Рут Уэйр – Та дівчина (страница 25)
— А ви фліртуєте, — сказала Ейпріл, а потім взяла свій келих й одним довгим розкішним ковтком спорожнила його майже наполовину. — Боже, так смачно. Тобі як, Ганно?
Ганна взяла свій, піднесла його до вуст і зробила такий самий ковток, як і Ейпріл. Вона мало не захлинулася. Там був майже нерозведений спирт. Напій смакував як чистісінький джин.
— Боже, — захлинаючись видала вона й відставила келих. Очі запекли. На склянці лишився темно-рожевий відбиток помади «Шантекай». — Що це взагалі таке?
— Шість частин джину, дві — горілки, одна — «Лілле Блан», — лаконічно відповів бармен.
Ейпріл розсміялась і піднесла келих у його бік:
— За це й вип’ю.
— І скільки тут алкоголю? — запитала Ганна. Вона знала, що це прозвучало докірливо й манірно, але нічого не могла із собою вдіяти.
— А яка різниця? — спитала Ейпріл. Її голос був дещо сухим, ніби вона приховувала роздратування. — Тобі ж не треба сідати за кермо, щоб дістатися додому. Господи, ти як мій тато. — Вона притихла і знову надпила коктейль.
— Ніби... — Ганна глянула на свій келих, намагаючись оцінити його вміст. Там було щонайменше сто двадцять мілілітрів рідини. — Тобто в цьому келиху чотири, а може, і п’ять джин-тоніків? Правильно? — Вона звернулася до бармена, який лише знизав плечима й усміхнувся до Ейпріл, ніби обмінявся з нею «жартом для своїх». — І скільки
— Кого це хвилює? — кинула Ейпріл. Тепер вона не приховувала, що дратується. — Не будь такою дріб’язковою, Ганно! Це все за татові гроші. Він навіть не помітить.
Ейпріл демонстративно одним махом випила решту вес-пера, а потім, штовхаючи порожній келих до бармена, мовила:
— Повторіть. Нам
— Рауль, — відповів бармен. Він усміхнувся до Ейпріл, оголивши ряд рівнесеньких білих зубів. — Отже, я залюбки приготую ще два веспери.
— Раулю, один, будь ласка, — твердо сказала Ганна. Вона допила залишки свого веспера, підвелася й відчула, як алкоголь стукнув у голову. — Ейпріл, вибач, річ не тільки в грошах. Мені
— Та до дупи його! Я завжди все пишу останньої миті.
— Я
— На завтра! — пирхнула Ейпріл. — До завтра ще купа часу. Я от найкраще працюю вночі, десь о третій.
— Що ж, прекрасно, — відповіла Ганна. Її аргументи, а заразом і терпіння, вичерпувалися. — Тобі так зручно. А мені не зовсім. Я після дванадцятої зовсім непродуктивна, а ще в мене заняття з доктором Маєрсом о дев’ятій, тож...
— О, доктор Маєрс, — насмішкувато урвала її Ейпріл і кинула на бармена незрозумілий для Ганни погляд: було в ньому щось пустотливе, ніби вона мала якісь таємниці, які розповіла б за бажанням.
— Так, доктор Маєрс, — відповіла Ганна. Її охопив гнів. Вона відчула, що щоки запалали. От чому Ейпріл так поводиться? Ідеальна подруга, окрім певних моментів. Весела, щедра, часом натхненна. Ганна воліла б проводити час лише з нею, коли та в доброму гуморі. Однак часом, ніби за помахом чарівної палички, Ейпріл змінювалася і ставала злою. — І що з того?
— От про
— Ти про що? Ейпріл, я маю думати, він же мій викладач!
— Що ж, добре... — Вона простягла руку й вщипнула Ганну за носа. — Добре... — повторила вона і знову вщипнула, — тобі.
— Не роби так! — Ганна гнівно відштовхнула руку Ейпріл, можливо, сильніше, ніж хотіла. Її шалено розлютила ця поведінка, така зверхність і фізичне зазіхання на її особистий простір. — Бога ради, Ейпріл, я йду. Крапка.
— Гаразд, — мовила та. Вона схрестила ноги й обхопила себе руками, а тому скидалася на сіамську кішку, яка згорнулася калачиком, щоб вилизати свою шерсть. Величезні персні на її пальцях відбивали світло мерехтливих свічок із барної стільниці. Згодом вона довірливо нахилилася до бармена. — У нас із Раулем усе буде добре, правда ж, Раулю?
— Я пригляну за вашою подругою, — сказав бармен і знову усміхнувся до Ганни. — Не хвилюйтесь, я подбаю, щоб міс Кларк-Клівден нормально дісталася додому.
— А ти, — Ейпріл ще більше нахилилася над барною стільницею, і її топ сповз нижче, аж Ганна побачила частинку рожевого бюстгальтера, — можеш називати мене Ейпріл. І повір, я не кожному барменові таке кажу.
— Добре, — сказала Ганна. Ці слова стали останньою краплею, маленьким нагадуванням про світ, у якому живе Ейпріл, а Ганна — ні. — Добре, все. Я пішла, дякую тобі за чудовий вечір, Ейпріл. Піду додому, а ще поїм чогось. І тобі раджу.
Ейпріл не відповіла. Натомість демонстративно повернулася до Ганни спиною й дивилася, як Рауль вирізає довгу спіральку з лимонної цедри.
