Рут Уэйр – Та дівчина (страница 23)

— О, ну от ми й докопалися до правди, містере капіталізм-це-грабіжництво, — сказала Ейпріл. — Річ справді в п’ятдесяти фунтах? У вас, соціалістиків, завжди так: гроші — конструкт, а борг — інструмент для поневолення пролетаріату, аж поки вам хтось не заборгує десятку. От про це ви не забудете й не перестанете молоти. Глянь, ось! — Вона взяла сумочку й стала перебирати купюри. — Двадцять, сорок, шістдесят. Ось тобі п’ятдесят фунтів за дурну траву, плюс ще трохи за неприємності. Купи собі щось гарненьке, любчику!

Вона простягла гроші. Раян стояв і люто витріщався на неї, вена на його скроні помітно пульсувала, щелепи скреготіли. Його обличчя палало від гніву й ще якогось почуття — його Ганна не могла визначити напевно. Про приниження не йшлося, він не скидався на приниженого. Радше про сильне бажання дати Ейпріл по морді.

Та потім він, здавалося, вибрав одне з двох почуттів: простягнув руку і, трохи комедійно вклонившись і насмішкувато смикнувши себе за чуба, узяв гроші.

— Що ж, красно дякую, міледі. Будьте певні, я ваш що-найпокірніший слуга, і мені дуже приємно, що ви шпилите мене кожного буднього дня.

Ганна перевела подих і перезирнулася з Емілі. Здавалося, конфлікт вичерпано, хоча вона не була в цьому повністю впевнена. Невже Раян справді вдарив би Ейпріл на очах у всіх, навіть у Вілла? Навряд чи, але щось між ними таки пробігло, щось електричне, потужне й дуже небезпечне.

— Ну справді... — пролунав інший голос позаду неї, спокійний і нерішучий. — Що тут діється? Ви ніби багаття розводили.

Ганна обернулась і побачила Г’ю, який стояв у дверях та по-совиному зиркав з-за своїх окулярів. Зловивши її погляд, він здмухнув з очей чуб і видавив дурнувату усмішку.

— Ти що, трохи попустував зі старенькою марією Іванівною?

— Господи, — пробурмотів Раян. — Куди мене занесло? У якийсь роман Пелема Ґренвіля Вудгауза?

— Привіт, Г’ю, — мовила Ейпріл. Вона поважно пройшла через кімнату й поцілувала того в обидві щоки. — Дякую за різдвяний подарунок.

Різдвяний подарунок? Ганна розгубилася, бо не думала, що Г’ю та Ейпріл настільки близькі. Вона кинула погляд на Вілла, щоб побачити його реакцію на ці дивні слова, але той збирав розсипаний на столі тютюн і, очевидно, нічого не почув. Г’ю щось відказав Ейпріл — зніяковіло і досить тихо, тому Ганна не розібрала слів. Ейпріл засміялася не зовсім доброзичливо.

— Слухай, а нащо ти взагалі сюди прийшла? — запитав Раян. — Щоб я змив свої запаси, як довбаний придурок?

— Ні, — холодно відповіла Ейпріл. — Ми з Ганною йдемо до бару. Ти з нами?

Ганна очікувала, що Раян відмахнеться від Ейпріл, але, на її подив, він кивнув.

— Ну добре. Пивка я хочу. А ти... — Він вказав пальцем на Ейпріл. — П’ятдесят фунтів чи ні, ти платиш. Ясно тобі?

— Ясно, — відрубала Ейпріл. Вона взяла Раяна під руку й трохи стиснула її, а потім промовила отим манірно-офіційним професорським голосом: — Насправді ви мене любите, містере Ковтсе, ви знаєте, що любите.

— Мав я тебе в дупі, — випалив Раян, але вже без гостроти в голосі. Ейпріл штовхнула його під ребра, він залоскотав їй спину, змусивши сміятися, верещати й звиватися, а тоді погнався за нею сходами вниз і через дворик. Решта побігла за ними.

— На мене напали! — закричала Ейпріл, коли вони завернули за ріг бібліотеки. — Рятуйте!

— Боже мій, — застогнав Вілл, коли ті двоє зникли серед темних обрисів трояндового саду. — Присягаюся, вона моя смерть. Вона мене погубить, Ганно. Чесно, так і буде.

— Але ти ж кохаєш її, — безтурботно сказала Ганна. — Правда ж?

Згодом вона багато думала, чи то їй привиділося, чи направду Вілл спершу притих, а потім відвів погляд і відповів, не дивлячись їй у вічі.

— Так, — зрештою промовив він і засміявся. — Звісно ж, кохаю. Знаєш, як кажуть, «ні з нею, ні без неї». Так?

— Так, — повторила за ним Ганна. Г’ю та Емілі випередили їх, тож вони з Віллом лишилися наодинці в підстриженому на зиму трояндовому саду. У коледжі було тихо й порожньо, усюди витала та сама незбагненна атмосфера, яку мають лише просторі будівлі, що зазвичай кишать сотнями студентів і викладачів. — Звісно ж, кохаєш.

ПІСЛЯ

Уже через п’ятнадцять хвилин Ганна, сильно спітнівши, підіймалася сходами до приймальні в акушерській клініці. В одній руці вона стискала свої записи про вагітність, а в другій — сумку. Її обличчя розчервонілося, а серце калатало.

Як можна було забути про консультацію?

Коли вона ввійшла до приймальні, двері навпроти відчинилися, і з них визирнула жінка.

— Ви Ганна Честен?

— Так! Я дуже перепрошую, — відповіла вона, намагаючись не видати, як сильно задихалася.

— Та нічого, проходьте.

