Рут Уэйр – Та дівчина (страница 3)

— Класно, що є де позависати, правда ж? Твоя кімната там. — Ейпріл вказала поглядом на двері праворуч від вікна. — А моя навпроти. Я, здається, вибрала більшу. Як там кажуть, хто рано встає...

Ейпріл підморгнула, і на її щоці з’явилася ніжна ямочка.

— Що ж, справедливо, — відповіла Ганна.

Не було сенсу сперечатися. Судячи з усього, дівчина вже розпакувала речі. Тому Ганна, залишаючи на килимку смуги від коліщаток, потягнула валізу до вільної кімнати.

Після розмови з Ейпріл вона очікувала побачити маленьку, ба навіть крихітну кімнатку, але та виявилася більшою, ніж удома. Там був ще один камін із різьбленого каменю й склепінчасте вікно з олив’яним склом, що відкидало діамантовий відблиск на поліровані дубові дошки.

— Ого, як круто! — вигукнула Ганна й одразу захотіла вщипнути себе. Не варто видавати свій захват перед тією розкішною Ейпріл.

З іншого боку, кімната направду крута. Цікаво, скількох студентів вона побачила за чотири століття? Чи були серед них майбутні члени Палати лордів, знамениті політики, лавреати Нобелівської премії та письменники? Ці думки паморочили. Ганну охопило відчуття, ніби коли дивишся не з того боку телескопа й бачиш себе в самому кінці, напрочуд маленьким.

— Непогано, правда ж? — поцікавилась Ейпріл.

Вона підійшла і стала біля дверей, однією рукою спираючись об одвірок, а другою — на випнуте стегно. Слабке вечірнє світло, що пробивалося крізь тонку білу сукню, окреслювало її силует і перетворювало стрижку піксі на білий німб. Вона ніби щойно зійшла з кіноафіші.

— А твоя така сама? — поцікавилася Ганна. Ейпріл знизала плечима.

— Ну схожа. Хочеш глянути?

— Звісно.

Ганна відклала свою валізу й пішла за Ейпріл через вітальню до других дверей. Зайшовши всередину, зрозуміла, що там геть усе інакше. Кімната була дещо більшою, і лише металеве ліжко й камін нагадували їй про власну. Все інше відрізнялося — від килимів до розкішного робочого крісла й оббитого дорогою на вигляд тканиною двомісного диванчика в кутку.

Високий кремезний чоловік у костюмі складав одяг до великої шафи. Він навіть не підвів голови, коли дівчата зайшли.

— Вітаю, — ввічливо мовила Ганна найдоречнішим для знайомства з батьками тоном. — Ви, мабуть, тато Ейпріл. Я Ганна.

Ейпріл пирхнула зо сміху.

— Ти що! Не жартуй так. Це Гаррі. Він працює на моїх батьків.

— Приємно познайомитись, — озвався той через плече, а потім засунув останню шухляду й розвернувся. — Думаю, все, Ейпріл. Можу ще якось допомогти?

— Ні, наразі це все. Дякую, Гаррі.

— Я заберу коробки. Валізу залишати?

— Ні-ні, не треба. Тут немає куди її ставити.

— Добре. Ну що ж, хай щастить. Там, на підвіконні, невеличкий прощальний подарунок від твого тата. Радий знайомству, Ганно, — сказав Гаррі, а тоді розвернувся, узяв купу порожніх сумок та коробок біля дверей і вийшов. Двері зачинилися, а Ейпріл, скинувши взуття, упала на щойно застелене ліжко, глибоко занурившись у м’яку перину.

— Нарешті. Справжнє життя.

— Справжнє життя, — повторила Ганна.

Та насправді вона не поділяла цього захвату. Сидячи тут, у багатовіковому навчальному осередку, серед розкішних речей Ейпріл, вдихаючи незнайомий важкий аромат коштовних парфумів, вона ще ніколи не почувалася такою відірваною від життя. Їй стало цікаво, що скаже про все це її мама, яка, імовірно, досі кружляє навколо Оксфорду, шукаючи місце, щоби припаркуватись.

— Ану гляну, що він там мені залишив, — сказала Ейпріл. — Коробка не від Тіффані, початок так собі.

Вона підвелася з ліжка й підійшла до вікна. На кам’яному підвіконні стояла висока подарункова коробка, з якої визирала листівка.

— «Бажаю гарного початку оксфордського життя. З любов’ю — татусь». Що ж, хоча б підписав сам. Ну це вже плю-сик, бо ж на листівці до мого дня народження був почерк секретарки.

Вп’явшись нігтями в кришку, Ейпріл відкрила її і розсміялася.

— Боже, щойно я подумаю, що батько ледве знає моє повне ім’я, як він доводить протилежне... — Ейпріл підняла пляшку шампанського і два келихи. — Ну що ж, вип’ємо, Ганно Джонс?

— Так, можна, — відповіла Ганна.

Насправді вона не надто любила шампанське. Пила його кілька разів — на весіллях і на п’ятдесятиріччі своєї мами, а опісля мучилася від головного болю. Однак зараз не могла відмовитися: момент просто ідеальний. Може, Ганна з Додсворта й не любила шампанського, однак Ганна з Пеламського коледжу — інша людина.

Вона спостерігала, як Ейпріл, вправно відкорковувавши пляшку, розливає пінистий напій у келихи.

— Хоч і не холодне, а все ж «Дом Периньйон», — сказала Ейпріл, подаючи келих. — За що вип’ємо? А що, коли за... Оксфорд? — Вона підняла бокал.

