Рут Уэйр – Та дівчина (страница 4)

КОЛИ ГАННА ВИЙШЛА З КРАМНИЦІ, дощ уже припинився. Цей осінній, ясний і вологий день нагадав їй час, коли вона вперше з’явилася в Пеламі, а тому на якусь мить зв’язок з минулим став нестерпно реальним. Чекаючи, поки світлофор спалахне зеленим, Ганна з подивом відчула, ніби будь-якої миті може побачити Ейпріл: та неквапливо йтиме крізь натовп, на її вустах виграватиме лінива глузлива посмішка, а глибокі ямочки то з’являтимуться, то зникатимуть з її щік. Ганні довелося спертися на ліхтарний стовп — минуле таке реальне, таке близьке. Її охопило невгамовне бажання, щоб усе це відбулося насправді: щоб ота висока білявка, яка поспішає крізь натовп і наче світиться зсередини, була Ейпріл — осяйна, вродлива, жива. Як вона привіталася б з нею? Обняла б? Дала б їй ляпаса? Чи розплакалася б?

Ганна не знала. Мабуть, усе разом.

Вона прямувала крізь натовп туристів до автобусної зупинки, щоб сісти на свій звичний 24-й автобус до Стокбриджа: хотіла швидше дістатися додому, повечеряти, розпростерти втомлені ноги, ввімкнути телевізор і відпочити за переглядом якоїсь несерйозної передачі.

Та наближаючись до зупинки, Ганна не сповільнила ходи: вирішила піти пішки. Її жахала думка, що доведеться провести двадцять хвилин у задушливому автобусі, який застрягне в міських заторах. Треба пройтися. Лише відчуття бруківки під ногами допоможе їй погамувати цю тривогу, впорядкувати думки перед зустріччю з Віллом. Ба більше, що чекає на неї вдома? Порожня квартира, лептоп і той хворобливий оманливий потяг до пошукової стрічки в інтернеті, що миттєво захопить її?

Наразі вона дозволила собі один запит — просто, щоби підтвердити правдивість останніх подій. Вона так само не вірила, що дитя в її животі реальне, аж поки побачила зображення на екрані й почула дивний глибинний шум і відлуння його серця.

Ганна заховалася в затінку замкових воріт і витягнула телефон. Відкрила анонімну вкладку й ввела в пошуковій стрічці запит: «Джон Невілл ВВС». Можна було б обійтись і без останнього слова, але вона навчилася не обмежувати пошукового запиту лише його ім’ям — інакше з’являються сайти із жорстокими світлинами, дикими спекуляціями й наклепами на неї з Віллом. Боротися із цим вона не мала ані часу, ані сил.

BBC можна довіряти хоча б тому, що їхні журналісти переважно спираються на факти. І ось він — перший результат у стрічці:

ЕКСТРЕНІ НОВИНИ: ДЖОН НЕВІЛЛ, УБИВЦЯ

З ПЕЛАМСЬКОГО КОЛЕДЖУ, ПОМЕР У В’ЯЗНИЦІ

Шок, як крижана вода, пройняв її до кісток, але вона набралася відваги й відкрила той сайт.

Джон Невілл, знаний як Пеламський Душій, помер у в’язниці у віці 63 років. Про це повідомила адміністрація в’язниці.

Невілл, який був засуджений 2012 року за вбивство студентки Ейпріл Кларк-Клівден, помер сьогодні зранку. Представник в’язниці повідомляє, що в Невілла стався тяжкий серцевий напад; смерть констатували після прибуття в’язня до Мерсейської лікарні.

Адвокат Невілла, Клайв Меррітт, заявив, що перед смертю його клієнт готувався подати нову апеляцію. «Він відійшов у вічність, намагаючись довести свою невинність, — повідомив Меррітт під час інтерв’ю з BBC. — Гірко й несправедливо, що його шанс скасувати вирок помер разом з ним».

З родиною Кларк-Клівденів для отримання коментарів зв’язатися не вдалося.

У Ганни затремтіли руки.

Минуло стільки часу відтоді, як Ганна шукала новини про Невілла, що вона й забула, як це — натрапляти на його ім’я, на згадки про Ейпріл і, що найгірше, на їхні світлини. Є лише кілька знімків Невілла. Найчастіше беруть світлину з його оксфордської ідентифікаційної картки, що нагадує полі-ційне фото: Невілл, ніби арештант, дивиться в камеру безкомпромісним, похмурим і моторошно незмигним поглядом. Бачити його обличчя жахливо, та найбільше Ганна ненавидить світлини з Ейпріл — привабливі знімки із соцмереж, на яких вона невимушено розкинулася на плоскодонці або обіймається з іншими студентами, чиї обличчя розмиті — для захисту приватності, яку давним-давно відібрали в неї.

Найгірше — це кадри її мертвого тіла.

Цих світлин не має бути в інтернеті, але, звісно ж, вони там є. У всемережжі можна знайти що завгодно. І ще до того, як Ганна навчилася стримуватися і не шукати безперестанку, задовго до того, як вона опанувала анонімні вкладки, гугл-алгоритм визначив її як людину, що цікавиться Пеламським Душієм, — і з регулярною наполегливістю пропонував їй статті із сенсаційними заголовками на цю тему.

