Рут Уэйр – Та дівчина (страница 26)

Він підвів голову.

— Чуєш, як щодо піци?

— Піца — це добре, але послухай, сталося ще дещо. Сьогодні.

— У клініці?

— Ні, на роботі. Той... той тип прийшов до крамниці.

Журналіст, про якого я тобі казала, той, що писав...

— Він прийшов до крамниці? — Вілл відклав меню й обернувся до неї. Вираз його обличчя приголомшив її. Саме тому вона й не хотіла нічого казати Віллові — через страх, що він надто бурхливо відреагує. Та цієї миті в його очах палахкотіла така лють, якої вона й уявити не могла. Вілл добре знав, що вона пережила через пресу за ці роки. Він бачив, як вона змінювала номери, зовнішність і навіть ім’я. Тож лютував замість неї, так лютував, що навіть лаявся, а то й погрожував репортерам, коли ті телефонували їм додому. Але тепер його гнів перевершив сам себе.

Віллове обличчя залишалося спокійним — неприродно спокійним, — але на ньому палала ледь стримувана лють, яка жахала Ганну. На скроні пульсувала вена — отже, він от-от утратить над собою контроль. Таке траплялося вкрай рідко — раз чи двічі за весь час їхніх стосунків. Однак коли Вілл вже втрачає контроль, то втрачає по-справжньому.

Ганна не забула, як Вілл побив чоловіка... Якось вони пізно ввечері поверталися додому з пабу. Той расист жахливо облаяв жінку в хіджабі, а коли Вілл зробив йому зауваження, він відмовився перепрошувати й замахнувся на нього кулаком. Той тип промахнувся. Однак Біллів зворотний удар був точним. І він ударив його не раз, а лупив без упину, поки Ганна, онімівши й заціпенівши від шоку, дивилася на це все й не могла видати ані звуку. Того вечора Вілла мало не заарештували за напад. Пощастило, що двоє свідків розказали, як той чоловік сипав расистськими образами й замахнувся першим. А ще він виявився бувалим правопорушником на ґрунті расизму, тож поліція подивилася на вчинок Вілла крізь пальці.

Однак Ганна ніколи не забуде того дня, коли побачила, як її ніжний люблячий хлопець зірвався. Як за мить його настрій змінився, а сам він обернувся на людину, здатну бити й травмувати. Побачивши його обличчя зараз, Ганна згадала той вечір і відчула, як її всипало морозом.

— Ганно? — озвався Вілл напрочуд спокійно, але з якоюсь застережною ноткою, тож вона ковтнула і змусила себе відповісти.

— Так... Мабуть, він написав у листі, що може заскочити. — Ганна намагалася виправдатися, побороти шок і обурення, що той чоловік пхає носа в її життя, аби тільки Вілл не гнівався. — А коли я не відповіла, він сприйняв мовчанку як зелене світло. Принаймні я сказала йому... я сказала, що книгарня не місце для таких розмов і щоб він написав...

— Щоб він що зробив?! — вигукнув Вілл, не давши їй договорити.

— Вілле, будь ласка, заспокойся, — заблагала Ганна й одразу розгнівалася на себе через цей тон. — Він же Раянів друг! Я не могла просто прогнати його.

— Можеш і зробиш.

Це слово стало переломним. Якби він сказав «краще було б прогнати», Ганна, ймовірно, просто кивнула б. Але оце «зробиш» прозвучало так, ніби він — її господар, ніби вона йому не дружина, а служниця. 1 саме воно допекло її до живого. Батьки Вілла не хотіли, щоб вони одружувалися, бо, мовляв, зарано, надто молоді; розмито натякали, що Вілл ще не оговтався від втрати Ейпріл, та Ганна розуміла, що ці причини й недомовки надто узагальнені, що насправді за ними криється значно більше. Вони з Віллом рідко обговорюють це все — не згадують, що ані його батьки, ані його сестра не прийшли на їхнє весілля, що вони так і не прийняли Ганну до своєї родини. Замовчують, що саме Ганнина мама регулярно навідується до них і допомагає, що це Ганнин батько купив більшу частину меблів, коли вони з’їхалися, і став гарантом, коли вони винайняли першу квартиру, тоді як сім’я Вілла вдає, що Ганни не існує.

Дівчина змогла витримати таке ставлення, бо це родина Вілла, а не він сам.

Проте цим зверхнім «зробиш» він переступив усі межі.

— Прошу? — озвалася вона, відставивши чашку та схрестивши руки. — «Зробиш»? Це наказ?

— Ні, ти не так мене зрозуміла, — відповів Вілл, борючись із собою і намагаючись подолати гнів. Він глибоко вдихнув і повів далі вже спокійніше: — Я просто хотів сказати... що ти зовсім не вмієш дбати про себе, Ганно. Не розумію, чому почуття провини через те, що сталося з Раяном, переконує тебе, ніби ти завинила якомусь там його другові, якого й знати не знаєш.

— Не через те, — огризнулася Ганна, але вони обоє знали правду. Їй обом неймовірно шкода Раяна. Вона пам’ятає, як Г’ю зателефонував їм із цією новиною, не забула цілковитого спустошення Вілла. Раян? Інсульт? Він же такий молодий!

Це сталося через події в Пеламі? Стрес, безсонні ночі, шість років ПТСР... Якби не Невілл, з Раяном усе було б гаразд?

