрасних тридцяти хвилин її від води відділяла лише тонесенька скляна шибка.

Ганна сиділа, притулившись головою до вікна, дивилася на берегову лінію, що здіймалась і опускалась, на хвилі, які виблискували під промінням осіннього сонця, і згадувала, як Вілл уперше приїхав до неї — у вересні після завершення навчання.

На той час Ганна жила в Единбурзі вже понад рік, однак місто й досі було чужим для неї, а тим паче його околиці.

«Ходімо на пікнік, — запропонував Вілл. — Виберемося з міста. Чув про велич Танталлонського замку». Тоді він ще не мав мотоцикла, тож вони поїхали потягом — тим самим маршрутом, що й зараз.

Пригадала, як на траві, яку поскубли вівці, Вілл розстелив ковдру й дістав ретельно запаковані сандвічі й домашній лимонний пиріг з глазур’ю. На тлі блідувато-блакитного неба темнів силует замку. «А ти щаслива?» — запитав він, і Ганна боязко відчула, як її серце стислося від могутнього кохання. Вони спустилися вузькою кам’янистою стежкою до безлюдного пляжу й скупались у крижаній воді Північного моря, тільки вдвох, а потім кохалися на дрібнесенькому піску під шотландським сонцем. Пізніше, лежачи у Віллових обіймах і відчуваючи стукіт його серця на щоці, вона подумала: «Я щаслива. Вперше за багато років, можливо, уперше після того, як Ейпріл померла, я щаслива».

Коли б вона тільки могла втриматися за це почуття — своє кохання до Вілла, за цю коротку мить досконалої гармонії та спокою. Та коли потяг розігнався, а колія звернула вглиб країни, спогад почав вислизати крізь пальці, як дрібний білий пісок: що більше намагалася його втримати, то невпинніше він щезав.

У Лондоні Ганна пересіла на потяг до Оксфорда, який незабаром помчав, звиваючись, як змія, через західну частину міста. Вона задивилась у вікно, сподіваючись, що впізнає краєвиди або відчує дежавю. Однак студенткою Ганна їздила цим маршрутом лише кілька разів. Уперше — на день відкритих дверей, удруге — на співбесіду, а втретє — повертаючись після Різдва, коли зустріла на вокзалі Раяна. Вона не могла пригадати, чи дивилася тоді у вікно, але певно ж таки дивилася, і їй було дивно, що востаннє бачила ці будівлі, кущі й поля, коли ще жила цілком безтурботним життям. Життям до того. До того, як усе змінилося.

Прибувши до Оксфорда, вона почекала, поки люди вийдуть з потяга, щоб спокійно спустити валізу східцями. Проте коли підійшла до виходу, дуже здивувалася: на неї чекав чолов’яга з простягнутою рукою.

— Дозвольте взяти вашу валізу.

— Та ні, дякую, не треба, — відповіла Ганна й на мить розгубилася: чому цей чоловік поводиться з нею, як з літньою жінкою? Потім глянула донизу й зрозуміла. Він побачив її живіт. Збагнувши це, вона відчула дивне хвилювання: тепер її вагітність явна, очевидна навіть для незнайомців.

— Дякую, — зрештою відповіла вона і подала йому ручку своєї валізи. — Щиро вам дякую.

Він узяв валізу та спритно опустив на землю, а потім ввічливо простяг руку, щоб допомогти Ганні.

Її пробирав сміх, коли таки подала йому руку. «Як, по-вашому, я підіймаюся сходами до своєї квартири без чиєїсь допомоги?» — хотіла запитати вона, але водночас була зворушена. Він розгледів у ній якусь вразливість і захотів потурбуватися, що заспокоювало, але й нервувало водночас.

ГАННА ПІД’ЇХАЛА НА ТАКСІ ДО імпозантної кам’яної будівлі. Зайшовши всередину, роззирнулася.

— Я можу вам якось допомогти, мадам? — запитала рецепціоністка, і Ганна кивнула.

— Гм, так... Я забронювала номер. Ганна де Частейн. Ч-А-С-Т...

— Так-так, бачу, — з усмішкою урвала її жінка. — Люкс на дві ночі, правильно?

— Люкс? — спантеличено перепитала Ганна. — Я бронювала двомісний стандарт.

— Я забронювала кращий, — пролунав голос позаду неї. Обернувшись, Ганна побачила Новембер з пустотливою усмішкою на обличчі. — Тільки не дратуйся!

— Новембер, — знервовано мовила Ганна. — Я не можу... ти тут тільки через мою пропозицію.

— Я тут, — суворо озвалася Новембер, — бо попросила тебе зустрітися зі мною, ще й нахабно вперлась у твою поїздку. Відмов не приймаю. Плюс уже пізно. Запитай ось у пані.

— Так, правда, — з усмішкою відповіла жінка за стільницею, ніби радіючи тому, що долучилася до цієї доброзичливої змови. — Усе вже оплачено.