Рут Уэйр – Та дівчина (страница 31)

— Ну розумієте, я спілкуюся з різними людьми: з адвокатами Невілла, з деякими родичами Ейпріл. Якщо з’явиться таке, про що ви, можливо, хотіли б знати...

Вона поривалася сказати «ні». Радше навіть викрикнути це слово. «Ні, у цій справі немає нічого такого, що я хотіла б знати. Я хочу забути про все й жити далі, вдаючи, ніби нічого не сталося. Дайте мені спокій!»

Та Ганна не могла забути. Не могла прикидатися, що нічого не сталося. Не тоді, коли справді помилилася. Адже Ґерайнт мав рацію: вона понад десять років намагалася придушити сумніви, приспати їх, заховати якнайдалі. Однак вони не зникали, а навпаки — роздирали її. Чому б Невілл рік за роком доводив невинність, знищуючи шанс на дострокове звільнення, якщо справді скоїв злочин? Чому ніхто не чув жоднісінького звуку? Чому на місці вбивства не було жодних зразків ДНК? Ось запитання, які виринали в її голові й невпинно роїлися там від півночі до світанку; запитання, які вона намагалася придушити, потопити в снодійних, психотерапії та заспокійливій монотонності буденного життя.

А тепер ще й новина, що Ейпріл, імовірно, була вагітною... новина, яка стала останньою краплею. Така, яку Ганна не могла ігнорувати.

Вона заплющила очі. У голові відразу виринув образ Невілла: кістлявого, виснаженого старого в новинному ролику BBC, його засапаний благальний погляд...

Вона розплющила очі.

— Добре.

Це слово злетіло з її вуст — коротке, обірване, майже здушене, мимовільне.

Потім вона розвернулася, важко спустилася сходами, кинула п’ятірку на касу й пішла, не чекаючи на решту, а мила власниця здивовано глянула їй услід.

— Усе добре, дорогенька? — почула вона вже за дверима, на вулиці. Їй хотілося б відповісти «так». Сказати щось на кшталт: «Так-так, усе добре, нічого страшного, не турбуйтеся».

Та в цих словах не було б і мізерної частки правди.

ДО

— Ти прийдеш? Точно прийдеш?

Того вечора мала відбутися прем’єра вистави Ейпріл. Ганна вперше за вісім місяців їхнього знайомства побачила, як подруга по-справжньому нервується. Ейпріл походжала кімнатою — навколо неї аж вібрувала енергія напруги, — бурмотіла під ніс репліки й лаялася, коли затиналася.

— Ганно! — гаркнула вона, бо та не відповіла одразу. — Я запитала: ти обіцяєш прийти?

— Так! — роздратовано обізвалася Ганна. Почувши, що це прозвучало грубо, додала лагідніше: — Так, Ейпріл, обіцяю. Я ж уже сказала.

— Та я знаю, просто всі так морочаться із цими довбаними річними. Боюся, що решта готуватиметься до них. Я майже витягла з Г’ю обіцянку. Не можу уявити нічого гіршого за порожню залу під час прем’єри.

— Вона не буде порожньою. Я прийду, Емілі казала, що точно з’явиться, — мовила Ганна й подумала про Вілла. Вона не знала його планів і не могла вигадати, як запитати. У стосунках Ейпріл і Вілла вже давно пробігла чорна кішка, та Ганна ніяк не могла з’ясувати, що саме не так. Вона боялася почути відповідь подруги... або ж видати саму себе. — Я впевнена, що й інші актори приведуть друзів. А хтось навіть афішу в барі почепив. Ти точно матимеш купу глядачів. Тобі на котру йти?

— На шосту, — відповіла Ейпріл і поглянула на телефон. — Зараза. Час збиратися. На макіяж потрібна ціла вічність. Ти присягаєшся, що прийдеш?

— Так, я прийду. Сидітиму в першому ряду. Присягаюся. Іди вже!

Коли Ейпріл пішла, Ганна зателефонувала Емілі.

— Ем! Надіюсь, ти не забула про вечір. Ейпріл уже на стіни дереться.

— Вечір? Сьогодні? — Емілі напружено пригадувала, про що йдеться.

— Так, сьогодні. Вистава Ейпріл, пам’ятаєш? У театрі «Бертон Тейлор».

— От зараза, — відрубала Емілі й притихла. Ганна чула, як вона клацає на комп’ютері, очевидно, гортаючи щоденник. — У мене завтра іспит.

До кінця триместру лишалося два тижні, тож усі з головою занурилися в річну сесію — перші іспити, які направду щось вирішували.

— Ем, ти мусиш прийти. Інакше Ейпріл здуріє. Вона вже страшенно нервується, боїться, що виступатиме перед порожньою залою. Якщо ми не прийдемо...

— Я пообіцяла їй бути, отже, прийду. Але після вистави одразу ж полечу додому.

— Та я теж, не переймайся. Треба вчитися.

Вони розуміли одна одну без зайвих слів. Лише деякі щасливчики, у яких іспити були вже позаду, не працювали ночами й не проклинали себе за легковажність під час Михайлівського семестру: треба було краще писати конспекти...

— Як Ейпріл з усім справляється? — запитала Емілі. — Я знаю, що вона не ходить на лекції. Не бачила її в їдальні вже майже три тижні. Вона стирчить на безперервних репетиціях, а цього тижня ще й виступає щовечора. Правильно ж? Вона хоч трохи вчиться?

