Рут Уэйр – Та дівчина (страница 58)

Ні тим крихким спокоєм, який вона створила в Единбурзі.

— Зі мною все гаразд, — мовила вона й підвелася, обережно спираючись на стіл. — Просто є... є ще дещо.

Стривожена Новембер стояла на місці. Ганна ж пішла в інший бік кімнати до дверей праворуч від вікна й відчинила їх.

Кімнату перетворили в щось на кшталт канцелярської крамниці: коробки з бандерольними конвертами й просто конвертами, офіційними бланками, ручками, пеламськими фірмовими мапами й листівками.

Ганна завмерла й роззирнулася, намагаючись пригадати. Останній промінь вечірнього сонця пробився крізь осіннє хмаровиння й косо впав крізь олив’яне вікно на старі дубові дошки. І раптом вона знову побачила свою стару кімнату: ліжко, як завжди, праворуч, а напроти — письмовий стіл. І себе теж. Ганну. Не теперішню, а колишню. Ганну з тих часів, що були до. Молоду, щасливу, сповнену надій і очікувань, таку нестерпно й невимовно невинну перед усіма жахіттями, яке життя приготувало для неї.

Вона зупинилася на мить і кинула прощальний погляд на тінь дівчинки з далекого минулого.

А потім відпустила двері й обернулась обличчям до сьогодення.

ПІСЛЯ

— То що там? Як усе пройшло?

Зітхнувши, Ганна пригадала про прямолінійність Емілі. Невеличка формальна бесіда вже була позаду, а їхні замовлення — на столі, тож тепер Емілі перейшла до справи.

— Та ніби... добре? — Ганна глянула на Новембер, щоб запевнитися, але та, намотуючи рамен на палички, тільки знизала плечима.

— Добре? Ти про що? Я питаю: він винен чи ні?

Ганна мимоволі здригнулася, а Емілі глянула на неї і злегка зніяковіла.

— Вибач, трохи переборщила. Але хіба ви тут не для цього? Він щось пояснив? Сказав, чому не прийшов на допомогу?

— Так, — озвалася Новембер. Вона пожувала локшину, а потім ковтнула. — Його там не було.

— Що?

— Він так і сказав: його там не було. Тому він нічого не чув, тому не прийшов на допомогу й саме тому його не викликали до суду надавати свідчення. Він виступав на конференції в Кембриджі й лишився там ночувати. Тож нічого не чув і не бачив.

— Чесно? — допитувалась Емілі, перевівши здивований погляд з Новембер на Ганну, ніби вони прикривали доктора Маєрса. — А ви не думали, що це просто зручне виправдання?

— Та не знаю, — мляво відповіла Ганна. — У всякому разі так він сказав, коли Новембер попросила розповісти щось про ту ніч. Тоді його слова звучали переконливо. Якщо поліція повірила йому, то, певно, так і було.

— Тобто всі ці пошуки зійшли на нуль? — запитала Емілі.

— Можливо, — відповіла Ганна.

— Ти маєш на увазі, що, можливо, і не зійшли? Ви щось з’ясували?

— «Можливо» означає «можливо», — дещо уїдливо озвалася Ганна, шкодуючи, що вибрала саме це слово. Вона й сама не була певна, чи точно їхні пошуки зійшли на нуль. Розмова з Новембер у кімнаті подарувала їй свіжий погляд на одну річ, річ, яка відтоді не давала їй спокою. Однак Ганна вагалася, чи варто ділитися своїми думками з Емілі. Щонайменше не зараз, поки вона ще не усвідомила всіх глибинних зв’язків.

ЗГОДОМ НОВЕМБЕР І ГАННА ПОЇХАЛИ НА ТАКСІ до готелю.

— Усе добре? — запитала Новембер.

— Ти про що? — Ганна совалася на сидінні. Вона ніяк не могла зручно всістися. Пасок безпеки тиснув їй на живіт, а спина боліла від ресторанних модних лав без спинки. — Ти про те, що я не захотіла кави? Я просто втомилася, не більше.

— Я не про каву. Просто ти так притихла під час трапези. От я й подумала, що щось сталося.

— Катастрофа, — пробубніла Ганна і прикусила губу. — Було так помітно?

— Трохи. — Новембер зніяковіла. — Емілі стала розпитувати про доктора Маєрса, а ти... ти просто замкнулась у собі. Я щось пропустила? Ми ж пішли туди вивідати, чи він винен, тож у її розпитуваннях не було нічого несподіваного.

— Так, — мовила Ганна, потерши обличчя. Її відповідь Новембер про втому була дуже применшеною.

— Тебе хвилює алібі Маєрса? — стривожено запитала Новембер. — Я вже теж думала, що він міг повернутися. Після того як забезпечив собі алібі на конференції.

Ганна похитала головою.

— Навряд чи. Коли? Чергові побачили б його біля головних воріт. А якби пішов через запасні, то мусив би скористатися своєю ідентифікаційною карткою. Тоді його вхід зафіксували б. Тобто... — Ганна притихла, бо раптом їй дещо спало на думку. — Хіба що... він міг перелізти через ту лазівку в стіні.

