Рут Уэйр – Та дівчина (страница 24)

Ганна й гадки не мала, звідки отримає результати: їй варто чекати папірець у поштовій комірці чи електронний лист від доктора Маєрса? Натомість вона отримала групове повідомлення від Рубі, однієї з дівчат, що були на вечірці Маєрса: «Оцінки на дверях кабінету д-ра М. Вітаннячка». І все. Жод-ного фото. Жодного натяку на те, хто як упорався. Схоже, кожен зі студентів англістики отримав це повідомлення, а отже, дуже ймовірно, що всі вони зараз там, унизу, дивляться на її ім’я, а вона тут, нагорі, тремтить від страху, замість піти й подивитися.

— Ні, — тепер рішуче відрубала Ганна. — Ні, я маю піти. Мушу дізнатись.

— Ти ж розумієш, що все це до дупи, ге? — Ейпріл поклала руку на плече Ганни. — Ну ти ж знаєш. Вони ні на що не впливають.

Ганна кивнула, але просто для годиться. Тієї миті список був для неї всім.

ЧЕРЕЗ ДЕСЯТЬ ХВИЛИН ГАННА, витираючи спітнілі долоні об джинси, йшла коридором до кабінету доктора Маєрса. Навіть звіддаля вона побачила три аркуші паперу, прикріплені до дерев’яних дверей, і дівчину, третьокурсницю з англістики, яка нахилилася й читала аркуш праворуч. Коли Ганна наблизилася, та випросталась і задоволено всміхнулася.

— Щасти тобі, — сказала вона. — Сподіваюся, бал тебе потішить.

— Дякую, — відповіла Ганна, — навзаєм. Тобто я сподіваюся, що так і було. Що бал потішив тебе.

Тепер дівчина посміхнулася дещо пихато, мовляв, «спокійно, люба», і пішла собі, залишивши Ганну наодинці з короткими списками імен.

Список першокурсників був ліворуч. Ганна машинально глянула на місце, де за абеткою мало б стояти її ім’я, та за мить зрозуміла, що список складено за якоюсь іншою, цілком довільною системою. Її напарник, Майлз Волш, був приблизно там, де вона очікувала побачити власне ім’я. Поряд з кожним іменем стояв перелік символів: наприклад, «βα», «β+» напроти Майлза. А біля іншого — «γ+ +», «β—». У неї пересохло в горлі. Що означають ці символи? Це якийсь особливо жорстокий оксфордський жарт: дражнити балами, що зашифровані в якийсь неприступний код?

— О, привіт, — пролунав голос позаду. Обернувшись, Ганна побачила Джонті Вествелла, хлопця з вечірки доктора Маєрса. — Шукаєш свої бали? Я теж. Краще б він не виставляв їх на загальний огляд. Зазвичай консультанти роблять так тільки після річних. Що там у мене?

— Гадки зеленої не маю, — відповіла Ганна, а її голос затремтів від ледь стримуваного гніву, — бо їх тупо зашифрували якимись чужомовними символами. От що це таке? Як перекласти нормальною мовою цей «у плюс»?

Джонті розсміявся.

— Ой! Боже, так, вибач. У моїй школі була грецька система оцінювання. Я вже й забув, як дивуються люди, звиклі до відсотків. Це не «у», а «гама». Знаєш, типу... альфа, альфа мінус, бета, гама плюс і все таке. О, а ось і я. — Він провів пальцем по списку другого курсу й зупинився десь на середині. — Бета альфа, гама плюс плюс. Могло бути й гірше. Просто я знав, що провалив другий есей. А ти там де? — Він із цікавістю подивився на список першокурсників, а потім знову розсміявся. — О, то мені й не треба тобі нічого розшифровувати.

Ганна подивилася туди, куди він вказував, на вершину списку. Побачила своє ім’я, поруч з ним —літери «а», «а».

— Ти про що? — невпевнено запитала вона, а Джонті всміхнувся.

— Маєрс записує імена у спадному порядку. Ти перша, то, мабуть, здогадуєшся, що все супер-пупер. Але якщо ти ще не зрозуміла, то це альфа, альфа. — Ганна не відповіла, а лише витріщилася на Джонті, чекаючи на пояснення, тож він уточнив: — «Альфи плюс» не буває. «Альфа» — найвищий бал. Маєш найкращі бали за обидві роботи. Класно ти впоралася!

— ШАМ-БЛЯ-ПАНСЬКОГО! — заверещала Ейпріл.

Ганна повернулася червонюща на лиці й не змогла приховати широчезної усмішки.

— Я не можу. От чесно не можу. Уже... — Ганна глянула на телефон: — Уже майже шоста, а мені ще треба написати на завтра есей. До того ж я без грошей.

— Ганно. — Ейпріл посерйознішала. — Не щодня опиняєшся на вершині рейтингу. Хоч-не-хоч, а я вгощаю.

— Добре, — дещо неохоче відповіла Ганна, однак усміхнулась. — Але тільки один напій, домовилися? Серйозно, тільки один. Я обов’язково маю повернутися до вечері й написати есей. Його ж треба завтра вранці здати.

— Лише один, — серйозно сказала Ейпріл. — Чесно-пречесно. Я знаю одну ідеальну місцину, куди можемо піти.

