Рут Уэйр – Та дівчина (страница 27)
Вона не може просто облишити це. Хай як їй того хочеться. Бо якщо не дізнається правди, привид Невілла переслідуватиме її вічно.
Вілл думає, що смерть Невілла звільнила їх, але що далі, то чіткіше Ганна усвідомлювала: усе навпаки. Якщо те, що розповіла Емілі — правда, якщо вона помилилася, то все достоту навпаки. Поки Невілл був живим, він міг боротися за відновлення свого доброго імені. Але тепер, коли його вже нема, ця відповідальність перейшла на інших. На неї. Та вона забігає наперед. Може, Ґерайнт і не має жодних нових доказів. Може, він просто виколупав з пальця якусь теорію змови. У такому разі найкраще було б зруйнувати цю теорію, а заразом його ілюзії та свої страхи.
Вона знову взяла телефон і натиснула «Відповісти».
Дорогий Ґерайнте, наступної середи в мене вихідний. Якщо Ви вільні о 10-й ранку, я залюбки зустрілася б з Вами в «Кафетерії», недалеко від...
Вона зупинилася, подумала і стерла останні слова. Їй геть не хотілося бачитися з Ґерайнтом у кафе, яке вони з Віллом відвідують щовихідних. Ні. Краще вибрати інше місце. Ліпше таке, якого вона зможе уникати в майбутньому, якщо зустріч раптом виявиться невдалою.
...я залюбки випила б з Вами кави в «Бонні Бейґел» у новому місті й відповіла б на всі запитання, що Вас цікавлять. Не можу обіцяти, що розкажу саме те, що Ви хочете почути: кожне моє слово в суді — правда. Джон Невілл наполегливо переслідував мене за кілька місяців до тієї ночі, і я бачила, як він вийшов з наших сходів через кілька хвилин після вбивства Ейпріл. Він не заперечував, що був у нашій кімнаті, але так і не пояснив, що там робив. Чергові не розносять посилок, тож ця його відмовка надто непереконлива. Одним словом: я впевнена, що Джон Невілл винен. Сподіваюся, я зможу переконати Вас у цьому, коли ми зустрінемося.
Ганна
Надіславши відповідь, вона закрила електронну пошту, заблокувала телефон, спустила воду в туалеті й повернулася до Вілла у вітальню.
ДО
Дорогою до Пеламу Ганна змерзла й намокла. Було вже по дев’ятій — дівчина почула дзвін годинника, коли звернула на головну вулицю, а в такий час чергові замикали запасні входи. Вона планувала прослизнути через клавдські ворота на Пеламській вулиці, щоб не проходити повз будиночок чергових біля центральних воріт. А тепер, імовірно, не мала вибору. Проте іноді чергові трохи затримувалися під час обходу. Тож варто було спробувати.
Коли Ганна повертала на Пеламську вулицю, капличний дзвін пробив чверть по дев’ятій, тож вона наддала ходи й швидко дісталася до темної арки в довгій стіні. «Хоч би вони були відімкнуті, — прошепотіла вона сама до себе. — Хоч би вони були відімкнуті».
І, на подив, так і було. Дерев’яні двері досі стояли незамкнені. У проході виднілася лише металева решітка зі зчитувачем для карток, що захищала дворик від випадкових перехожих.
Занімілими від холоду пальцями Ганна намацувала в кишені свій студентський. Дівчину не полишала думка, що от-от вона побачить Джона Невілла, який шкутильгає через подвір’я замкнути вхід. Знайшовши картку, Ганна провела нею по зчитувачу й затамувала подих, а коли замок клацнув, штовхнула важкі металеві ворота й прослизнула всередину.
Мокрий від дощу дворик здавався помережаним чорними й золотими смугами: темна бруківка відбивала тепле яскраве світло, що лилося з вікон клавду. Ганна, минаючи будівлю, мимоволі кинула погляд на третій поверх, де розташовувалася Віллова кімната.
Штори були відслонені, і вікно скидалося на осяйний бурштиновий квадрат. Навіть попри дощ, Ганна розгледіла Вілла, який згорбився над столом і щось писав. Коли він підняв руку й утомлено потер очі, дівчина відчула себе непроханою гостею, тому відвернулася й майнула до галереї.
«Чому?» — запитувала вона себе, ідучи й силкуючись не озиратися через плече. Чому вона так катується? Завжди мимоволі дивиться на Вілла, розглядає чіткі обриси його обличчя за сніданком або форму його зламаного носа, коли він підводив погляд на високий стіл під час урочистих церемоній. Вілл — хлопець Ейпріл, абсолютно недосяжний, навіть якби вони й розійшлися. Не можна зустрічатися з колишнім найкращої подруги. Ніколи.
І попри все, Ганна з Ейпріл — найкращі подруги. Хай мають різне походження й характери, хай саме зараз, цієї миті, Ейпріл п’є веспери в якомусь приватному барі для закритого товариства, а Ганна плентається додому під дощем. Але так склалося, що їх поселили разом, і з цього народилася несподівана, але щира прихильність.
Ганна не могла її зрадити. Ані зараз, ані будь-коли.