Вони цього ніколи не дізнаються. Однак певні, що вчинили як останні покидьки, коли не провідали його. Минуло чотири роки після Раянового інсульту. Чотири роки. Так, вони надсилали листівки, різдвяні подарунки, писали привітання, коли в нього народилися донечки, але насправді все це не мало жодного значення. Тож обоє розуміли, що заперечення Ганни пустослівне.

— Гаразд, — зрештою мовила вона, — певною мірою ти маєш рацію, але я просто сказала, що він може написати мені на пошту. Що тут такого?

— Усе просто, — повів Вілл, махнувши рукою в її бік, а вона згорнулася калачиком у кріслі. — Я не хочу, щоб ти нервувала через усе це, переживала через конспірологічні вигадки якогось журналюги-початківця. Невілл ніколи не визнавав своєї провини? Ну то й що, багато хто не визнає. І за цим необов’язково криється велика таємниця. І, Ганно, ти...

Вілл притих, і вона розуміла чому. Хотів сказати: «Ти носиш мою дитину, тому я хочу, щоб ти дбала про себе». Але стримався, не хотів використовувати дитину як аргумент. Той факт, що Вілл не промовив цих слів, змусив її капітулювати.

Він і далі сидів на дивані, тож Ганна підвелася, підійшла до нього, відклала меню вбік і поцілувала.

— Я знаю. І обіцяю, що подбаю про себе. Він просто напише листа, я відповім на його запитання, а наприкінці чітко наголошу, що більше нічим не можу зарадити. Добре?

— Добре, — відповів Вілл. Він ніжно прибрав волосся з її чола й усміхнувся. — Я кохаю вас, Ганно Джонс.

— І я вас кохаю, Вілле де Частейне. От як нам так пощастило знайти одне одного?

— Правильне місце, правильний час? — запитав Вілл. Однак Ганна прекрасно розуміла, що в його словах лише частка правди.

ЗГОДОМ, ПІСЛЯ ВЕЧЕРІ, вони, обійнявшись, дивилися фільм на нетфліксі. Раптом на Ганниному телефоні вигулькнуло сповіщення про новий електронний лист. Вона опустила погляд і відчула, як усе всередині перевернулося. Швиденько глянула на Вілла. Той повністю захопився фільмом.

— Я в туалет, — безтурботно мовила вона, засовуючи телефон до кишені.

Він підвів голову.

— Тебе чекати?

— Та ні, дивися далі. Я пам’ятаю цей епізод.

Той фільм, «Неймовірна доля Амелі Пулен», Ганна бачила вже ледь не десяток разів. Вілл кивнув і повернувся до екрана, а вона вислизнула з кімнати до ванної і, сівши на унітаз, відкрила лист.

Ганно, вітаю, Вас турбує Ґерайнт. Ще раз перепрошую, що заскочив Вас у книгарні. Я був би радий, якби ми зустрілися за кавою або обговорили все телефоном — як Вам зручно. Упродовж останніх п'яти років я розслідував, що сталося того вечора, коли вбили Ейпріл Кларк-Клівден.

Я неодноразово розмовляв із Джоном Невіллом і, припускаю, Ви знаєте, що він від найпершого дня категорично заперечував свою причетність до смерті Ейпріл, стверджував, що зайшов до її кімнати віддати посилку й на той момент з нею все було гаразд.

Я прекрасно розумію, що каламучу воду й ворушу те, що Ви, мабуть, хотіли б забути, але відчуваю, ніби він дав мені завдання, і його смерть зобов’язує мене розплутати цю загадку. Я не прагну довести його невинність, бо неупереджений у цій справі. Але хочу докопатися до істини й зв’язати все докупи. Бо дещо таки не складається. Чому ніхто не виявив на тілі Ейпріл ДНК Невілла? Чому ніхто не чув жодних криків? Двоє хлопців з кімнати знизу сказали, що чули, як Ейпріл ходила туди-сюди, але ті звуки зовсім не скидалися на боротьбу за життя.

Я був би вдячний за кілька хвилин Вашого часу, бо маю трохи нез’ясованих питань, які пов’язані з тим вечором і з послідовністю подій. Саме вони завжди спантеличували мене. Якщо Ви гадаєте, що неспроможні мені допомогти, то я, звісно, все зрозумію. Ви й не зобов'язані. Але я відчуваю обов’язок перед Джоном Невіллом і, що важливіше, перед Ейпріл. Бо якщо Джон Невілл таки не вбивав її, то хтось залишився непокараним за вбивство. Я хочу, щоб ця людина постала перед судом. Сподіваюся, Ви теж.

Наступного тижня я буду в Единбурзі. Залюбки зустрінуся з Вами за горнятком кави в будь-який час або зателефоную, коли Вам буде зручно. Мій номер нижче.

З найкращими побажаннями й подякою за Ваш час —

Ґерайнт Вілльямс

P.S. Будь ласка, перекажіть вітання Раянові, коли говоритимете з ним!

Ганна повільно відклала телефон і, спершись ліктями на коліна, задивилася на душову кабінку навпроти. Вона знала, що сказав би Вілл. «Викинь з голови». Сказав би не каламутити води, про яку Ґерайнт пише у своєму листі. Але в тому-то й проблема: ця метафора надто близька до правди й розкриває те, в чому вона так довго не хотіла собі зізнаватися. Адже за подіями того вечора, як під намулом глибоченної водойми, криються брудні, забуті й напівзогнилі речі — ті, про які вона вперто відмовлялася думати й не хотіла помічати. А дарма.