УЖЕ ЧЕРЕЗ СОРОК П’ЯТЬ ХВИЛИН ГАННА сиділа на табуреті в приватному барі якогось товариства, про існування якого раніше навіть не здогадувалася. На її губах виблискувала нова помада «Шантекай», а на ногах красувалися позичені високі підбори. Ганна тримала келих беліні, що, здавалося, з’явився просто нізвідки. Ейпріл торочила про бали’ до Дня святого Валентина й сукню, яку замовила з Лондона, Ганна ж тим часом надпила коктейль і відчула, як алкоголь просочується в її кров, а все навколо починає видаватися нереальним і віддаленим. Річ була, звісно ж, не лише в напої. Кожен день, проведений з Ейпріл, дарував їй дедалі сильніше відчуття відірваності від себе колишньої: прірва між цими золотими днями в Оксфорді й нудними в Додсворті чимраз ширшала, а однієї миті зробилася такою неосяжною, що, здавалося, жоден міст не зміг би сполучити два береги.

— Усміхнись, — звеліла Ейпріл і підійняла айфон над барною стільницею. Вона нахилила голову до Ганни, демонстративно надувши губи, через що ті стали схожими на дві пухкі червоні вишні. Ганна всміхнулася, камера клацнула, а потім Ейпріл завантажила цю світлину в інстаграм і підписала: «Тату, це Ширлі Темпл, чесно *смайлик, що цілує*».

— Оце точно не Ширлі Темпл, — зауважила Ганна, вказавши на беліні в лівій руці Ейпріл. — Навіть не схожий.

— Так, але тато не дивиться моїх дописів, тому якось байдуже, — невдоволено відповіла Ейпріл.

Ганна зацікавлено спостерігала за подругою, яка, насупивши тонко вищипані брови, погойдувала однією ногою та гортала інстаграмну стрічку. Вона ніколи не знала напевно, коли крізь гру Ейпріл у «бідну багату дівчинку» проступала правда. З одного боку, Ганна взагалі не бачила батьків Ейпріл — найближчим до типового образу тата був Гаррі, вихователь або охоронець, який супроводжував Ейпріл до Пеламу першого дня. З іншого боку, так було в багатьох у коледжі. Деякі батьки просто висадили дітей і одразу ж поїхали собі. Інші, навпаки, лишалися на кілька годин і провадили довгі дружні розмови, аж поки їх не витурили звідти. А багато студентів — надто ж з інших країн — приїхали взагалі без батьківського супроводу. Ейпріл була не одна така.

— А мама? — запитала Ганна, відчуваючи, що стала на тонкий лід і не уявляє, наскільки під ним глибоко. Вона знала, що Ейпріл має маму, бо раз чи двічі подруга згадувала про неї мимохіть. Однак в її тоні, коли вона розповідала про маму, крився вир складних почуттів, зовсім не схожий на ніжне роздратування, яке Ганна відчувала до своєї мами.

— Вона професійна нікчема, — відповіла Ейпріл, а тоді взяла зі стільниці соломинку й задумливо розмішала свій беліні. — Ну якось так: прозак[2] — до обіду, столична — опісля. На вечерю трохи вікодину[3].

— Столична? — спантеличено повторила Ганна, а Ейпріл закотила очі.

— Горілка, сонце. Ти така провінціалка...

Ганна мовчала. Ейпріл, мабуть, просто кинула ніжний докір, та все ж мала рацію: так, Ганна була провінціалкою, але не соромилася цього. Мовчала вона через інше. Вкрай важко усвідомити таку раптову новину й дібрати правильних слів. Ейпріл хотіла б співчуття? Чи просто невимушеного розуміння?

— Чи можу я запропонувати дамам ще один коктейль? — бармен порушив мовчання, підштовхнувши до них маленьку тарілочку з оливками. Вбраний у накрохмалену білу сорочку й чорну жилетку, він мав іспанський або, можливо, португальський акцент — тут Ганна вагалася. Чоловік був надзвичайно вродливий, тож вона не здивувалася, коли Ейпріл відклала телефон і сперлась обома ліктями на барну стільницю — щоб він міг добре роздивитися її декольте та білий шовковий топ.

— А що ви можете запропонувати? — запитала вона з ноткою муркотіння в голосі.

— А що ви любите? — відповів бармен, а на куточках його вуст заграла усмішка. — Для вас, леді, я можу приготувати щось особливе.

— Ганно, що скажеш? — запитала Ейпріл, обернувшись до неї. Дівчина придушила почуття провини через есей, що чекав на неї вдома, і відігнала думки про те, як вплинуть два коктейлі на її порожній шлунок.

— Ну... я ж казала, що лише один, але... думаю, можна ще один. Але тоді я точно піду додому.

— Тоді тільки один, — сказала Ейпріл, по-театральному зітхнувши. — Що ж, тоді ви мусите дуже постаратися. Зробіть нам... — Вона нанизала оливку на соломинку, піднесла її до вуст і, роздумуючи, з ніжно-заворожливою повільністю покрутила нею між губами. — Зробіть нам... о, знаю, зробіть нам веспер. Знаєте, як у «Казино “Рояль”».

— Прекрасний вибір, — відповів бармен, а тоді обернувся й театрально взяв з полиці три пляшки. Покрутивши одну в повітрі, він вилив у шейкер довгий струмінь прозорого алкоголю.

Змішавши напої, бармен процідив холодну рідину у два високі келихи для мартіні й узяв шматочок лимонної цедри. Він дуже обережно стиснув її над лівим бокалом, від чого сік опустився на поверхню напою невеликою веселковою хмаринкою. Потім опустив шкірку в напій і повторив ті самі дії з правим келихом. Зрештою він повільно посунув бокали через стільницю, а гірка каламутної білої рідини на поверхні затремтіла.