Ганна зайшла до маленького кабінету і, сідаючи на жорсткий пластиковий стілець, скинула пальто, бо знала, що буде далі. Вона відчувала, як краплина поту побігла спиною, і притиснулася до спинки стільця, щоб не було так лоскотно.

— Записи взяли? — запитала акушерка. Жінка кивнула й віддала теку.

— А сечу?

— О боже, — простогнала Ганна й піднесла долоню до лоба. — Пробачте... через усю цю метушню про сечу геть забула...

— Та нічого, зможете здати після консультації. Отже, ми... — Акушерка притихла й глянула на календар на своєму столі. — Двадцять два плюс чотири, правильно? Добре. Лягайте, будь ласка. Поміряємо животик.

Ганна кивнула, підійшла до канапи й лягла, намагаючись не зім’яти величезної паперової серветки на слизькій підкладці. Навіть лежачи, вона бачила дивовижну й ледь помітну опуклість гладенького та круглого живота, що виднівся з-під сукні з еластичного джерсі. Акушерка дістала мірну стрічку й охопила відстань від ребер до лонної кістки, потім вправно просунула стетоскоп під Ганнину сукню, послухала її, а згодом кивнула й занотувала якісь цифри.

— Усе прекрасно. Показники відповідають двадцять другому тижню, а серцебиття дитини добре й упевнене. Сідайте, будь ласка, — мовила акушерка, простягнула свою сильну бліду руку й допомогла Ганні підійнятися. Вона навсидячки обернулась і спустила ноги з канапи. — Тепер поміряємо тиск.

Жінка натягнула пластикову манжету на руку Ганни, холодну проти ще гарячої шкіри, і накачала її. Потім притиснула стетоскоп до внутрішньої сторони руки й, рахуючи, почала здувати повітря з манжети. За якусь мить між її бровами проступила тоненька зморшка.

— Нічого. Спробуємо через хвильку поміряти ще раз. Можете поки здати сечу. Вбиральня в коридорі.

Вона дала Ганні прозорий контейнер і вказала поглядом у бік дверей. Та слухняно сповзла з канапи й, трохи хвилюючись, вийшла. У вбиральні вона заплющила очі, намагаючись відігнати всі думки про Ейпріл, Раяна й Ґерайнта, але не змогла: вони обступили її зусібіч, невпинно лізли в голову й вривалися тоді, коли їй варто було б присвятити час собі та своїй дитині.

Наповнивши контейнер, Ганна повернулася до маленького кабінету. Вона, як і завжди, трохи соромилася, коли повертала ще теплу баночку зі своєю сечею, навіть попри те, що робила так уже безліч разів. Акушерка занурила смужку в посудину, щось порахувала й кивнула.

— Дуже добре. Немає про що турбуватися. Тепер ще раз поміряємо тиск і все.

Ганна простягнула руку. Акушерка наділа на неї манжету й знову накачала її, але цього разу значно більше. Або їй так здалося. У всякому разі їй було не просто дискомфортно, а боляче.

Запала німа тиша. Ганна відчувала, як кров приливає до руки, намагаючись пройти крізь стиски, і чула, як акушерка важко дихає ротом. Здавалося, ніби вона простудилась і їй заклало носа.

Жінка підвелась і розстібнула манжету.

— Гаразд, мабуть, не варто хвилюватися, але все одно тиск трохи височенький.

— Просто я бігла сюди, — пояснила Ганна, опускаючи рукав. Вона нічого не сказала про шок, який пережила через візит Ґерайнта перед дзвінком акушерки, але із жалем усвідомлювала, що ця подія не пішла їй на користь.

— Приходьте наступного тижня на огляд. До того часу все точно повернеться до норми.

— Наступного тижня? — Ганна розгубилася. Зазвичай вона ходила до клініки лише раз на місяць. Її засмутило, що підвищений тиск — таки проблема, яка потребує щотижневого огляду. — А ви впевнені?

— Отже, зустрічаємося двадцять першого... О другій годині я не можу. — Акушерка провела пальцем по журналу: — Так, післяобідній час повністю розписаний, але я можу прийняти вас о 9:40 ранку. Вам підходить?

Зітхнувши, Ганна кивнула й витягла телефон, щоб зробити нотатку про зустріч.

— Звісно. Але я впевнена, що тиск підскочив, бо я спізнилася і довелося бігти.

— Так-так. Але береженого й бог береже, правда ж? А тепер ідіть додому и відпочиньте.

Ганна кивнула й вийшла з кабінету. Думка про лист Ґерайнта одразу ж виринула в голові, як небажаний гість. Тоді вона мимоволі із сумом подумала: «Якби ж то все було так просто...»

ДО

— Я так не можу, — мовила Ганна. Вона стояла посеред вітальні, нервово сплівши пальці. Нудота й страх вирували під її серцем. — Не можу. Я не можу спуститись і подивитися перед усіма.

— Добре. Я піду, — озвалась Ейпріл, підвелась і розкішно потягнулася. — Я напишу тобі. Якщо кастаньєти — то одиниця, великий палець догори — двійка, а як череп і кістки — то трійка.

— Дурепа, — кинула Ганна, але не стримала сміху.

Чомусь саме цього вона й потребувала від Ейпріл. Її жарти нагадували, що не варто надто серйозно сприймати оцінки. Це ж не кінець світу, хай навіть часом так і здається. Та найбільше діймала несправедливість. Ейпріл взагалі не складала колекційок, бо її викладач вважав, що вони недоречні на першому курсі. Вілл і Раян просто написали якийсь розлогий есей та отримали оцінки того ж тижня. Г’ю ж, навпаки, вирушив на письмовий іспит в академічній мантії, білий як крейда й переполоханий, а потім, чекаючи на результати, щоранку перевіряв свою комірку на пошті.