«Ця інформація корисна?» — запитував її мобільний. Після того як вона безліч разів натиснула «нецікаво», стукаючи по екрану з такою силою, що її тремтячі пальці ще довго боліли опісля, телефон зрештою допетрав і припинив пропонувати їй такі статті. Однак навіть зараз ці публікації інколи виринають — мабуть, їх виштовхує якась незбагненна внутрішня примха, що криється в самій глибині інтернет-алгоритмів.

Тоді Ганна вдивляється в екран, аби знову побачити усміхнену Ейпріл, її ясний прямий погляд, який досі пронизує її серце, навіть через десять років. І часом хтось таки вистежує Ганну, а на електронну скриньку надходять листи на кшталт: «Ви та Ганна Джонс, яка причетна до вбивства Ейпріл 1<ларк-Клівден? Я пишу дослідження/студентський есей / психологічний портрет / статтю про апеляцію Джона Невілла».

Спочатку вона відповідала гнівно — писала їм «гидота» й «стерв’ятники». Потім, зрозумівши, що це лише підбурює їх надокучати й далі або ж цитувати її злісні електронні листи у своїх статтях, змінила тактику: «Ні. Моє ім’я — Ганна де Частейн. Нічим не можу допомогти».

І це теж було неправильно. Річ навіть не в тому, що так Ганна ніби зраджувала Ейпріл. Якщо люди, котрі її шукали, зайшли так далеко, що відкопали її електронну пошту, то вони знали. Вони знали, ким був Вілл, знали, хто вона, і зміна прізвища після одруження нітрохи не затирала її слідів.

«А чому ти просто не ігноруєш їх?» — спантеличено запитував Вілл, коли вона розповідала йому про ті листи. — Я, наприклад, роблю саме так.

Звісно, він мав рацію. Тепер Ганна просто не відповідає. Однак досі не може змусити себе видалити листи. Вони й досі в окремій теці, що похована глибоко на дні її поштової скриньки. Тека називається «Запити». Ото й усе. Ганна переконувала себе, що одного дня — одного дня, коли все це скінчиться, — вона видалить їх.

Та день цей чомусь ніяк не наставав. Тепер Ганна тільки й гадає, чи він взагалі коли-небудь буде.

Вона саме хотіла заблокувати телефон, але помітила світлину, яку додали до статті. На ній не Ейпріл, а Невілл. Цього знімка вона ще не бачила. Це не добре знайома їй ідентифікаційна картка з тими мерзенними гострими рисами обличчя — і не той похапцем зроблений знімок папараці, де Невілл показує репортерам під приміщенням суду непристойний жест. Ні, цю світлину, мабуть, зробили значно пізніше, під час однієї з його численних апеляцій, можливо, зовсім недавно. На ній він постарілий, ба більше — виснажений. Він схуд, і хоча навряд чи став нижчим, та все ж геть не скидався на того височенного чоловіка, яким пам’ятала його Ганна. Їй було важко повірити, що це справді Невілл. В’язнична форма звисала на його кістлявому тілі. Його погляд — зацькований і засапаний — прикипів до камери, він буквально засмоктував кожного, хто на нього дивився, у свої нічні жахіття.

— Перепрошую, — пролунав різкий голос позаду.

Ганна підскочила, усвідомивши, що спинилася посеред підземного переходу Кінґс Стейблс, а якась жінка намагалась оминути її.

— Я... Я перепрошую, — затнулася Ганна. Тремтячими руками заблокувала телефон і засунула його до кишені, наче він забруднився від фото на екрані. — Вибачте.

Жінка проштовхалася повз неї і, хитаючи головою, пішла далі, а Ганна рушила додому. Та навіть вийшовши з темного переходу під осіннє сонце, вона досі відчувала, як її пробирав той похмурий зацькований погляд, який ніби чогось благав, але вона не могла зрозуміти чого.

НАДВОРІ СТЕМНІЛО ЩЕ ДО ТОГО, як Ганна нарешті повернула до Стокбриджського завулка. Ноги боліли від довгої ходьби, ще й довелося шукати ключі в сумочці, нарікаючи, що ніхто не змінив перегорілу лампочку над парадними дверима.

Та зрештою вона потрапила всередину, підійнялася сходами й зачинила за собою двері квартири.

Якийсь час просто стояла на місці, притулившись спиною до дверей і вслухаючись у тишу. Вона прийшла додому раніше від Виша, а тому раділа можливості просто стояти й впиватися прохолодою, спокоєм і затишком їхньої оселі. Мала б поставити чайник, роззутися, ввімкнути світло.

Та нічого не зробила. Просто пішла до вітальні, повалилась у крісло й сиділа, намагаючись змиритися з новинами.

За якийсь час знадвору долинули звуки: мотоцикл Вілла спинився, його хрипке ревіння відлунювало від будинків у вузькому завулку. Заглушивши двигун, Вілл повернув ключ у замку парадних дверей і почав підійматися сходами.

Ганна розуміла, що має підвестися і сказати Віллові бодай щось, однак не могла. Просто не мала сили.

Вона чула, як він зайшов до квартири, як кинув сумку на полицю вішака в передпокої, як ішов коридором, бурмочучи дурнувату попсову пісеньку, як увімкнув світло, а потім зупинився.

— Ганно?

Він стояв напроти неї і мружився, намагаючись зрозуміти, чому вона сидить у темряві.

— Ганно! Що ти... все гаразд?