Рут Уэйр – Та дівчина (страница 8)

Чергова партія тягнулася нестерпно повільно, але врешті-решт передбачення справдилося: вона програла з двома четвірками. Вилізши з джинсів, Ганна крадькома провела рукою по литках і з полегшенням з’ясувала, що вони досить гладенькі. У тьмяному світлі ніхто не розгледів би щетини. Проте, сідаючи на своє місце, про всяк випадок підібгала ноги під себе. Її нудило від хвилювання. Вона просто не може програти знову. Одна річ бути лише в спідньому, як-от коли відвідуєш басейн, але роздягнутися по-справжньому... чи вона на таке здатна? Нервова напруга, яка витала в повітрі, підказала Ганні, що не одна вона сумнівається. Г’ю притиснув коліна до грудей, ніби приховуючи худорляву статуру й, очевидно, помирав із сорому. Емілі жувала губу. А Вілл...

Ганна, ніби керована якоюсь невидимою силою, глянула на нього знову. Та цього разу вже він дивився на неї. Їхні погляди ніби зіштовхнулися, від чого по її шкірі пробігли маленькі електричні мурахи. Ганна відірвала очі від нього, а її щоки розчервонілися так, що тепер вона не мала жодних сумнівів: хтось таки помітить.

Потім настала черга Ейпріл. Вона роздавала карти з дражливою повільністю, із широко розплющеними й туманними від хвилювання очима. Дехто дивився на кожну нову карту одразу. Ганна так не робила. Вони грали в стрейт-покер — просто п’ять карт, без флопа; і в цій грі було б важко не видати своїх очікувань щодо наступних карт. Г’ю розглядав карти одну за одною, і мова його тіла натякала, що йому не щастило. Емілі було важче розкусити. Вона брала карти по одній і, двічі постукавши по них, ховала в долонях. Раян був... чванливим. Інакше й не скажеш. Щодо Вілла — тут вона була в глухому куті. Він так само ще не дивився на свої карти.

І лише коли Ейпріл роздала кожному по п’ятій карті, Ганна взяла свої разом і поглянула на них.

У неї все перевернулося всередині, та вона спробувала зберегти незворушний і безтурботний вираз.

Пара трійок. Гірше точно не могло бути.

— Я пасую, — сказав Г’ю, поклав свої карти й скинув джинси: кожен, хто пасував, мусив зняти одну одежину. Він, очевидно, не хотів ризикувати, бо ще мав одяг на собі, а хтось міг би підійняти ставки. Сівши на місце, він розчервонівся, а Ганна кинула на нього співчутливий погляд.

Ейпріл роздавала карти, тож була поза грою.

— Одна річ, — сказала Емілі. Футболка й бюстгальтер досі були на ній, тож вона самовдоволено постукувала картами по підлозі.

— Одна річ, — сказав Вілл і посміхнувся так, що в Ганни все перевернулося всередині. Звісно, він не підвищив ставок, бо міг програти лише одну річ.

— Ганно?

— Одна, — відповіла вона. У неї пересохло горло й захрип голос, тож мусила випити шампанського, щоби повторити чіткіше: — Одна річ.

Пасувати не було сенсу.

У такому разі вона мала б зняти бюстгальтер. А за правилами, роздягається той, у кого найслабші карти. Може... може, Вілл блефував?

— Раяне?

— Дв... — почав він зі зловтіхою, глянувши на футболку Емілі й на свої джинси, а тоді засміявся: — Та жартую. Одна річ.

— Окей, — мовила Ейпріл, — гляньмо, що там далі. Емілі?

— Трієчка, — кинула дівчина. Вона виклала з таким собі стриманим тріумфом три п’ятірки. Хороші карти. Кращі, ніж у Ганни. — Переверш мене, — сказала вона Раянові.

— Що ж, дуже не люблю розчаровувати людей, але... флаш, — видав Раян. Подарувавши Емілі сяйну усмішку, він виклав п’ять бубнових карт.

— От скотина, — спокійно кинула Емілі, очевидно, геть не переймаючись. У покері на роздягання байдуже, хто виграв. Важить те, хто програв. Роздягатиметься лише той, хто програє, а три п’ятірки були все ж непоганими картами, надто коли вона ще не знімала футболки.

Лишилися тільки Ганна та Вілл.

Ганна глянула на нього. Він сперся на ніжки крісла, витягнув довгі босі ноги через усе коло, а руки склав на голих грудях. На його обличчі вигравала посмішка, тож вона припустила, що він має хороші карти, і, мабуть, бачить відчай у її очах. Серце щосили закалатало у грудях. Поглянувши на карти в руці, Ганна побачила, як тремтить мереживне оздоблення її бюстгальтера. Невже вона зможе? Чи справді роздягнеться перед повною кімнатою геть незнайомих людей?

— Ганно? — мовила Ейпріл з характерними муркітливими нотками в голосі. Ганна ковтнула слину. Вона виклала одну трійку... потім наступну...

Тоді Вілл кинув свої карти додолу, навіть не показавши їх.

— Я пас, — кинув він із перекошеною посмішкою. — Думаю, тоді скину їх. — Він глянув на свої труси-боксери з кумедним зніяковінням. Запала дзвінка тиша.

— Ну до-о-обре. — Емілі підвелась, трохи розвіявши напругу в кімнаті. — Мені й цього досить. Не горю бажанням розглядати чиюсь сосиску з двома горіхами.