У Новому дворику було тихо. Вийшовши з-під покрову галереї, Ганна чула лише стукіт дощу. А ще як тріщить рінь на доріжці, коли вона перетинала дворик. Під аркою сьомих сходів дівчина склала парасольку, струсила її і повільно попрямувала нагору. Кожна кімната звучала по-своєму: десь панувала тиша навчання, десь лунав сміх дружньої компанії або приглушена музика, надто тиха, щоб розпізнати пісню. На останньому сходовому майданчику вона зупинилася.
Двері доктора Маєрса — зачинені. А протилежні двері — їхні двері — були прочинені. Ейпріл обігнала її? Може, взяла таксі?
Насупившись, дівчина поклала руку на дерев’яні двері й штовхнула їх.
За мить вона впустила парасольку — і та з брязкотом впала, мокра тканина ляснула об підлогу. Ганна нажахано зойкнула.
— Що ви тут робите? — слова самі вирвалися з її горла, а голос здався чужим — на диво низьким і гортанним.
— І вам добрий вечір... — Джон Невілл схилився над журнальним столиком посеред кімнати, а побачивши Ганну, випростався. Вона відчула його запах — цей слабкий затхлий душок поту, який залоскотав нерви.
— Що ви робите в моїй кімнаті?! — запитала вона знову, мимоволі підвищуючи голос.
— Ну добре-добре, — відповів Невілл. Він випростався (вищий від неї сантиметрів на тридцять) і мало не зачепив головою витонченої керамічної люстри, яку Ейпріл встановила замість стандартного світильника. Його постать відкидала довгу тінь, а широке обличчя набрало невинно-ображеного виразу. У руках він тримав щось загорнуте в папір. — Вам прийшла посилка, яка не помістилася в комірці, то я думав зробити вам послугу й приніс її сюди. Якщо ви так дякуєте, то наступного разу я не морочитимуся з оцим.
— Спасибі вам, — сказала Ганна здушеним голосом і простягнула руку до пакунка. Вона сподівалася, що Невілл не помітить її тремтіння. Дівчина прагнула єдиного: щоб він
— А де ви взагалі були? — невимушено запитав Невілл. — Мокрі як хлющ. Замерзнете на смерть у цьому плащику.
Він і не думав іти з кімнати чи віддати посилку. Раптом Ганну охопила паніка. А якщо він не піде? А якщо він просто лишиться? Вона не вижене його самотужки.
Раптом їй урвався терпець. Вона проштовхалася повз нього, зайшла до своєї кімнати й зачинилася. Там сперлася на міцні дубові двері, відчуваючи дивну млість і нудоту.
Ганна тремтіла всім тілом від шоку й холоду. Глянувши вниз, побачила, якою постала перед Невіллом: джинси мокрющі, тонка бавовняна сорочка прилипла до шкіри там, де дощ просочився крізь плащ і накрапав з волосся — волога тканина прилипла до кожнісінького ребра й шва бюстгальтера. Її пройняло нестерпне почуття оголеності й беззахисності.
Вона досі стискала сумочку в лівій руці. Витягла звідти телефон, чуючи цокіт своїх зубів, втупилася в екран і розмірковувала, кому можна зателефонувати. У будиночку чергових де-факто працювала охорона коледжу. Навіть якщо сьогодні ввечері на службі був ще один працівник — а щодо цього вона сумнівалася, бо вечори зазвичай були тихими — навряд чи можна попросити його вигнати звідси свого ж колегу.
Ейпріл? Не після останніх подій. Ба більше, вона зараз у барі на іншому кінці міста і, напевно, уже п’яна.
Доктор Маєрс? Він був найближче й мав певний авторитет. Якби Ганна й справді розповіла комусь про поведінку Невілла, то, певно, саме йому — він її консультант, а отже, перший, до кого треба звертатися з особистими питаннями. Однак Ганну гризли дивні докори сумління від думки, що вона донесе на Невілла керівництву. Що вона їм скаже? «Він приніс мені посилку». Звучатиме не надто переконливо. Ба більше, вона не мала номера доктора Маєрса.
Ганна стояла, як скам’яніла, і не знала, що робити. Раптом її роздуми урвав стукіт у двері. Вона здригнулася, а серце у грудях несамовито загупотіло. Спершу подумала про Невілла: він намагається проникнути до її спальні? Однак стукіт був заслабким. Гупали не в її двері, а десь далі.
Вона затамувала подих, намагаючись приборкати цокотіння зубів, а тоді притисла вухо до дверей і спробувала зрозуміти, чи Невілл і досі у вітальні.
Не почула жодного звуку, навіть скрипу дощок. Але потім щось знову загуркотіло, болісно розірвавши тишу. Хтось, мабуть, пробирався до вітальні. Тобто Невілл уже пішов?
Повільно, аби не видати жодного звуку, Ганна повернула замок і відчинила двері до вітальні. Люстра була вимкнена, але в ніші біля каміна горіла лампа, освітлюючи порожню кімнату. Двері до коридору були зачинені.
Потім постукали знову — останній глухий удар, а разом з ним пролунав голос:
— Ейпріл? Ганно? Ви тут?
Ганна мало не пролетіла через вітальню до дверей, довго поралася із замком онімілими пальцями, та зрештою відімкнула його й побачила Вілла.