Рут Уэйр – Та дівчина (страница 2)
Сьогодні, на відміну від дня співбесіди, величезні дубові двері були відчинені. Першого ж разу Ганні довелося стукати в середньовічні ґратчасті дверцята, що розміщувалися у великих дверях, і чекати, аж поки черговий прочинив їх і визирнув до неї, наче учасник шоу Монті Пайтона. Тож тепер Ганна потягнула свою валізу через арку, минаючи будиночок чергових, до столика під альтанкою, де старші студенти роздавали інформаційні теки й допомагали першокурсникам.
— Привіт, — мовила Ганна, наближаючись до них. Її валіза шурхотіла по рінистій доріжці. — Я Ганна Джонс. Підкажіть, будь ласка, куди мені йти.
— Звісно! — жваво озвалася дівчина за столиком. Вона мала довге й блискуче біляве волосся, а вимову чітку, наче відшліфоване скло. — Вітаю в Пеламі! Передусім тобі треба отримати ключі в будиночку чергових й інформацію про проживання. — Вона вказала на арку, через яку щойно пройшла Ганна. — А ти вже маєш студентський? Він знадобиться майже для всього: й обід оплатити, і книжки в бібліотеці взяти...
Ганна заперечно похитала головою:
— Ні, але я подала заявку.
— Забереш свій студентський у другій галереї, можеш сьогодні в будь-який час. Але ти, певно, спочатку хочеш віднести валізу... А, і не забудь про довідковий ярмарок та вітальну зустріч для першокурсників! — Дівчина простягнула Ганні пачку гладеньких листівок, і та незграбно взяла їх вільною рукою й притиснула до себе.
— Дякую, — мовила Ганна й, оскільки більше не мала запитань, розвернулася і потягла валізу назад, до будиночка чергових.
У день співбесіди Ганна не заходила туди, бо черговий вийшов і впустив її. А тепер могла розгледіти цю обшиту дерев’яними панелями кімнатку, схожу на поштовий відділ: там було два вікна з краєвидом на дворик і арковий вхід, а ще — прилавок і довгі ряди комірок, кожна з яких акуратно позначена іменем. Ганну огорнуло дивне відчуття від думки, що там є і її ім’я. Щось на кшталт... належності до чогось великого.
Вона підняла валізу на сходи й чекала, поки черговий владнає всі справи з якимось хлопцем, а точніше з його батьками. Мати хлопця докладно розпитувала про доступ до вайфаю і як облаштовано душову. Зрештою вони все з’ясували, і Ганна підійшла ближче, бажаючи, щоб її мати швидше припаркувала машину: трохи підмоги їй не завадило б.
— Е-е, вітаю, — почала Ганна, намагаючись говорити рівним голосом, хоча всередині все стислося від хвилювання. Вона вже доросла. Тепер вона — студентка Пеламського коледжу. І має повне право бути тут, тож годі нервуватися. — Я Ганна. Ганна Джонс. Підкажіть, будь ласка, куди мені йти...
— Ганна Джонс... — мовив черговий. Цей кумедний товстенький чолов’яга з пухнавою білою бородою трохи скидався на Санту на пенсії. Він почепив на ніс окуляри й почав вивчати довгий видрукуваний список імен. — Ганна Джонс... Ганна Джонс... Ага, ось ви де. Новий дворик, сьомі сходи, п’ята кімната. Ще й отака в’язочка. От і добренько.
В’язочка? Ганна замислилася, що то може означати, але черговий уже вів далі, тож вона не встигла запитати.
— Ідіть через оту арку. — Він вказав крізь подвійне вікно на високу арку на іншому боці дворика з оксамитовою травою. — У Фелловзькому саду повернете ліворуч. Не забувайте, що ходити по траві заборонено. Далі минаєте будиночок голови коледжу. Сьомі сходи будуть на протилежному боці Нового дворика. Тримайте мапу. Вам, голубко, безплатно.
І він поклав на дерев’яний прилавок лискучу згорнену листівочку.
— Дякую, — кивнула Ганна. Взяла мапу й поклала її до кишені джинсів, а тоді дещо пригадала: — Моя мама от-от має прийти. Паркує машину. Скажете їй, будь ласка, де я, коли підійде?
— Мама Ганни Джонс, — замислено пробурмотів черговий. — Гаразд. Джоне! — Він гукнув через плече до чоловіка, що сортував пошту. — Якщо, коли я буду на обіді, прийде мама Ганни Джонс, то направиш її до сьомих сходів. Новий дворик, п’ята кімната.
— Звісно, — сказав чоловік, а потім обернувся і поглянув на Ганну. Кремезний брюнет, десь метр вісімдесят зростом і молодший від свого колеги. Обличчя бліде, та водночас спітніле, хоч він і не робив нічого надважкого. Високий і писклявий голос геть не пасував його зовнішності. Від цього контрасту Ганну почав пробирати нервовий сміх.
— Щиро дякую, — сказала дівчина, розвернулася і пішла. Коли вона вже підійшла до дверей, черговий гукнув її. Його голос прозвучав різко, з ноткою докору.
— Куди побігли, юна леді?
Ганна обернулася. Серце закалатало від думки, що вона зробила щось не так.
Чоловік підвівся з-за столу й поволі підійшов. У руці він тримав якусь річ і, потрушуючи нею, наче трофеєм, простягнув Ганні.
