Рут Уэйр – Та дівчина (страница 6)

— Я почув через стіну, як він грав The Stone Roses. — Раян вказав виделкою на Вілла. — Підійшов представитися, і з’ясувалося, що ми на одному курсі. І він познайомив мене з оцим-от хлопом. — Раян вказав поглядом на Г’ю.

— Ми з Віллом ходили разом до школи, — мовив Г’ю і знову розчервонівся. — Ой, теж мені новина, Вілл вже казав це... Вибачте. Я такий баран.

— Ви його не слухайте. — Вілл по-дружньому штурхнув друга в бік. — Г’ю був найголоватішим хлопаком у нашому й усіх паралельних класах.

Раян заговорив з повним ротом тортеліні й кумедним виразом:

— Ну то є файний збіг. А я в себе був найголоватішим хлопом. Схоже, ми маємо дещо спільне.

— Та всі ми були найголоватішими, — вперше озвалася дівчина, що сиділа біля Раяна. Її голос був низьким, доволі таки різким і роздратованим. — Хіба не в тому й річ? Хіба не тому ми саме тут?

— А ти хто така? — запитав Раян, ковзаючи по ній очима. Вона мала довге темне волосся, серйозне «кінське» обличчя, чорні прямокутні окуляри й дивилася Раянові прямо у вічі з такою впевненістю, якої Ганні, мабуть, забракло б, якби її так відверто оцінювали поглядом.

— Емілі Ліппман, — мовила дівчина й піднесла до рота повну виделку з пастою, поволі прожувала її і продовжила: — Математика. Для тебе я Емілі Ліппман.

— Ти мені до вподоби, Емілі Ліппман. — Раян вишкірив зуби, а Емілі підвела брову.

— І що ти бажаєш від мене почути?

— Це вже як ти хочеш, — кинув Раян, — можеш і змовчати.

Він і далі шкірився. Емілі закотила очі.

— Так чи інак, — ліниво озвалась Ейпріл, — це неправда.

— Що неправда? — поцікавився Г’ю.

— Ну те, що всі ми були найрозумнішими. Я от не була.

— Тоді як ти сюди потрапила? — відрубала Емілі. Ці слова могли би прозвучати грубо, та з вуст Емілі сприймалися інакше. Просто як надто пряме запитання.

— Мабуть, за красиві очі. — Ейпріл усміхнулася, і на її блискучих щічках з’явилися дві глибокі милі ямочки. — Або ж завдяки грошам свого татуся.

Запанувала довга мовчанка: ніхто не знав, як реагувати на почуте. Зрештою Раян гучно пирхнув зо сміху, наче Ейпріл смішно пожартувала.

— Що ж, пощастило тобі, хоч так, хоч так, — сказала Емілі, спровадила останню виделку пасти до рота, підвелась і стала обтріпуватись. — Маю запитання. Що, в біса, мені треба зробити, щоб тут чогось випити?

— Можемо піти до тієї кімнати відпочинку, — запропонував Раян і також підвівся. Ганна зауважила, що він значно вищий, аніж вона собі уявляла. — Як там вона називається — СКА?

— СКВ, — відповіла Ейпріл. Її губи скривились у посмішці, яка, як зрозуміла Ганна, типова для неї — зваблива і дещо злісна водночас. — Студентська кімната відпочинку, якщо ти раптом не читав довідника. А таки не читав. До речі, біля великої зали є бар. Та нахіба воно нам треба? Ми ж не якісь простаки. Нащо нам впав той бар, коли маємо шикарнючі апартаменти й холодильник, напханий шампанським?

Вона відсунула досі повну тарілку тортеліні, обвела поглядом усю компанію, а тоді витягла з кишені ключ від кімнати, почепила його на палець і звела тонку темну брову:

— Ні, ну а що?

ПІСЛЯ

Минуле стояло між ними стіною. Вілл мовчки готував вечерю, нарізаючи баклажани й чоризо, а балаканина диктора на Четвертому радіо робила атмосферу ще гнітючішою. Ганна не змогла дібрати бодай якихось слів, тож пішла до вітальні, дістала лептоп і відкрила електронну пошту.

Запанікувавши після маминого дзвінка, Ганна видалила додаток Gmail з телефона. Не хотіла, щоб різкі звуки сповіщень жахали її дорогою додому. Зараз вона так само побоювалася того, що чекає на неї в поштовій скриньці, але відкладати це на завтра — ще гірше. Перед сном, не маючи нічого, що відвернуло б увагу, вона лежатиме й думатиме, що ж там причаїлося в її скриньці, а потім однаково не витримає і знову встановить той додаток. І хай що вона там побачить — викриття чергової таємниці, дражливу зачіпку чи нову спробу маніпулювати нею задля відповіді — через те будь-що в неї підскочить адреналін, а серце шалено закалатає. І вона не спатиме всю ніч, борючись із нудотою від огидної тривоги, невпинно оновлюватиме пошту й у полоні хворобливого жаху гуглитиме ім’я Ейпріл.

Ганна знала це напевне, бо вже переживала подібне. Шквал повідомлень у перші кілька років після смерті Ейпріл — кожен, кожнісінький день. Невпинний ошелешливий потік благань, канючення, набридливих повідомлень: ця масова одержимість через смерть Ейпріл шокувала й зачіпала її за живе.

Після завершення судової справи лавина повідомлень трохи вщухла. Спочатку вони надходили щотижня, а поодинокими стали, коли їм з Віллом вдалося зануритися в побут, перемкнувшись на заспокійливо нудні дрібниці — бухгалтерські курси, купівлю будинку, грошові клопоти й усі інші буденні турботи повсякденного життя.

