Рут Уэйр – Та дівчина (страница 5)
Вона ковтнула, намагаючись дібрати слова, але спромоглася видати тільки ледь чутне «ні».
Вілл змінився на лиці. Він різко сполотнів з переляку, упав на коліна перед нею і міцно схопив її за руки.
— Ганно, це ж не... не... Щось сталося? Щось із дитиною?
— Ні! — цього разу Ганна відповіла твердо, бо зрозуміла, чому він злякався. — Боже, ні, нічого такого. — Вона знову ковтнула і видушила: — Вілле, Джон... Джон Невілл. Він помер.
Ганна розуміла, що повідомила цю новину жорстоко, навіть жорстокіше, ніж її мама. Вона цього не хотіла, але була надто приголомшена й розбита, щоби підбирати інші слова.
Вілл нічого не відповів. Лише опустив руки, а його обличчя на мить стало беззахисним і до болю вразливим. Потім він замкнувся в собі. Підвівся, підійшов до еркерного вікна і притулився до жалюзі, вдивляючись у темряву надворі. Ганна могла розгледіти лише його профіль — блідий на тлі темного волосся й чорноти за склом.
Ганні було важко зрозуміти Вілла в такі миті: він відкритий, коли радіє, однак біль або страх змушують ховати емоції глибоко всередині; ніби він не хоче, аби хтось бачив його почуття. Вона припускала, що це спадщина від батька-військового та школи-інтернату, де за будь-який прояв емоцій нарікали тюхтієм і плаксієм. Лише та частка секунди, коли Вілл ще не ввімкнув свого захисту, дозволила Ганні запевнитися, що він таки почув її слова. Тепер вона не могла збагнути, що криється за його мовчанням, за ввічливою байдужою маскою на обличчі.
— Вілле... — зрештою мовила вона. — Скажи хоч щось.
Він обернувся й подивився на неї з виразом, ніби блукав думками десь дуже далеко.
— Гаразд. — Голос Вілла шокував Ганну: в ньому прозвучала нечувана досі жорстокість. — Хотів запитати, — мовив Вілл, — а що в нас на вечерю?
ДО
— О бо-о-оже мій. — По-театральному протяжний голос Ейпріл підозріло нагадав Ганні Дженіс із «Друзів». Вони йшли вузьким проходом між довгими бенкетними столами вздовж усієї зали.
Ганна вперше переступила поріг великої зали як студентка Пеламу й відчула животрепетний захват, розглядаючи старовинні балки високо над головою та темні стіни, обшиті дубовими панелями й завішані олійними картинами колишніх голів коледжу. Так, її охопило приголомшення, але точно не страх, бо поруч була Ейпріл, яка поливала брудом скупеньке меню й погану акустику.
— Вілл де Частейн власною персоною, — мовила Ейпріл, поставивши свою тацю на один з довгих переповнених бенкетних столів, і вперла руки в боки.
Один зі студентів, що сидів на довгій дубовій лавці, озирнувся, і його темне волосся впало йому на очі. Ганна відчула, що її серце завмерло. Склянка з водою на таці ковзнула на кілька сантиметрів ліворуч, і вона поспіхом поправила її.
— Ейпріл! — вигукнув хлопець і підвівся, недбало перекинувши довгу ногу через лавку. Вони легенько обійнялись і ледь-ледь поцілувались у щічку. Цей жест був такий нетиповий для Додсворта, що Ганна відчула, ніби опинилася на іншій планеті.
— Рада тебе бачити! Не сподівалася зустрітися тут. От уже ж ця Лів. Ніколи нічого не розкаже! Як вона? Я ще не бачила її після іспитів.
— Та... — Засмагле обличчя хлопця раптом почервоніло, над вилицями вигулькнула смуга рум’янцю. — Ми... ну гаразд, ми розійшлися. Я винен, якщо чесно. Вибач.
— Та що ти, які вибачення, — промуркотіла Ейпріл. Вона провела рукою по руці хлопця, дещо дражливо стискаючи його біцепси. — Ще один гідний чоловік на волі. Тут не треба перепрошувати.
Ганна, що стояла позаду неї, переступила з ноги на ногу. Таця, яку вона тримала, незручно важчала, від неї заболіли руки. Ейпріл, мабуть, почула цей рух, бо вмить обернулась і по-театральному здригнулася, ніби щойно згадала, що Ганна й досі тут.
— Боже, де мої манери? Вілле, це Ганна Джонс, моя сусідка. Вчить англ. літ. Ми маємо цілісінькі апартаменти з вітальнею. Ох, чую, цього семестру всі-і-і вечірки будуть у нас. Ганно, це Вілл де Частейн. Я ходила до школи з його колишньою. Наші інтернати були... як ти там казав? — Вона знову обернулася до Вілла. — Близнюками?
— Щось таке, — усміхнувся Вілл, від чого засмаглою шкірою біля його вуст пробігли зморшки. Ганна зловила себе на тому, що витріщалася на нього. Він мав ясні карі очі й темні брови. Ніс, очевидно, був зламаний. Можливо, і не один раз. Їй пересохло в роті. Вона ковтнула, вигадуючи, що сказати, але Вілл продовжив: — Я ходив до Карне, там були тільки хлопці. Тож між нашими з Ейпріл школами влаштовували зустрічі — боялися, що ми повступаємо до університетів, так і не побачивши справжньої живої дівчини.