— Лазівку? — спантеличено перепитала Новембер, і Ганна усвідомила, що ці всі подробиці їй невідомі. Так, вона страшно схожа на Ейпріл і, очевидно, знає чимало про їхню дружбу й часи в Пеламі, але її ніколи не було з ними, вона отримувала всю цю інформацію з других вуст. Ганна постійно забувала про це.

— Пелам у ті часи, як і зараз, був повністю обгороджений стіною, — пояснила Ганна. — Вона дуже надійна. Але в одному місці за клавдом була лазівка. З боку вокзалу. Хоча не можу уявити, щоб Маєрс перелазив там. Цим користувалися студенти, щоб скоротити шлях, коли запасні входи були вже зачинені. Але ж не співробітник, що повернувся з конференції.

— То... що тоді? — невпевнено й зніяковіло запитала Новембер. Вочевидь вона не хотіла сильно допитуватися, але дуже непокоїлася через мовчання Ганни.

На Ганниних колінах завібрував телефон. Вона опустила погляд і побачила Віллове повідомлення: «Як усе минуло? Можеш говорити?»

— Зажди, — мовила вона, — це Вілл. Треба відповісти, бо він хвилюється.

Вілл узяв слухавку після першого ж гудка.

— Привіт, ну що ти там? Як усе пройшло?

— Усе добре. Ми з Новембер їдемо в таксі до готелю, тому я не можу довго розмовляти. Зустріч минула... він був люб’язний і дуже допоміг. — Вона розуміла, що говорить про Маєрса, ніби про рецепціоністку в готелі, проте не знала, як пояснити інакше. — Вілле, я не думаю, що то він.

— Як це? — занепокоєно запитав Вілл. — Звідки такі висновки?

— Його там не було. Новембер відверто запитала, що він бачив, а він сказав, що того вечора не був удома. Тому його і не викликали свідчити в суді. Припускаю, що поліція перевіряє такі речі, тому, гадаю, він не лукавить. Що скажеш?

На іншому кінці лінії залягла німа тиша. Здавалося, Вілл замислився.

— Вілле?

Знову мовчання. Потім Вілл прокашлявся.

— Звісно, ти маєш рацію. Алібі є алібі. То... ти тепер додому?

— Так.

— Прекрасно, — мовив він з відчутними нотками полегшення в голосі. — Я радий. Знаю, ти дуже хотіла цього, але страшенно тішуся, що все нарешті позаду й ти позбулася тривог.

Тепер притихла Ганна. Вілл почекав на її відповідь, а потім заговорив знову, вже різкіше:

— Ганно? Теперусе позаду? Правда ж?

— Я... — заговорила Ганна, але затихла, бо не знала, що сказати. Лише розуміла, що не може, не хоче обманювати Вілла. А правда така: вона не певна, що все позаду. Осяяння, яке прийшло їй до голови під час екскурсії, дедалі більше захоплювало її думки. Їй потрібна дрібка часу подумати, осягнути все розумом.

— Ганно... — знову заговорив Вілл. У його голосі бриніло застереження, а ще спустошення. — Кохана, та це вже смішно. Прошу, благаю, просто благаю тебе — облиш і забудь усе. Ти вже винюхала достатньо, не роби дурниць. Ти ж не якась там вагітна міс Марпл.

Ті останні слова він, мабуть, хотів сказати легковажно, пом’якшуючи своє очевидне тривожне роздратування, але взяв фальшиву ноту, прозвучав чванливо й зневажливо. Ганна, і без того напружена, відчула, як її пройняла несамовита лють.

— Класно, що для тебе смерть Ейпріл така смішна.

Ганна розуміла, що її слова несправедливі, але було вже пізно — тепер вона не могла їх зректися.

— Ганно, я зовсім інше мав на увазі, ти прекрасно розумієш, — пояснив Вілл з демонстративним спокоєм. — Послухай, думаю, я був дуже толерантним...

Знову цей тон. Автократичний власницький тон штибу «я тут бос».

— Дуже толерантним? — Ганна намагалася приховати сарказм у голосі, але не змогла. — Дуже толерантним? Ти про те, що дозволив мені «винюхати» все, так? Ох як толерантно з твого боку.

— Ганно, — мовив Вілл. Було чутно, що він на межі вибуху й щосили тримався за останню ниточку самоконтролю, а його голос тремтів від напруги. — Ти знаєш, що я не хотів цієї поїздки. Та щоб воно згоріло все! Ти на шостому місяці, ти не маєш ритись у якійсь справі, до якої всім байдуже...

— Усім байдуже?! — скрикнула вона так, що Новембер і таксист здивовано глянули на неї. — Якщо вбивця Ейпріл розгулює десь на волі, то мені не байдуже, Вілле, і я не можу повірити, що тобі однаково...

— Та що ти мелеш?! — теж закричав Вілл, так гучно, що вона мусила забрати телефон від вуха. — Та що ти, горіло б воно, мелеш?! Я переймаюся, переймаюся, як і ти. А те, що я не хочу, щоб моя вагітна дружина ризикувала нашою ненародженою...

Ганна поклала слухавку.

Її руки тремтіли. Серце калатало так несамовито, що їй ставало погано.

«Подумай про дитину. Подумай про дитину».