Тепер їй пишуть украй рідко й майже не телефонують, тим паче, коли вони з Віллом позбулися стаціонарного телефона, а Ганна змінила номер мобільного. Та все ж інколи ті повідомлення таки вигулькують — щоразу, коли ім’я Джона Невілла з’являється в пресі; щоразу, коли його юридична команда подає нову апеляцію або коли хтось публікує книжку про цю справу або запускає новий подкаст. Минуло чимало часу, перш ніж Ганна усвідомила, що ігнорування проблеми — не найкращий варіант.

Ні, краще зробити все зараз, покінчити з усім цим і заспокоїтися перед сном.

На її подив і полегшення, на пошті висіло лише три непрочитані листи. Один від мами, надісланий ще вдень, з темою «Зателефонуй мені». Мама написала це повідомлення перед дзвінком, тож Ганна видалила його.

Другий був з бібліотеки — нагадування про пропущений реченець повернення книжки. Ганна позначила його як не-прочитаний.

Третій, з темою «Запитання», був надісланий з незнайомої адреси.

Серце закалатало ще до того, як вона відкрила лист, і найперший рядок підтвердив її побоювання:

Шановна пані Ганно, ми з Вами незнайомі, тож дозвольте представитися. Мене звати Ґерайнт Вілльямс, я репортер із Daily.

Досить. Більше вона не читала.

Зняла окуляри, щоб текст розмився перед очима, а потім натиснула «Перемістити до запитів» і завмерла, спостерігаючи, як той лист зник.

Ганна сиділа, тримаючи в одній руці окуляри, а в другій — телефон, і дивилася на порожній екран. Пальці раптом стали холодними як лід. Вона сховала їх у рукави джемпера. Відчувала свій пульс: спершу він бився до огиди швидко, а тоді почав поступово слабшати. Якось відсторонено Ганна задумалася, чи вплине цей стрес на дитину. «Вони дуже сильні, — раптом пролунав мамин голос у її голові, заспокійливий і надійний. — Заради бога, жінки народжують навіть під бомбами».

— Усе гаразд? — пролунав голос позаду.

Ганна підскочила, хоча й встигла усвідомити, що це підійшов Вілл. Він протиснувся в крісло поруч із нею, обійняв її, а вона зсунулася до нього на коліна.

— Вибач, — тихо мовив він, — я не хотів відсторонюватися від тебе. Мені просто треба було все це перетравити. Ганна притулилася до його грудей, відчуваючи, як напружилися м’язи його рук від обіймів. Є щось неймовірно заспокійливе в сильному, кремезному Віллі, хай навіть це почуття дещо химерне.

Ганна вже давно не сприймала Джона Невілла як фізичну загрозу, навіть до маминого дзвінка. Зазвичай їй було байдуже, що Вілл вищий, ширший і сильніший за неї, однак саме тієї миті все було навпаки — його присутність заспокоювала більше, аніж будь-які втішні слова.

Вона згорнулася калачиком і притулилася чолом до його грудей, відчувала ііого дихання на своїй маківці, його тепло, що зігрівало замерзлі пальці. Ніби прочитавши її думки, Вілл мовив:

— Боже, в тебе руки як лід! Ану давай їх сюди.

Він узяв Ганнині руки й без вагань поклав їх собі під сорочку. Холодні пальці торкнулися його теплої шкіри. Він здригнувся, та потім, коли той мороз почав поволі танути, розпружився.

— А чого ти завжди такий гарячий? — запитала вона з тремтячим сміхом, а він поклав підборіддя їй на маківку й однією рукою почав гладити по волоссю.

— Навіть не знаю. Може, через довгі роки паскудного центрального опалення в Карне. Люба, мені дуже шкода, що все це сталося саме зараз. Я уявляю, як тобі важко.

Вона кивнула, притуляючись чолом до його ключиці й вдивляючись у теплу темряву між їхніми тілами.

Він знав. Мабуть, він єдиний справді розумів, який складний вир почуттів сколихнула смерть Невілла в її душі.

Здавалося, така новина мала би бути радісною. Джон Не-вілл пішов. Назавжди. Якщо говорити про майбутнє, це точно на краще. Але зараз ця подія викличе сплеск уваги — і розіб’є на друзки ілюзію нормального існування, яку вони досі так старанно підтримували. І це саме тоді, коли вони з Віллом повинні зосередитися на новому житті, яке приведуть у світ, а не думати про те, яке відібрали в них на очах. Дні й місяці після смерті Ейпріл чітко закарбувались у її пам’яті. А той пекучий і невблаганний прожектор нав’язливих ЗМІ тільки посилював усвідомлення, що сталося жахливе. Тоді Ганна хотіла одного: сховатися від усього світу, сісти та погойдуватися всім тілом туди й назад, аж доки зможе примиритися з побаченим. Однак хай куди б вона бігла, хай що робила б, той прожектор і далі вишукував її. «Міс Джонс, хвилинку, будь ласка! Ганно, можна взяти у вас інтерв’ю? Лише п’ять хвилинок, обіцяю».

Десять довгих років, від самого судового процесу, вона ховалася від того прожектора. Десять років першою її думкою щоранку й останньою щовечора була смерть Ейпріл. І вона знала, що Вілл переживає те саме: увесь час, відколи вони разом, тінь пам’яті про Ейпріл нависала над ними. Та впродовж цих останніх кількох місяців — з дитиною й іншими клопотами — вона дозволяла собі... не забувати, ні, бо ніколи не змогла б цього зробити, а хоча б відчувати, що смерть Ейпріл — більше не визначальна частина її життя. І Ганна була цілком певна, що Вілл почувався так само, хоч вони й рідко говорили про це.