Вона підвелась і невимушено потягнулася, від чого її футболка задерлась, а з-під неї блиснули трусики з Бартом Сімп-соном. Потім взяла свою шкіряну мініспідницю.

— Як?! — невдоволено випалила Ейпріл. — Це якийсь прикол? Ще ж навіть не північ.

— Уже друга, — кинула Емілі, помахавши телефоном. — А я хочу бути завтра при тямі, ну під час вступної промови голови коледжу.

— Ага, вона має рацію, — озвався Раян, а потім теж підвівся й одягнув футболку. — Пройдешся зі мною до клавду? — запитав він в Емілі. Та знизала плечима, однак пішла за ним до дверей.

— Які ж ви зануди, — буркнула Ейпріл. Та вона, схоже, все ж змирилася з поразкою і взялася збирати карти, а Г’ю почав шукати свої шкарпетки й телефон.

— Ну тоді я теж закінчу на цьому, — несміливо сказала Ганна. Вона підвелася, взяла кофтинку й притиснула її до себе, як захисний щит. — Добраніч усім.

Ейпріл не відповіла, лише невдоволено знизала плечима.

Проте Вілл озвався:

— Добраніч, Ганно.

— Так-так, гарних снів, Ганно, — зніяковіло додав Г’ю. — І тобі дякую, Ейпріл. Гарний був вечір.

Ейпріл обурено пирхнула.

— Де там, чорта пухлого. Ти поводився так, ніби я висмикувала волосинки з твоїх пипок, одну за одною.

Г’ю розчервонівся і не знав, що відповісти.

— То ти йдеш, Вілле? — за мить запитав він, порушивши тишу.

— Секунда, — відповів Вілл, застібаючи пасок на джинсах. — Ти йди. Я швиденько.

— Добраніч, Ейпріл, — сказала Ганна. У її голосі прозвучали ледь чутні благальні нотки, які вона миттєво зненавиділа, але не могла позбутися. Тож просто підійняла найближчі до себе карти й подала їх Ейпріл.

Та взяла їх і різко засунула до колоди, кинувши роздратоване «добраніч», а Ганна розвернулась і пішла до своєї кімнати.

Зачинивши за собою двері, вона нарешті змогла полегшено зітхнути. Ганну охопила втіха, що вона не мусила опиратись і не накликала на себе гнів Ейпріл, а також вдячність, що Емілі вчасно втрутилась — і нікому не довелося роздягнутися повністю.

Тепер, стоячи у своїй кімнаті й відчуваючи легке запаморочення від шампанського, вона зауважила дещо дивне: ніби розглядала себе збоку й дивувалася, що вона, Ганна Джонс, опинилася в одному товаристві із цими незвичними, розумними й гламурними створіннями. На мить вона перенеслася думками до Додсворта й згадала підлітків, які вешталися навколо алкогольних крамничок на міському майдані, намагалися придбати сидр за фальшивими документами й курили «Мальборо лайте» за автобусною зупинкою. Можливо, у їхній школі й були компанії, котрі пили шампанське й грали в покер на роздягання, та навіть якщо й так, Ганна не мала з ними нічого спільного.

Вона ніколи не була однією з тих дівчат, які ходять на вечірки, фарбуються тушшю в шкільному туалеті або чекають наприкінці дня, щоб хлопець забрав на машині. Якось Ганна навмисно не повернула книжку до шкільної бібліотеки, бо та була їй потрібна для іспитів. Це її найсерйозніше правопорушення.

А тепер вона тут. В одному з найжаданіших коледжів Оксфорду. Поруч з людьми, з якими не наважилася б і привітатись, якби їй не пощастило зустріти Ейпріл.

Знімаючи білизну й засовуючи руки в кімоно, яке слугувало їй імпровізованим халатом, Ганна відчула раптову хвилю... ні, не вдячності, а радше захоплення дивом, яке відбулося. Вона тут. В Оксфорді. Ділить житло з неймовірно крутою й гламурною дівчиною, як з обкладинки журналу.

Вона, Ганна, може почати тут нове життя. Так, вона не надто гострослівна й дотепна, як Емілі, і не така зухвала й саркастична, як Раян. Однак може стати іншою, новою людиною. Можливо... Тут Ганна ковтнула слину: жагуче тремтіння пробігло й залоскотало її оголену шкіру під кімоно. Може, вона навіть могла б стати дівчиною, на яку хтось штибу Вілла подивився б двічі.

Вілл.

Вілл, який сидів навпроти, дивлячись на неї з млявим лінивим усміхом.

Вілл, який залишився наприкінці вечора, коли міг би повернутися до клавду зі своїм другом Г’ю.

Вілл, який... і тут Ганна завмерла: у її голові раптово виринув чіткий спогад про карти, які нещодавно підібрала. Коли вона давала їх Ейпріл, то мимоволі обернула й глянула на картинки, а тепер усвідомила — то була не її роздача. Карт було п’ять: одна десятка й чотири дами. Чотири.

Не просто хороша роздача, а виграшна. Не її роздача. А Віллова.

Ганна наблизилася до дверей і завмерла, поклавши долоню на ручку. Намагалася зрозуміти, що сталося.

Вілл врятував її. Він підставив себе під удар замість того, щоб змусити її роздягнутись. Але чому? Це ввічливість? Чи жаль через її очевидний відчай? Чи — вона пригадала, як їхні очі зустрілись, як між ними швидко пробігла іскра — було щось більше?