Ганна на мить завагалася, чи правильно вона вчиняє, але не бачила іншого виходу, а тому взяла сумку й пішла до виходу.
Швейцар одразу відчинив перед нею двері.
— Може, викликати вам таксі, міс?
— Ні, дякую, — відповіла Ганна. — Я залюбки пройдусь, але... — Вона стала у дверях, не знаючи, як сформулювати думку.
— Я вас слухаю, міс, — мовив чоловік. Він був люб’язний, років сімдесяти, мабуть. Загалом скидався на дідуся.
— Моя подруга досі нагорі. Ви не могли би простежити, щоб вона дісталася додому без пригод? Вона трохи випила...
— Можете більше нічого не казати, міс. — Він по-змовницьки постукав себе по носу й підморгнув, але не так, як бармен: без хтивих ноток, а просто й добродушно. — Я особисто нагляну за всім. А де вона мешкає?
— Пеламський коледж. Вона студентка.
— Довіртеся мені. З нею все буде гаразд, — запевнив він і вказав поглядом надвір, де накрапав дощ, обертаючи кам’яні плити тротуару на темні дзеркала, а ліхтарі — на сплески золота. — А ви впевнені, що таксі не потрібне? Я можу записати його на рахунок містера Кларка.
Ганна усміхнулася, розуміючи, що він оцінив її одяг і вбрання Ейпріл, а тому добре уявляв, скільки грошей вона має на своєму рахунку.
— Дуже люб’язно, дякую вам, але ні. Усе гаразд, я маю плащ.
— Ну тоді добре. Гарного вечора, міс. Бережіть себе.
— Навзаєм, — відповіла Ганна.
Накинувши капюшон, вона вийшла на вулицю й поринула в дощовий зимовий вечір.
ПІСЛЯ
Ганна повернулася додому одночасно з Віллом. Вона саме шукала ключі в сумочці, коли почула тихе гарчання мотоцикла в завулку й угледіла яскраво-сліпуче світло, що наближалося до неї. Вілл під’їхав, зупинився, тоді вибив ногою підставку й розстібнув шолом.
— Як твій день? — запитав чоловік, а потім відвернувся, дістав із багажника свою робочу сумку й попрямував до вхідних дверей. Увесь цей час Ганна вигадувала відповідь, але навіть не знала, із чого почати.
Нагорі вона зітхнула й сіла в крісло, спостерігаючи, як Вілл зняв шкіряні штани та взявся розправляти складений піджак.
— Замовимо щось поїсти? — запитала вона, відганяючи мимовільне почуття провини через марнотратство. — Я не зможу готувати.
— Поганий день? — запитав Вілл, підвівши погляд, а Ганна кивнула й одразу пошкодувала. Їй не хотілося говорити про це, а тепер доведеться. Вона завжди звинувачувала Вілла за його закритість, а тому не могла бути такою самою. Крім того, мусила розповісти йому про похід до клініки. Це ж і його дитина — було б несправедливо приховувати від нього такі речі.
— Сьогодні зустрічалася з акушеркою, у мене був високий тиск, — мовила вона через силу. — Я сама винна. Бігла до клініки.
— Зрозуміло... — повільно протягнув Вілл. Він опустився на бильце дивана поруч і запитально глянув на неї. — Це дуже критично?
— Не знаю... Такий тиск може бути ознакою прееклампсії[5], ну а це вже не жарти. Хоч вони не думають на неї, та все ж попросили прийти наступного тижня на ще один огляд.
— Наступного тижня? — Вілл був незворушний на обличчі, але Ганна знала його досить добре й розгледіла проблиск глибоко прихованої тривоги. — Уявляю, як тебе це роздратувало. Щось не дуже мудро з їхнього боку. Могли б дочекатися, поки тиск спаде, і поміряти ще раз.
— Вони так і зробили, — зціпивши зуби, відповіла Ганна. — Але тиск не падав. Думаю, це через стрес... Боже, та не знаю навіть. Вона сказала мені піти додому й відпочити. Ну от я тут.
— Стрес? — перепитав Вілл, миттєво зреагувавши на це слово. Ганна захотіла вдарити себе. — Через що? Досі через Невілла?
Ганна мовчала.
— Ганно, кохана, ми ж обговорили це. Тепер усе позаду.
Джон Невілл помер. Час рухатися далі.
«Нічого ще не позаду, — хотілося процідити крізь зуби Ганні, — якщо я помилилася. Нічого ще не скінчено, якщо Ґерайнт Вілльямс має слушність, якщо через мої свідчення у в’язниці гнила не та людина. Якщо це правда, то до кінця ще дуже й дуже далеко». Та вона й звуку не мовила. Просто не могла. Не могла видавити із себе ці слова і визнати, що такий поворот подій можливий.
— Я дуже хочу чаю, — кінець кінцем озвалася вона, а Вілл кивнув і підхопився, радіючи, що може бодай чимось зарадити й побути хорошим чоловіком.
Слухаючи звуки чайника та дзенькіт чашок і баночок, що долинали з кухні, Ганна неохоче усвідомила, що мусить розповісти Віллові про ту несподівану зустріч у книгарні. Бо промовчати означало б зрадити. От лише як сказати?
— Вілле, — зрештою мовила Ганна, коли вони обоє всілися: він переглядав меню з доставою на дивані, а вона згорнулася під пухнастою ковдрою і гріла руки чашкою чаю з перцевої м’яти.