Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 96)

— Ти впевнена? — запитала Табіта. — Бо в нас удома на вечерю тільки яйця.

— Звісно, лишайтеся.

— У такому разі я все організую, — сказала, підводячись, Керрі. — Піду гляну, що там на кухні, і пошукаю, що ми їстимемо. Ні, Семе, лишайся, ти вже свою частину обов’язків на цей вечір виконав.

— Сонечко, ти неймовірна, — мовила задоволена Елфріда. — Гукни, якщо знадобиться допомога.

— Домовилися.

Керрі вийшла з кімнати й зачинила за собою двері. На сходовому майданчику лишився тільки стіл під білою скатертиною. Усі пляшки й келихи вже прибрали. Сніди, Рорі й Люсі явно не сиділи без діла.

Аж раптом задзвонив телефон. Керрі здивовано глянула на нього і зняла слухавку.

— Алло.

— Хто це? — запитав дзвінкий жіночий голос, і на мить на лінії з’явилися якісь перешкоди.

— Керрі.

— Керрі! Це Нікола. Я з Флориди телефоную.

— Господи, що сталося? Як ти?

— Чудово. Нормально. Як справи?

— У нас щойно закінчилася вечірка. Сидимо тепер, відпочиваємо.

— А Люсі далеко?

— Унизу, допомагає прибирати. Вона тут чудово проводить час. Як Флорида? Сонячно там?

— О так. Все просто дивовижно.

— Зачекай. Я покличу Люсі.

Керрі поклала слухавку на стіл і пішла вниз. На кухні все прибрали, і місис Снід уже застібала срібні ґудзики на пальті зі штучного хутра. Артур насолоджувався останніми ковтками пива, Рорі стояв, обіпершись об раковину, а Люсі сиділа на столі.

— Але ж яка чудова вийшла вечірка! — радісно вигукнула місис Снід і тихенько гикнула. Її чорний шовковий бант трохи з’їхав набік, від чого вона мала кумедний вигляд. — О, Керрі прийшла. Керрі, я саме говорила, що вечірка вдалася. І компанія підібралася гарна.

— Мені теж сподобалося, — відповіла Керрі. — Люсі, тобі мама телефонує. Біжи до телефона.

Люсі різко підняла голову і стривожено глянула на Керрі.

— Матуся?

— Так. Із Флориди. Біжи швидко, бо дуже дорого.

Люсі зіскочила зі столу, глянула на Рорі, потім перевела погляд на Керрі, а тоді вийшла з кухні й попрямувала нагору.

Керрі обережно зачинила за нею двері.

— Нічо’ собі, — здивувався Артур. — Аж із самої Флориди.

— Там ще день. У нас же п’ять годин різниці, — гордо поінформувала всіх місис Снід. Застібнувши нарешті пальто, вона зняла замшеві черевики і перевзулася у чобітки на товстій підошві, щоб зручно дійти додому. — Маю сказати, Люсі мені чудово допомогла. Ми все робили разом, правда, Рорі? Артур поставив чисті тарілки у посудомийні, а для Гораса я зібрала рештки ковбасок. Буде йому на завтра на обід.

— Ви обоє просто диво, — усміхнулася Керрі. — Ви нам сьогодні дуже допомогли.

Допивши пиво, Артур поставив порожній келих на стіл.

— А я з’оден з дружиною. Чудова зібралася компанія. І скажи своєму дру’ові, що я дякую йому за науку. Тепер і я вмію відкорковувати шампанське. А це непросто. Справжнє мистецтво. Коли наступно’о разу з приятелями зберемося в боулінг-клубі, я покажу, який я мастак.

— Ох, Арфуре, ти незамінний.

— Я завжди казав, що хороший день — це день, коли ти чогось навчився.

Місис Снід взяла свою сумку і пластиковий пакет, у який поклала святкове взуття.

— Що ж, добраніч, Керрі.

— Добраніч, місис Снід. Гарного вам Різдва.

— І вам. Передай місис Фіппс, що я прийду в четвер, як завжди.

Коли Сніди, взявшись за руки, пішли, і за ними зачинилися двері, Рорі спитав:

— А чого мама Люсі телефонує?

