Рут Уэйр – Та дівчина (страница 29)

— Бережи себе, — зрештою мовив він.

А потім вийшов, дуже обережно зачинивши за собою двері, ніби боявся видати навіть найтихіший звук.

ПІСЛЯ

Ганна відчинила старомодні двері в «Бонні Бейґел», і дзвіночок над ними задзенькотів. Усередині вона на мить зупинилася, переводячи подих і чекаючи, поки з окулярів зійде піт. Потім обвела поглядом маленьку кав’ярню: нікого не було, попри її десятихвилинне запізнення.

На мить її охопила втіха. Може, він не дочекався і пішов додому? Ганна не хотіла затримуватися і з’ясовувати це. Просто напише йому листа, щось на кшталт: «Я приходила, але, ми, мабуть, розминулися». Ганна вже хотіла розвернутися і з полегшенням піти: вона розуміла, що чітко виконала свій обов’язок перед тим чоловіком, аж раптом з кухні вибігла жінка, витираючи руки об фартух.

— Ой, вітаю вас, дорогенька! Вибачте, не почула, як ви зайшли. Де хотіли б сісти?

— Ну... — Ганна завагалася. — Я мала зустрітися тут із другом, але, здається, ми розминулися. Я, певно...

Вона розвернулася до дверей, але жінка озвалася знову, весело й доброзичливо.

— Чолов’яга з таким рудуватим волоссям? Нє-нє, ви не розминулись, він у дальній кімнатці — отамо. Казав, що ви хотіли спокійненько побалакати, то й попросив столика далеченько від людей. Отака біда, нині вони всі такі! Не знаю, чому ті туристи так люблять ховатися, ну не через дощ же, на небі ж ні хмаринки, — жінка притихла і щиро усміхнулася. Щоб не виказати розчарування, Ганна вдала, ніби радіє, що недарма прийшла.

— О, добре. Дякую вам, — мляво сказала вона.

— Вам чогось принести? Чай? Кава? Чи, може, скон?

— Мені... ем... мені просто пляшку мінеральної води, будь ласка, — відказала Ганна. — Негазованої.

Жінка кивнула:

— Я принесу нагору, дорогенька. Вам отуди, сходами.

Ганна теж кивнула, закинула сумку на плече й піднялася крутими сходами.

Ґерайнт сидів за столиком біля вікна, а побачивши її, підвівся.

— Г-Ганно, вітаю.

Сонячне світло пробивалось у вікно, забарвлюючи рожевим кінчики його вух, і Ганна на мить задумалася, чи то раптом не рум’янець.

— Вітаю, — ніяково відповіла Ґерайнту.

Той витягнув стільця й ввічливо вказав на нього, і вона сіла, почуваючись ідіоткою: її почали долати сумніви, чи не стане ця зустріч величезною помилкою? Ганна цінувала приватність, але зовсім не розраховувала, що опиниться глибоко-глибоко в кав’ярні: звідси буде важко швидко піти, якщо розмова поверне не туди.

Якусь мить обоє мовчали.

— Хочете глянути меню? — запитав Ґерайнт. Ганна похитала головою.

— Та ні, дякую. Я вже зробила замовлення. Як поживаєте? Безглузде запитання. Верзе казна-що, не знаючи, про що говорити. Мабуть, Ґерайнт теж розгубився, бо вдячно підхопив цю тему.

— Так-так, добре, я дуже радий, що ви погодилися зустрітися зі мною. Хотів сказати, що... я знаю, це було... ну, ну я не сподівався...

«А я і вибору не мала», — злісно подумала Ганна, але їй було важко гніватися на нього тепер, коли вони сиділи віч-на-віч. Він видавався таким стурбованим і безневинним. Таким... люб’язним.

— Ви казали, що дружите з Раяном? — згадала Ганна, коли Ґерайнт знову замовк, не знаючи, що додати.

Він кивнув.

— Так, він працював у «Геральді», а я прийшов туди після університету. Раян був... ну можна сказати, моїм ментором, — мовив Ґерайнт і опустив очі на свої руки, а його обличчя враз постаріло на кілька років. — Добрий він хлопець. Мені його страшенно шкода.

— Мені теж. Як... як він? — тихо спитала Ганна, ковтнувши.

— Та, думаю, нормально... Спочатку було важко, я відвідував його в тому жахливому реабілітаційному центрі, знаєте, де смердить капустою.

Ганна кивнула, а насправді лукавила. Вона не знала місця, про яке говорив Ґерайнт. Їй було боляче усвідомлювати, що вони з Віллом отак покинули Раяна, хоча й дещо несправедливо говорити так про Вілла. Якби він був сам, то, безсумнівно, спілкувався б з іншими так само як і з Г’ю. Це вона втекла з Англії, зреклася всіх із Пеламу, відмовилася повертатися й ворушити спогади. Вілл хотів покликати на їхнє весілля Раяна й Емілі, влаштувати справжнє свято в готелі у Бордерсі, запросити гостей, проте Ганна наполягла, що вони розпишуться в мерії, й на тому, щоб там був лише Г’ю дружбою і щоб тато провів її до вінця під час церемонії. А Вілл, як завжди, погодився, бо не хотів завдавати їй болю.

Однак тепер, слухаючи розповідь Ґерайнта про важке відновлення Раяна після інсульту, вона усвідомила, що вони наробили, що вона наробила, і гостре почуття смутку й провини боляче вкололо серце.

