Рут Уэйр – Та дівчина (страница 30)

— Було пізно. Я була в барі, у коледжі. Разом із Г’ю та Рая-ном. Емілі щось вивчала в бібліотеці. Вілл поїхав додому на вихідні. Того вечора виставу Ейпріл — «Медею» — поставили востаннє. І ми хотіли відсвяткувати цю подію, з особливими коктейлями й так далі. І коли вже минуло пів вечора, навіть трохи більше, Ейпріл пішла до кімнати перевдягнутися.. . але надто довго не поверталася. Тому я пішла по неї.

Ганна заплющила очі. Пригадала, як трава торкалася її ніг, коли вона разом із Г’ю безтурботно пробіглася Фелловзьким садом. Згадала світло, що лилося зі спальні Ейпріл, коли вони йшли двориком.

А потім Невілл. Вигулькнув із входу до сьомих сходів: сам кремезний, а хода напрочуд тиха. Ганна зупинилася, завмерла, впевнена, що він побачить її. Може, і помітив, але не видав того. Просто розвернувся і швидко подався геть, розчинившись у нічній темряві. Тоді вона рушила до сходів.

А потім... а потім... а потім...

— Я піднялася на наш поверх. Двері були відчинені. — Ганна не впізнавала власного голосу: — Як і раніше... як і того вечора, коли я прийшла й застала Невілла у своїй вітальні. Я мала б зрозуміти: щось не так. Але нічого не запідозрила. Навіть попри те що бачила його біля сходів. Я мала б зрозуміти.

Спогади, що врізалися їй у пам’ять, виринали й миготіли в голові, як під різкими спалахами світла. Її рука на дверях. Вілло з темного волосся — перука Ейпріл, у якій та грала Медею, лежить на килимку. А далі...

Саме на цьому моменті її спогади обриваються. «Так мозок захищається, уникає того, від чого нестерпно болить», — якось пояснив їй психолог. Через ці слова Ганна закипіла від гніву, бо ж вони прозвучали так, ніби вона — егоїстка, яка хоче все забути.

— Далі я мало що пам’ятаю, — мовила вона, а потім під. несла склянку до вуст і щедро ковтнула, відчуваючи, як крижана вода стиснула горло, а біль пронизав зуби сотнями голок.

— Спогади так і не повернулися? — запитав Ґерайнт, швидко нотуючи, а вона похитала головою.

— Іноді щось виринає у снах, спалахами. Але я ніколи не знаю напевно, чи то справжні спогади, чи то просто психіка відтворює те, що, як мені здається, я бачила. Не можу покладатися на них. Але я точно бачила Невілла, як він спускався сходами від нашої кімнати. Це я пам’ятаю чітко.

— Річ у тому, що ми з Джоном Невіллом з одного міста, — сказав Ґерайнт.

Ганна відвела погляд від води.

— Справді?

— Так, його мати жила неподалік моєї тітки. Звісно, цей факт не виправдовує його, але, гадаю, саме тому я мав змогу глянути на нього по-іншому. Я знаю, як він заперечував усі звинувачення, а ще чув про розбіжності в цій справі. Річ не лише в тому, що сталося на місці злочину, хоча й там не без дивацтв. Ніхто так і не пояснив, чому на тілі Ейпріл взагалі не знайшли ДНК Невілла. Так, убивця міг бути в рукавичках, але мені якось дивно, що Невілл, уявімо, просто так задушив Ейпріл, а вона не дряпалася, взагалі не відбивалася. До слова, ніхто не чув жодних звуків, хоча в кімнаті поверхом нижче були люди. Але річ не тільки в цьому. Є багато інших нюансів, які оминули під час захисту в суді. Наприклад, ви знали, що на момент убивства Ейпріл, імовірно, була вагітною?

Грюкіт. Скляна пляшка з водою, на щастя, порожня чи майже порожня, перекинулась і покотилася зі столу. Ганна гарячково намагалася зловити її та водночас дібрати слова, вигадати відповідь на це приголомшливе твердження. Її щоки запалали.

— Вибачте, — пролопотів Ґерайнт, ніби це він перекинув пляшку, а потім забрав свій записник і витер серветкою дещицю води. — Даруйте. Я так розумію, ви цього не знали?

— Ні, — сухо відповіла Ганна й захотіла покласти руку на живіт, але стрималася. Незнайомці поки що не помічають, що вона вагітна. Знайомі могли б зауважити певні зміни, але для Ґерайнта вона, мабуть, просто не надто худа. Ба більше, Ганна, сама не розуміючи чому, не хотіла, щоб він дізнався.

Вона відчула дивне тріпотіння всередині й завмерла. Це дитина? Ганна ще не відчувала поштовхів: під час першої вагітності вони починаються між двадцятим і двадцять четвертим тижнем. Так пишуть у книжках. Зараз у неї початок двадцять третього, тож вона завмерла й затамувала подих, намагаючись зрозуміти, що це. Ті легесенькі коливання — так рухається її дитина, а чи просто посмикуються м’язи? Вона поринула в роздуми, тож Ґерайнт запитав:

— Ганно? Усе добре?

— Так, усе гаразд, — відповіла вона, повертаючись до реальності. — Я... ні, я не знала. Але, якщо чесно...

Вона замовкла. Не хотіла казати Ґерайнтові, що це відверта брехня. Тоді він подумає, що вона упереджена й вважає правильною лише власну думку. Та ці слова роздратували її. Ейпріл вагітна? Це ж смішно.