— Не знаю, Рорі. — Керрі зняла з гачка Елфрідин фартух і пов’язала його поверх сукні. — Мабуть, щоб привітати з Різдвом.

— Але ж іще не Різдво.

— Може, вирішила привітати заздалегідь. Елфріда запросила твоїх батьків і тебе на вечерю. Я прийшла, щоби знайти, що поставити на стіл.

— Допомога потрібна?

— Мені здається, ти вже достатньо зробив.

— Мені неважко. Це краще, ніж базікати у вітальні ні про що.

— Як на мене, тобі й це непогано вдається.

— Зі знайомими — так. То що треба зробити?

— Ну якщо і справді готовий, то накрий на стіл, будь ласка. На нас вісьмох. Ножі й виделки у тій шухляді, а тарілки — у тій шафці. У холодильнику є копчений лосось. Здається, він уже порізаний. Треба просто викласти на тарілку й намазати хліб маслом.

Керрі пішла у холодну посудомийню і повернулася з величезною каструлею Елфрідиного супу. Затим увімкнула конфорку і поставила каструлю на маленький вогонь.

Ззаду почувся голос Рорі:

— Люсі розповідала мені.

— Вибач, що? — Керрі обернулася до нього.

— Люсі, — мовив він, поклавши ніж і виделку на стіл. — Вона мені розповідала. Про Лондон і своє життя. Про те, що батьки розлучені. Про бабусю. І про те, що не дуже хоче туди повертатися.

— Ох Рорі, — зітхнула Керрі, а Рорі, не підводячи на неї очей, сервірував стіл. — Мені так шкода.

— Чому?

— Бо почуваюся відповідальною за Люсі. Навіть певного мірою винною. Я дуже довго прожила в Австрії і майже втратила зв’язок з родиною. Але виявилося, що в усіх все добре, окрім Люсі. Лише повернувшись, я зрозуміла, яка вона нещаслива. Ні, я не скажу, що до неї погано ставляться… Вона цілком забезпечена, у неї все є. Але вона скучає за татом. А ще вона ніколи не бачилася зі своїм дідусем, моїм батьком. Бо мама і бабуся забороняють їй. Вони й досі не пробачили йому, що він від них пішов. І роками плекають ненависть. А вона мусить жити в такій атмосфері.

— Може, було б краще, якби вона навчалася в якомусь пансіоні? Принаймні у неї було б інше оточення.

Керрі здивувалася мудрості цього вісімнадцятирічного хлопця.

— Може, й так, Рорі. Але ж я лише її тітка. І не можу нічого такого пропонувати, а то Люсі ще й зі мною заборонять спілкуватися. — Якусь хвильку Керрі задумливо помовчала, а тоді додала: — Але зараз вона навчається у справді хорошій школі. Там чудова директорка, Люсі її обожнює.

— Але ж там навчаються самі дівчата. — Рорі уже закінчив накривати на стіл і спитав: — А де копчений лосось?

— У холодильнику.

Керрі дістала з хлібниці буханку хліба, потім помішала суп. Коли Рорі повернувся, вона дала йому велику овальну тарілку для риби. Рорі розрізав целофан ножем і почав обережно діставати шматочки філе й викладати рядами на тарілку. Керрі тим часом узяла з миски із фруктами лимони і заходилася нарізати їх тоненькими кружечками, краєм ока спостерігаючи за ним. Яскраве руде волосся, сережка у вусі, молоде, але впевнене обличчя. Юнак, який невдовзі стане чоловіком. Він закотив рукави темно-синьої бавовняної сорочки, коли допомагав Снідам, — мабуть, мив посуд, — і вона бачила його засмаглі, сильні, вмілі руки. Керрі чудово розуміла, чому він так подобається Люсі, і їй залишалося лише молитися, щоб чотирнадцятирічна племінниця не закохалася в нього, бо вони обоє були ще занадто молоді для кохання. Крім того, Рорі мріяв про Непал, та й підліткове кохання завжди закінчується розбитим серцем.

— Рорі, ти дуже добре ставишся до Люсі. Дякую тобі за це. Більшість хлопців твого віку й не глянули б у її бік.

— Мені шкода її.

— Але чому?