Рут Уэйр – Та дівчина (страница 59)

— Ганно? — нерішуче мовила Новембер. — Ганно? Усе гаразд?

— Ні, ні, зовсім ні, — жорстко відрубала Ганна, стиснувши кулаки. Вона ще ніколи, ніколи так не злилася на Вілла. На Вілла.

«То був Вілл», — нагадала вона сама собі. Вілл, який кохав її, чекав, рятував від самої себе стільки разів, навіть коли вони обоє були ще підлітками.

А тепер вона ненавиділа його.

— Що сталося?

— Він хоче, щоб я вдавала, ніби нічого не сталося. А я не можу. Я хотіла б, але... — зрозумівши, що вони вже майже біля готелю, Ганна заговорила до таксиста: — Перепрошую, а можете стати біля супермаркету? Треба дещо взяти.

Водій зупинився біля «Теско Метро», і Ганна вийшла з автівки. Її пульс досі несамовито гупотів, але їй не завадило б розім’яти ноги, трохи виплеснути гнів і випрямити зболену спину. Занепокоєна Новембер подалася за нею.

— Ганно?

— Мені просто треба «Гавіскон». Печія.

— Добре, — мовила Новембер і зайшла разом з нею до крамниці, де яскраве світло боляче врізалося в очі. — Ти сказала, що не можеш удавати, ніби нічого не сталося. Що ти мала на увазі?

— Не знаю, — відповіла Ганна, а потім схопила кошик і пішла вздовж рядів, шукаючи поличку з ліками. — Я просто... дещо зрозуміла, коли ми були в кімнаті Ейпріл. І саме тому подумала, що, можливо... ми всі дивилися не туди.

— Ти про що?

— Тоді, коли ми виглянули з вікна, — мовила Ганна. Вона знайшла «Гавіскон» у таблетках, а не звичну суспензію, але й того мало б вистачити. Потім прочитала на етикетці, що вони дозволені вагітним. — Я вже й забула, що Ейпріл якось спустилася донизу.

— Так, ти мені розповідала, — відповіла спантеличена Новембер. — Але я не розумію... — Потім вона завмерла посеред ряду, освітленого денними лампами, і широко розплющила очі. — Зажди, здається, я зрозуміла. Ти думаєш, що хтось міг...

Вона притихла, ніби не хотіла вимовляти цих слів.

— Хтось міг убити Ейпріл, а потім вилізти через вікно, — договорила Ганна. Вона оплатила «Гавіскон» на касі самообслуговування, а потім обернулася до Новембер. — Ми всі зосередилися на тому, що ніхто не міг потрапити всередину, коли Невілл пішов. І апріорі думали, що ніхто не покидав будівлі після того. От у чому річ. Якщо Невілл справді застав Ейпріл ще живою, а ми з Г’ю бачили сходи весь час — ніхто не міг ані зайти, ані вийти. А що, як убивця не спускався сходами? Що, коли він виліз через вікно?

— Почекай, — мовила Новембер, слідуючи за Ганною до виходу. Вона провела руками по своєму короткому волоссю, ніби змушуючи мозок запрацювати. — Якщо та людина вже була у вітальні, то Невілл, зайшовши, мав би її побачити.

— Не факт, убивця міг бути в спальні Ейпріл. Я весь вечір думала про ті події і намагалася скласти їх докупи. Тепер усе збігається. За словами Невілла, він був тільки у вітальні.

— Ти про те, що...

— Я про те, що хтось піднявся до кімнати зустрітися з Ейпріл, але насправді наміряючись убити її. Злочин не був спонтанний, у стані афекту, інакше студенти знизу почули б щонайменше крики. Усе, певно, було сплановано: хтось вичікував свого шансу, щоб напасти раптово. Хай ким була та людина, вона приспала увагу Ейпріл. Невілл постукав під час їхньої розмови. Ейпріл вийшла поговорити з ним, а та людина лишилась у її спальні. А потім вийшла й убила її одразу, як Невілл зачинив за собою двері.

— Але та людина не могла знати, що Невілл прийде... — повільно мовила Новембер.

Ганна похитала головою.

— Ні, не думаю, що це планувалося. Припускаю, вбивці просто пощастило, бо ж Невілл забезпечив ідеальне алібі.

— За часом усе збігається... — Вони підійшли до таксі, Новембер відчинила двері й заскочила всередину. Сірчано-жовте світло ліхтарів позолотило її стурбоване обличчя. — Така версія додає логіки в історію Невілла, пояснює, чому ти не бачила, щоб після нього хтось виходив. Зажди... а звідки вбивця знав, що не треба йти сходами? Він же не міг запідозрити, що ти стояла внизу.

— Про це я теж думала, — мовила Ганна. Їй було не просто зле, а значно гірше: через те що от-от мала сказати, а також через сварку з Віллом. — Якщо я маю рацію, якщо цей хтось направду спустився по водозбіжній трубі, то все було так: він розумів, що має лишитися непоміченим на сходах, тож дочекався й переконався, що Невілл пішов. Зрозуміло, що йому не дуже хотілося зіштовхнутися з ним у дворику. Отож, цей хтось, імовірно, убив Ейпріл, а потім стежив з вікна за Невіллом. А до того як Невілл вийшов з будівлі...

— Убивця побачив, як ти пройшла дворик, — договорила Новембер, сполотнівши на обличчі. — От зараза. Він бачив, як ти йшла. Розумів, що ти підеш сходами, а тому не мав іншого вибору й мусив тікати через вікно.