— Слухайте, не хочу бути нечемною, але я... — вона зупинилася, щоб зменшити напругу в голосі, як робила безліч разів раніше, — я була її сусідкою і найкращою подругою. Не вірю, що вона нічого мені не сказала б. І хай навіть так, але чого тоді адвокати Невілла не порушили цього питання в суді? Це якось не... не скидається на правду. Вибачте.

— Ну так, я згоден, — швидко відповів Ґерайнт. — Я теж, коли вперше почув, не повірив. Але потім запитав у Раяна, і він підтвердив цю інформацію.

Ганна заціпеніла. Просто не знала, що відповісти, і спам’яталася на тому, що витріщається на Ґерайнта з роззявленим ротом. Вона зімкнула губи, але так нічого і не сказала. Над ними нависла гнітюча тиша. Проте в її голові все було геть навпаки. Там роїлося надто багато слів — слів, що гуділи й дзижчали, наче бджоли в банці. Раян. Ейпріл. Вагітна.

З якого дива вона розповіла саме Раянові, а не комусь іншому? Хіба...

Ґерайнт знову заговорив, перервавши круговерть її думок.

— Раян вважає, що цього питання не порушували під час захисту через страх, що це скидатиметься на звинувачення жертви, — пояснив він. — Тобто на очорнення чийогось статевого життя в минулому, аби відвернути увагу від поточних подій. Вони вважали, що присяжні сприймуть це негативно, сподівалися, що зможуть виправдати Невілла, спираючись на інші прогалини в доказах. Але... але не змогли.

— Це Раян вам сказав? Підтвердив?

Ґерайнт кивнув.

— А він не казав, чому Ейпріл розповіла саме йому?

Ґерайнт похитав головою.

Ганна відкинулася на спинку стільця, намагаючись усе осягнути. Але не могла. Це якась нісенітниця. Хіба це взагалі можливо? А може, йдеться просто про чергову витівку Ейпріл?

— Річ у тому, що... — повільно мовила Ганна, — річ у тому, що не варто забувати, що Ейпріл... ох, вона любила вигадувати.

— Що ви маєте на увазі? — спантеличено запитав Ґерайнт.

— Ейпріл була... затятою жартівницею, так би мовити. Хоча, озираючись назад, визнаю, що її жарти не були смішними. Вона старалася якомога сильніше допекти людям. Іноді її витівки були продумані до дрібниць. Якось вона надіслала Г’ю звістку, що його мобільний телефон можуть відкликати з міркувань безпеки, переконала його зателефонувати в компанію «Нокія», щоб пройти діагностичний тест. От тільки зазначений у листі номер телефону належав Ейпріл, а не компанії. Вона з кумедним акцентом пройшла з ним цей передбачуваний тест, усіх подробиць не пригадаю, але жарт полягав у тому, що він мав набрати цифровий код для діагностики. А тоді ще деякі старі телефони мали лише кнопки із цифрами й буквами. І коли він увів відповідну комбінацію, то одразу ж прочитав на екрані «я прутень».

— Ха! — засміявся Ґерайнт, а потім засоромився через недоречну реакцію. Він ніби на мить забув і знову пригадав серйозність ситуації, чому вони тут і про що взагалі говорять. — Отже... е-е... — пробурмотів він невпевнено. — То ви гадаєте, що вона просто пожартувала з Раяна?

— Можливо, — сказала Ганна, але й сама відчула, що відповідь непереконлива. Її серце досі калатало, а в голові кружляв вихор думок від спроб осягнути ситуацію.

Чому з усіх можливих кандидатів Ейпріл обрала саме Раяна й довірилася йому? І чому Раян повірив їй?

Вона згадала зачинену кімнату Ейпріл. Тоді, зранку, коли крізь дерев’яні двері просочувався звук, який безпомилково вказував, що за ними кохалися.

Вона пригадала, як прийшла до зали й побачила Вілла, веселого й безтурботного, без жодних підозр: «Наберуся нахабства й попрошу тебе взяти мені ще одну каву. Ти ж однаково туди йдеш».

— Перепрошую, — звернулася вона до Ґерайнта, відсунула склянку й підвелася. — Дуже перепрошую, але мушу йти. Маю зустріч. Сподіваюся, що змогла вам допомогти.

Однак розуміла, що не зарадила нічим. Ганна не знала, чого Ґерайнт чекав від неї, але хай там що, він того не отримав. Нічого нового від неї не почув. А натомість вона тепер має купу нової інформації та небажаних думок, які доведеться просіювати, сортувати й, зрештою, намагатися жити з ними. «Якого лихого я сюди прийшла? — Ганна хотіла розплакатися, розвертаючись до дверей. — От нащо я погодилася?»

— Добре, дякую, — відповів Ґерайнт. Він теж підвівся і рушив за нею, хоча Ганна відчайдушно хотіла сказати, що це зайве. — Я справді вдячний. Одне запитання, останнє. Я можу вам зателефонувати, якщо ще щось відкопаю?

На цих словах вона зупинилася й обернулася до нього, намагаючись зберегти байдужий вираз обличчя, не видати того жаху, що вирував у душі. Відкопає? Навіщо? Навіщо йому це все?

— Що ви маєте на увазі? — спокійно запитала вона. — Що відкопаєте?