— Але Раян тішиться, що знову вдома, з Беллою, — підсумував Ґерайнт. — Я знаю, що для нього це дуже важливо. А ще він знову може говорити й друкувати. Уявляю, як він на стіну дерся від того, що не говорив чи не писав. З його характером... Він же ніколи не тримав язика за зубами, правда ж?

Ганна зайшлася тремтячим, але щирим сміхом. Бо так і є. А ще вона розгледіла в цій ситуації з бідолашним Рая-ном гумор, хай і чорний: він — та людина, хто завжди, на кожній вечірці, говорить найдовше й найгучніше, той, хто притискає інших до стіни на кухні, щоб виголосити цілу промову про пізній капіталізм, Енгельса й Маркса. А тепер він мовчить проти своєї волі, слухає балаканину медсестер і не має змоги втрутитися зі словами штибу: «Так, а тепер послухайте...» або «Дивіться, шановна, якщо ви не читали Девіда Ґребера...».

— Точно, — відповіла вона. — Так і є.

Після цих слів запала довга тиша. Ґерайнт ретельно помішував каву й вдивлявся в неї, ніби десь на дні горнятка, під каламутною рідиною, міг розгледіти помічні слова, щоб знову завести розмову. Він саме хотів заговорити, коли раптом почулася чиясь хода на сходах. Обоє обернулися й побачили власницю кав’ярні, яка вигулькнула у дверях із пляшкою мінеральної води та склянкою льоду на таці. Вона поставила все на столик й усміхнулася до них.

— Тримайте, дорогенькі. Якщо вам ще щось знадобиться, то гукайте — я внизу. Я почую. А тепер балакайте собі, не заважатиму, — проторохтіла жінка й пішла.

Ганна відкоркувала воду й наповнила свою склянку — радше, щоб згаяти час, а не через спрагу. Вона дедалі більше запевнялася: якщо зараз не порушити тиші, вони ніколи й не візьмуться до справи.

— Отже, що ви хотіли в мене запитати?

Ґерайнт почервонів, а ще на його обличчі засяяло якесь дивне полегшення, ніби Ганна скинула з нього тягар. Він рішуче надпив кави й заговорив.

— Отже... Так. Передусім дякую, що ви погодилися поговорити зі мною про це. Мабуть, вам надто важко знову про все згадувати. Через стільки років...

«Воістину», — подумала Ганна, але змовчала, чекаючи, що він говоритиме далі.

— Тож розповім трохи про себе. Я вперше почув про цю справу ще підлітком і гадаю... ну, здається, вона просто захопила мене. Я цікавився химерними речами, мав дещо хворобливі думки. Було щось таке і в цій історії, і в самій Ейпріл... — Він ураз замовк.

«Нічого дивного», — подумала Ганна, але знову змовчала. Вона точно знала, яке «щось» мав на увазі Ґерайнт: знімки милого личка Ейпріл з високими вилицями, світлина з відпочинку на березі Айзіса — бретелька топа трохи сповзла, оголивши плече. Ейпріл була дівчиною мрії кожного прищавого підлітка. Вбивство зробило її ще недосяжнішою, а тому, певно, фантазувати про неї стало безпечніше.

— Так чи інак, — провадив далі Ґерайнт, — я перечитав купу звітів про цю справу й на початку року написав про неї велику статтю — «Загадкова смерть тієї самої — десять нез’ясованих питань через десять років». Не читали її?

Ганна похитала головою. Вона задумалася, чи варто сказати Ґерайнтові, що вона вже багато років не читає нічого про вбивство Ейпріл, але він вів далі.

— Стаття свого роду завірусилася, і, одне слово, мені доручили зробити десятисерійний подкаст про цю справу.

— Гаразд... — повільно мовила Ганна. Вона не знала чому, але подкаст занепокоїв її ще більше, аніж стаття. Потім їй дещо спало на думку. — Ви ж не записуєте нашої розмови?

— Ем, та ні, — трохи ніяково відповів Ґерайнт. — Поки що ні. Ну зазвичай я записую все для себе, але цієї розмови не оприлюднював би. Наразі я збираю матеріали. Ви не хотіли б, щоб я записував? Можу просто нотувати, якщо вам так комфортніше.

— Так було б краще, — дещо скуто відповіла Ганна. Вона розуміла, що поводиться нелогічно: яка різниця між цитатою на папері й записом у телефоні? А все ж думка, що Ґерайнт записуватиме її тремтливий голос, яким вона розповідатиме про ту ніч, була нестерпна.

— Добре, звісно, — кивнув Ґерайнт. Він відклав телефон і дістав ручку із записником. — Тільки послухайте, я хочу, щоб ви зрозуміли: відбілювання репутації — не моя мета. Я не доводитиму невинності Невілла, якщо він справді винен. Насправді саме тому я й хотів поговорити з вами. Щоб остаточно переконатися, що я справедливо і правильно судив про цю справу. Я просто... просто хочу зрозуміти, що сталося. Є розбіжності, яких я так і не зміг спростувати.

Ганна не відповіла. Вона так міцно стиснула склянку з водою, що пальці аж побіліли.

— Чи можете ви... чи можете просто... ще раз розповісти про події того вечора? — невпевнено запитав Ґерайнт, переплітаючи пальці й граючись ручкою.

Ганна глибоко вдихнула. Для неї це не вперше, бо ж чула такі прохання сотні разів. Здавалося, біль мав би вщухнути, але ж ні, щонайменше не повністю. І все ж краще розповісти Ґерайнтові все якнайдокладніше — тоді він піде геть і зречеться тієї жалюгідної теорії змови, яку собі вигадав.