— За Оксфорд, — повторила Ганна. Вона цокнулася келихом з Ейпріл і скуштувала напій. Тепле шипуче шампанське зашумувало в роті, бульбашки розтеклися по язику, алкоголь залоскотав у носі й горлі. Вона відчула легке запаморочення, але не могла зрозуміти, чи то від шампанського, чи то від пропущеного ланчу, чи просто від того, що... вона тут. — І за Пелам.

І за нас, — додала Ейпріл. Вона відкинула голову й осушила келих чотирма довгими ковтками. Потім налила ще й подивилася на Ганну, а її обличчя осяяла широка хитрувата усмішка, від якої на м’яких щоках з’явилися милі ямочки. — Так, за нас, Ганно Джонс. Наше життя тут буде шикарнючим. Правда ж?

ПІСЛЯ

Поклавши слухавку, Ганна відчула, як тиша крамниці огортає її, наче кокон. Вона ніколи не казала цього Кеті, але саме заради таких митей і прийшла працювати до «Небилиць». Ганну не цікавила суботня штовханина, метушня покупців чи наплив туристів на фестиваль у серпні. Натомість вона прагнула поринути в заспокійливу тишу буднів, коли можна побути... ні, не на самоті — адже неможливо бути на самоті в кімнаті з тисячами книжок, — коли можна лишитися наодинці з ними.

Крісті. Бронте. Сеєрс. Мітфорд. Дікенс. Ці автори допомогли їй пережити роки після смерті Ейпріл. Ганна втекла в книжки від прискіпливих поглядів і жалощів, від збіса непередбачуваного інтернету й страхіть цього світу, у якому будь-якої миті тебе може підстерегти репортер, цікавий незнайомець або смерть найкращої подруги. То була втеча до світу, де все впорядковано. Ніде правди діти: у книжках стається й погане. Скажімо, на двісті сьомій сторінці. Але, хай там що, воно завжди траплятиметься на двісті сьомій сторінці. І коли ти перечитуєш книжку, то розумієш, що ось воно — наближається. Стежачи за сюжетом, ти зауважуєш знаки, а отже, можеш підготуватися.

Ганна слухала, як ніжні краплі единбурзького дощу стукають по напівкруглому вікну за її спиною, а старі паркетні дошки тихесенько риплять від нагрітих опалювальних труб. Вона відчувала мовчазне співчуття книжок. Якоїсь миті їй закортіло взяти одну з них, можливо, найулюбленішу— роман, який вона знає майже напам’ять; податися до дитячого відділу, вмоститися в крісло-мішок і відгородитися від світу.

Однак не могла. Вона на роботі. Ще й не сама. Ганна побачила, як Робін уже вертається через «Небилиці» — лабіринт маленьких вікторіанських кімнат, обставлених елегантними столиками й презентаційними кошиками.

— Бі-бі! Іде Робін Ґрант, надзвичайна чайна леді! — Вона рвучко поставила дві чашки на прилавок, аж темний гарячий чай хлюпнувся небезпечно близько до підставки з листівками. — Твоя з ложкою. А ти... — Робін глянула на Ганну й завмерла, прочитавши щось дуже тривожне на її обличчі. — Усе гаразд? Ти якась дивна.

У Ганни завмерло серце. Невже так очевидно?

— Просто... — повільно пробурмотіла вона. — Я почула дивні новини.

— О боже. — Робін прикрила рот рукою і мимохіть зиркнула на живіт Ганни, а тоді знову глянула їй у вічі.— Це ж не...

— Та ні! — швидко відповіла Ганна і спробувала видушити усмішку, проте та вийшла натягнутою і сухою. — Нічого такого, це лише... лише сімейні негаразди.

Тієї миті тільки така відповідь з її вуст могла прозвучати більш-менш правдиво. Та промовивши ці слова, Ганна одразу пошкодувала, що не придумала нічого кращого. Джон Невілл не її родич. Вона не хотіла, щоб він і пам’ять про нього хоч якось стосувалися її родини.

— Тобі треба йти? — запитала Робін. Вона глянула на годинник, а тоді обвела поглядом порожню крамницю. — Уже майже п’ята. Не думаю, що сьогодні буде наплив. Я сама впораюсь.

— Hi, — машинально відповіла Ганна.

Їй не треба йти. Зрештою, що змінилося? Нічого. Водночас вона подумала, що треба стояти тут і усміхатися до клієнтів так, ніби нічого не сталося, коли спогади аж киплять і вирують у голові...

— Іди, — рішуче сказала Робін. — Серйозно. Іди й не хвилюйся. Якщо Кеті раптом загляне, я їй усе поясню. Не думаю, що вона буде проти.

— Справді? — перепитала Ганна, і Робін ствердно кивнула.

Ганну сповнило відчуття провини та вдячності водночас. Вона підвелась і взяла телефон. Іноді Робін дратує її, особливо її невпинна життєрадісність, як у дівчат-гідів, звичка раз у раз повторювати клієнтам: «Ні, це вам гарного дня!» Та тепер її тверда й непохитна доброта безмірно заспокоювала.

— Я щиро вдячна тобі, Робін. І подяка не забариться, обіцяю.

— Та що ти, не треба ніяких подяк. — Робін дружньо усміхнулася і поплескала її по плечі. Проте Ганна все одно помітила занепокоєння в її очах.

Повільно ідучи до кімнати для персоналу, щоб зібрати свої речі, Ганна відчувала на собі уважний погляд Робін.