То була
— Ох... — відчувши себе дурепою, Ганна розсміялася. — Дякую.
Дівчина простягнула руку, але чоловік не віддавав ключів. Якусь мить він просто стояв, хитаючи ними над її долонею. Потім різко розімкнув пальці та випустив в’язку, а Ганна підхопила її, запхала до кишені й вийшла.
«VII» — ЗНАЧИЛОСЯ над сходами, до яких підійшла Ганна. Глянувши спершу на план у своїй руці, а тоді на кам’яні східці, вона припустила, що це потрібне їй місце. Потім кинула погляд через плече. Не тому що сумнівалася в мапі, а радше, щоб намилуватися всім цим: недоторканим зеленавим квадратом чепурного газону, камінням медового кольору, склепінчастими вікнами... Сонячне сяйво і зграї білого осіннього хмаровиння створювали неземну, чарівливу атмосферу, і Ганні на мить здалося, ніби вона опинилася на сторінках якоїсь із книжок зі своєї валізи — «Повернення до Брайдсгеду», мабуть. Або ж «Випускний вечір». Чи «Темні матерії». Такий казковий світ...
Усміхаючись, Ганна пройшла під аркою, однак волокти валізу нагору виявилося нелегко, тож усмішка щезла з її уст уже на першому майданчику. Піднявшись на другий, вона захекалася. Повітря здавалося задушливим. Відчуття казки швидко випаровувалося.
Ліворуч від себе вона побачила двері з акуратним дрібненьким написом: «4 — Г. Клейтон». Навпроти них: «З-P. Берне Волліс». Середні двері були прочинені. Поки Ганна стояла, переводячи подих, вони розчахнулись, і перед її очима постала малесенька кухня та двоє хлопців. Один схилився над електричною плитою, а другий тримав чашку чаю і дивився на неї з таким виразом... Можливо, то була лише цікавість, але погляд видавався дещо ворожим.
— П-привіт, — несміливо озвалася Ганна, та він лише кивнув і, обійшовши її, рушив до кімнати з написом «Берне Волліс». Що там казав черговий? П’ята кімната? Отже, ще один поверх.
Зціпивши зуби, Ганна затягнула валізу на останній майданчик. Нарешті горішній поверх. Там розміщувалося двоє дверей — одні напроти одних. Праві, з написом «6 — доктор Маєрс», були замкнені. Логічно, що ліві, прочинені, вели до її кімнати, тож вона увійшла.
— Приві-і-іт... — протягнула якась дівчина, що лежала, розпростершись на дивані. Вона лиш на мить відвела погляд від телефона і зиркнула на Ганну. На ній була коротка сукня з вишивкою ришельє, з-під якої визирали довгі засмаглі ноги, закинуті на бильце дивана. На її наманікюрених пальчиках повиснув босоніжок. Здавалося, вона гортала якийсь додаток зі світлинами на телефоні. — Ти, мабуть, Ганна.
— Так... Ганна, — невпевнено відповіла та, а її голос підскочив, через що сказане прозвучало як запитання. Ганна оглянула кімнату. Це була вітальня, біля дверей якої височіли гори найвишуканішого багажу. Капелюшні коробки, черезплічні сумки, величезна торбина від Селфрідж, наповнена оксамитовими подушками, скриня з величезним мідним замком, на вигляд як справжня від Луї Віттон. Проти цих речей багаж Ганни здавався геть скромним, навіть разом із тією валізою, яку мама мала принести з машини. — А тебе як звати?
— Ейпріл. — Дівчина відклала телефон і підвелася.
Струнка, середнього росту, медово-біляве волосся коротко підстрижене й ретельно пригладжене. Тонко вигнуті брови надавали їй задоволено-зневажливого виразу. У ній було щось неземне — якась незбагненна риса, якої Ганна ніяк не могла розпізнати й осягнути.
Ганні здавалося, наче вона десь уже зустрічала Ейпріл... Або бачила в якомусь фільмі. Її врода просто засліплювала, від неї було важко відвести погляд. Ейпріл ніби купалася у світлі — іншому, не такому, що освітлювало решту кімнати.
— Ейпріл Кларк-Клівден, — люб’язно додала дівчина, зауваживши, що Ганна досі мовчить. Наче це ім’я мало би про щось свідчити.
— А я думала... — почала була Ганна, замовкла й невпевнено повернулася до дверей, щоби перевірити табличку з іменем. Справді, там значилося: «5-Г. Джонс», а знизу — «Е. Кларк-Клівден».
Ганна насупилася.
— То ми... сусідки?
Усе це видалося малоймовірним. У брошурі Пеламського коледжу наголошували, що приміщень для спільного проживання фактично немає. Жодних кімнат-двійок. Навіть квартир — до другого курсу. Звісно, є чимало спільних ванних кімнат, хіба за винятком тих, що в сучасному крилі. Однак, прочитавши той проспект, Ганна була певна, що матиме власний простір.
— Щось таке, — кинула Ейпріл. Вона позіхнула, як кішечка, і розкішно потягнулась. — Я не про спальню, коли що. На таке я ніколи не погодилася б. Спільна тільки вітальня.
Ейпріл обвела рукою невеличку кімнатку, ніби показуючи, що