— Чесно, не знаю, — відповіла Ганна. Її це теж цікавило, бо Ейпріл, напружена, знервована, та водночас натхненна, щовечора поверталася додому аж об одинадцятій. — Думаю, вона майже не спить. Якось я вийшла в туалет о четвертій ранку й побачила, що вона ще навіть не лягала, друкувала щось.

— Вальнутися можна, — відрубала Емілі. — На чому вона там сидить? Хай поділиться. Я скоро своє ім’я забуду.

— Я так само. У мене ще один іспит, але найгірший. — Ганна подумала про англосаксонські переклади, що лежали на її столі, переписані й перекреслені тисячу разів через її спроби запам’ятати складні правила відмінювання. Вона заледве спромоглася зробити посередній переклад з «Довідником давньоанглійської мови» на колінах. І гадки зеленої не мала, як впорається з усім на іспиті без жоднісінької допомоги.

— Ну окі... — мовила Емілі прощальним тоном. — Я ще повчуся трохи. Ти коли виходиш?

— Вистава на восьму, а туди, думаю, йти хвилин п’ятнадцять... тоді о пів на восьму? А... — Ганна замовкла, щоби правильно сформулювати запитання. — А ще хтось піде?

— Вілл має. Не думаю, що Ейпріл дала б йому спокій. І Г’ю, мабуть, теж, бо він завжди робить те, що каже Ейпріл. Раян хотів викрутитися, мовляв, у нього якісь справи з регбі, але я заявила: якщо вже я все терплю, то хай буде ласкавим підтримати мене. Краще напишу йому, нагадаю. Він прийде прямо туди.

— То... підемо разом?

— Звісно. О пів на восьму біля основних воріт?

— Взагалі... — почала була Ганна, однак притихла, бо не хотіла казати Емілі правду: вона ходила через головну браму лише в крайньому разі. Здавалося, Невілл завжди був там. Щоразу, коли Ганна заходила через центральні ворота, він нараз опинявся у дверях будиночка і, склавши руки, непорушно стояв, в’їдався в неї очима і стежив, як вона перетинає Старий дворик. Не спускав погляду до останнього, аж доки вона не зникала у Фелловзькому саду. Дівчина ніколи не оберталася, ніколи не зважала на нього, але її пробирав мороз і охоплювало бажання тікати, коли відчувала його погляд на спині.

Проблема полягала в тому, що вона не мала жодних доказів проти нього. Після того випадку в її кімнаті Невілл не розмовляв з нею, але мовчки спостерігав, що ніяк не покращувало ситуації. І йшлося не лише про будиночок. Одного вечора Ганна ладналася до сну й раптом почула якийсь звук знадвору. Підійшла до вікна й побачила посеред дворика постать, яка прикипіла до неї поглядом. Темрява приховала обличчя, але важко сплутати з кимось іншим ті обриси, той високий кремезний силует. Ганна не сумнівалася — це Невілл стежив за нею. Її руки затремтіли, вона потягнула штору, аж кільця на карнизі заскрипіли й забряжчали. Тієї миті Ганна найбільше хотіла, щоб Ейпріл була вдома, а не на репетиції. Відтоді вона ніколи не відгортала штор, навіть удень. «Тут як у склепі!» — зауважила турботлива прибиральниця Сью, зайшовши до кімнати наступного дня, але Ганна лише похитала головою й увімкнула верхнє світло.

— Так чи ні? — перепитала Емілі, вирвавши її з роздумів.

— Нy... ходімо через клавд. Так трохи ближче, — мовила Ганна, і в її слонах була часточка правди. Однак Емілі нічого не сказала, навіть якщо й зрозуміла. — Я зайду по тебе.

— Добре, — відповіла Емілі. Побачимось о сьомій тридцять. Бувай.

ЗАЙШОВШИ ДО театру, Ганна побачила, що Ейпріл даремно хвилювалася, що виступатиме перед порожньою залою. Вже за п’ятнадцять хвилин до початку маленьке приміщення було майже повним, тож сісти в перший ряд — як обіцяла — було неможливо.

Ганна сканувала поглядом залу, шукаючи два вільних місця. Раптом Емілі штурхнула її і вказала на протилежний кінець. Ганна обернулася й побачила Раяна, який підвівся й махав їм однією рукою, а другою вказував на кілька вільних місць. Поруч із ним сидів, згорбившись над книжкою, Г’ю, який, очевидно, ловив кожну вільну хвилину, щоби повчитися, а збоку від нього... Ганні звело живіт.

Після поцілунку минулого семестру вона максимально уникала Вілла. Давалося це нелегко: мусила підбирати час, аби не зіштовхнутися з ним у їдальні, а ще оминати вільні столики в бібліотеці, коли за сусіднім сидів він, схилившись над книжками. Однак цього семестру стало легше. Усі старанно готувалися до річних, Ейпріл майже не бувала вдома через репетиції, а тому й Вілл не заходив.

На урочистих заходах чи святкуваннях, від яких не можна було відкараскатися, Ганна завжди трималася на віддалі й відчувала, що Вілл робить так само. Однак тепер Емілі проштовхувалася через натовп до місць, які Раян зайняв для них, і Ганна розуміла, що не має вибору.

— Привіт, — сказав Раян, коли вони підійшли. — Ну нарешті. Легше здохнути, ніж втримати ці місця вільними.