— Думаю, що так. Єдина альтернатива: убивця почув, як я підіймалася сходами, саме коли закінчував... — Вона ковтнула, бо ті слова застрягли їй у горлі. — Закінчував свою справу.

— Господи! — Новембер заплющила очі. Обриси її голови засяяли маревною красою від світла вуличного ліхтаря, під яким проїхала автівка. У напівтемряві вона так скидалася на Ейпріл, що в Ганни все переверталося всередині. На мить їй здалося, що то Ейпріл повернулася вказати на всі її помилки — проте Ейпріл ніколи й не покидала її. Голос у натовпі. Білява голова, що вигулькувала на велелюдній вулиці. Вона завжди була поряд, намагалася зняти полуду з очей.

«Пробач мені, Ейпріл, — подумала вона. — Пробач, що підвела тебе».

— Тоді... хто це? — прошепотіла Новембер. Водій не дивився на них, але все ж міг підслуховувати, навіть попри захисну перегородку. «Вгадайте, хто їхав у моєму автомобілі.. .» — Тоді це міг бути будь-хто... так?

— Хтось із мотивом, — мовила Ганна, згинаючи пальці. Хворобливі відчуття наздогнали її. — І хтось, кому Ейпріл довіряла. Хтось, кого вона дуже добре знала. Саме цей пункт був нерозв’язаним у справі проти Невілла. Ейпріл ненавиділа його. Вона б нізащо не дозволила йому наблизитися до себе без боротьби. А якщо то був друг? Тоді все інакше. Не Г’ю, бо я була з ним надворі. І я цілком переконана, що то не Раян. Він залишився в барі, коли ми пішли. Хоча теоретично він міг оббігти іншим шляхом і дістатися до Нового дворика ще до нас. Але...

Ганна замовкла.

— Тобто це могла бути Емілі, — пробелькотіла Новембер із раптовим осяянням на обличчі. — От чого ти була така мовчазна за вечерею!

Ганна почувалася так, ніби всередині неї прокрутився ніж. Адже ця правда, прозвучавши з інших вуст, стала до болю реальною. Саме такими були її думки. Вона прокручувала факти в голові й аналізувала їх, усвідомлюючи, що алібі Емілі найхиткіше з усіх. Так, вона була в бібліотеці. Однак вона без перешкод, не скориставшись студентським, могла прослизнути через турнікет, піднятися сходами до кімнати Ейпріл, посидіти з нею, поговорити, посміятися, можливо, навіть пожартувати із себе, згадавши ту витівку з іспитами.

А потім, коли Невілл — ідеальний цап-відбувайло — прийшов і пішов, задушити Ейпріл, спуститися водозбіжною трубою та повернутися на своє місце в читальній залі.

«Не вірю», — Ганна щиро хотіла протестувати, хоча... малесенька її частинка таки повірила. Можливо, навіть не одна. Частина, яка знала, що Ейпріл увесь рік спала з хлопцем Емілі. Частина, яка здригнулася, коли Г’ю розповів їй про жорстокий жарт з тим листом про іспит. І передусім та частина, яка пам’ятала ту мить холодного листопада, коли вони йшли галереєю разом з Раяном, і яка почула шипіння Емілі: «Якщо вона спробує втнути зі мною якусь подібну холеру, я її приб’ю».

Отрута в голосі Емілі була справжньою. Вона врізалась у Ганнину пам’ять на понад десять років і навіть зараз змушує здригатися.

— Було й багато інших людей, які могли б, — мовила вона, переконуючи і себе, і Новембер. — Ейпріл знущалася з багатьох. Убивця міг бути навіть з іншого коледжу. Наприклад... — Раптом у голові сяйнула ще одна думка, і Ганна вчепилася за неї з ледь прихованим відчаєм. — Наприклад, той, хто постачав їй «Декстроамфетамін». Якщо, скажімо, про щось там не домовилися.

Усі версії скидалися на правду.

Однак слова Новембер звучали правдивіше.

Тією людиною могла бути Емілі. Вона мала мотив. І, як тепер з’ясувалося, нагоду.

— Ганно, — мовила Новембер із застережними нотками в голосі. — Ганно, будь ласка, не роби нічого, поки не поговориш з поліцією.

— Та нічого я не робитиму, — дещо нетерпляче відповіла Ганна. — Я не дурна.

— Я серйозно... якщо це правда... якщо ти комусь скажеш...

— Повторюю, я не дурна. Я зателефоную до поліції завтра, щойно повернуся до Единбурга.

— Добре, — відповіла Новембер і пильно подивилася на Ганну, ніби оцінювала її сили в потенційній бійці. Безсумнівно, Новембер хвилювалася. — А чому ти нічого не сказала Віллові? — запитала вона дещо згодом, і Ганна раптово відчула, як їй стиснуло горло.

— Бо він не слухатиме, — відповіла вона. — Я намагалася, намагалася знову й знову пояснити йому: того вечора щось було не так, я чогось не помічаю, не пам’ятаю, але він не слухає, хоче, щоб я заткнулась і вдавала, що все добре.

Вона заплющила очі. У цьому світі немає гіршого відчуття, аніж страх, який близька людина називає вигадкою.

— Дивись, я його не знаю, — лагідно мовила Новембер, — але... бачу, що ти кохаєш його, тому, певно, він хороший хлопець.

— Так і є, — відповіла Ганна, відчуваючи, ніби щось застрягло глибоко в горлі й болить.