— Тобі таке не загрожувало, любчику, — мовила Ейпріл. Вона надпила шоколадного молока, а потім ковзнула на лавку поруч із Віллом, навіть не поцікавившись, чи можна. Вілл теж сів.
— Знаєш, я взагалі-то тримав це місце, — сказав він Ейпріл, але невимушено, не чекаючи, що вона пересяде. Ганна ж стояла й вагалася. Навпроти було вільне місце, однак лише одне. Можливо, Вілл хотів, щоб туди сів його друг, на якого він чекав. Вона запитально глянула на Ейпріл, але та вже клацала в телефоні.
Ганна прикусила губу й уже хотіла йти, та Вілл раптом озвався:
— Куди ти? Ми посунемось.
Її серце знову завмерло. Ганна усміхнулась, намагаючись не здатися жалюгідною вдячною дівчинкою, а Вілл поставив свою сумку на підлогу й штовхнув ліктем сусіда, щоб той трохи посунувся вбік.
— Ось, сідай тут, — Вілл вказав на місце навпроти, — Г’ю зможе втиснутися поруч зі мною та Ейпріл.
— Ти сказав... Г’ю? — Ейпріл відвела погляд від телефона. На її обличчі був дивний вираз — здивування, навіть захоплення, але змішане з якоюсь пустотливістю, якої Ганна не могла до кінця зрозуміти. — Це ж не... Г’ю Бленд?
— Той самий. Хіба ти не знала, що він подавав сюди документи?
— Я знала, що він хотів вступати до Оксфорду, але й гадки не мала, що він обрав Пелам, — відповіла Ейпріл. Скрививши губи в посмішці, вона відклала телефон, коли до столу підійшов високий блідий хлопець у грубих окулярах у стилі Стівена Гокінґа. — Так-так-так... про вовка промовка, а він уже й тут.
— Ейпріл! — вигукнув хлопець, раптово зашпортавшись на рівному місці: таця вилетіла з його рук, і паста посипалася на підлогу.
На мить запанувала дзвінка тиша, усі повернули голови, а потім якийсь хлопець, що сидів за столом, вигукнув:
— Ну все, вистава закінчилася, досить! Робіть щось своє. Г’ю, хоч і був пригнічений, засміявся, а тоді присоромлено й легенько вклонився. Розчервонівшись, він підійняв бляшанку з колою й заходився збирати розкидані тор-теліні.
— Даруйте. Я такий бовдур. — Голос хлопця був приглушений, але з нотками, за які однокласники Ганни обізвали б його «типовим чваньком». — Так незручно. Хвалити бога, що вони хоч упали туди, куди треба. Ну майже.
Він ковзнув на місце біля Вілла, поклав на стіл розбиту тарілку з пастою та взяв виделку. Його щоки досі палали.
— Ти що, ідіот? Не їж цього, — сказала Ейпріл з ноткою презирства. Вона підвелась і махнула рукою вбік прилавка. — Допоможіть нам, будь ласка! Нам потрібна ще одна порція тортеліні.
Усі мовчки спостерігали, як до них підійшов працівник з новою тарілкою та ганчіркою, щоб витерти розлитий соус.
— Так незручно, — повторив Г’ю, але цього разу до працівника, який лише кивнув і пішов собі. Хлопець був настільки пригнічений, що Ганні стало його щиро шкода.
— А ви всі між собою знайомі? — запитала вона в Ейпріл і Вілла — радше щоб змінити тему, а не тому, що сумнівалася в цьому.
Ейпріл з усмішкою кивнула, а Вілл відповів:
— Ми з Г’ю знайомі давно. Ходили разом до підготовчої школи, а ніщо так не зближує, як паскудна підготовча школа. Правда ж, Г’ю?
— Правда, — відповів той. Рум’янець поступово зникав з його щік, і він схилив голову над тарілкою, уникаючи поглядів. — Г'ю Бленд, — сказав він до Ганни, — медицина.
— Ми з Г’ю
— А як щодо тебе? — запитала Ейпріл, розбиваючи застиглу в повітрі ніяковість. Вона зверталася до хлопця, що сидів поруч із Ганною, — того самого, який гукнув, що вистава закінчилася. Він був кремезний, широкоплечий, із середземноморською зовнішністю, вбраний у футболку «Шеффілд Венздей».
— Це Раян Ковтс, — мовив Вілл, — учить економіку, як і я.
— Чиста правда, — відказав Раян, усміхнувшись. Його акцент був начисто шеффілдським і після стількох гламурних південних голосів звучав дещо агресивно, по-північному. Ганна відчула несподівану для себе спорідненість з ним, хоча Додсворт розташований максимально далеко на півдні. Але тут був хоч хтось такий, як вона: не з дорогих приватних шкіл, які Вілл та Ейпріл, здавалося, сприймали як належне.
— Ми всі живемо на одному поверсі в клавді, — додав Вілл.
Ганна знала з проспекту, що клавд — це велике сучасне крило за Новим двориком, куди здебільшого заселяли першокурсників. То була квадратна бетонна будівля в стилі бруталізму, кімнати в ній були з окремими ванними, а опалення справді працювало. Проте Ганна була потай вдячна, що їм з Ейпріл виділили колоритну старовинну кімнату. Зрештою, хіба не заради цього вона вступила до Оксфорду? Вона хотіла йти слідами чотирьохсотрічної історії вчених, а не килимовою плиткою останніх десятиліть.