Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 98)

— Сім’я Кеннеді лишилася на вечерю, — тихо мовила Керрі.

— Мені начхати, — ледве чутно долинуло з-під ковдри.

— Можу принести тобі вечерю сюди.

— Я не хочу їсти. Я хочу, щоб ти пішла!

Керрі посиділа ще кілька секунд, а тоді підвелася, бо розуміла, що немає сенсу наполягати. Вийшовши з кімнати, щільно зачинила за собою двері.

Приголомшена і розгублена, вона і гадки не мала, що робити далі. З вітальні долинали голоси, а за мить усі вибухнули безтурботним сміхом. Керрі поволі спускалася, а коли дійшла до телефона — він задзвонив утретє за вечір.

«Гірше вже навряд чи буде», — подумала вона і зняла слухавку.

— Алло?

— Керрі. Це Керрі?

— Ніколо.

— Так, це знову я! — прокричала розлючена Нікола. — Я вже хвилин десять намагаюся додзвонитися, не можу прорватися. А Люсі просто взяла й кинула слухавку. Я їй сказала…

— Я знаю, що ти їй сказала.

— Але вона кинула слухавку. Я ж не договорила. Поклич її негайно. Вона не має права так зі мною поводитися!

— Як на мене, вона має цілковите право так вчинити. Люсі думала, що ти телефонуєш, аби привітати її з прийдешнім Різдвом, а ти натомість приголомшила її новиною, що вийшла заміж за Рендалла Фішера. Ти що, справді думала, ніби вона буде на сьомому небі від щастя?

— А мала б. Прекрасний новий тато, чудовий будинок, божественне місце для життя. Якби поїхала зі мною, сама б усе побачила. Чому завжди, хоч що я роблю, їй усе не подобається? Я ж для неї стараюся! Може, їй уже час почати думати і про щастя інших людей? Чому вона не радіє за мене? Нарешті…

— Ніколо…

— І мама така сама. Їй не подобається, що я трохи тут затримаюся, продовжу медовий місяць.

— Ніколо, я тебе не засуджую. Навіть рада за тебе. Повір мені. Але в тебе є донька, і вона вже не маленька дівчинка. Навряд чи можна очікувати, що вона стрибатиме від щастя, знаючи, що незабаром усе її життя перевернеться догори дриґом.

— Не хочу цього чути. Взагалі не розумію, чому зчинився такий галас. Просто поклич її.

— Ні, не хочу і не можу. Вона залізла з головою під ковдру у себе в спальні й ридає. Я намагалася з нею поговорити, але вона така засмучена, що навіть слухати мене не хоче. Крім того, нам є про що поговорити. Після Нового року ми повернемося в Лондон, і Люсі треба ходити до школи. Хто буде з нею? Якщо мама хоче лишитися в Борнмуті.

— Ти навіть цього для мене не зробиш?

— У мене навіть житла свого немає.

— Ти можеш пожити з Люсі в маминій квартирі, а вона ходитиме у школу.

— Ніколо, але ж я виходжу на нову роботу.

— А-а, ну звісно. Як я могла забути? Твоя кар’єра… Твоя чудова кар’єра. Яка завжди була важливіша за родину. Яка завжди була важливіша за нас усіх. Я думала, що бодай раз ужитті…

— Це я думала, що бодай раз у житті ти подумаєш про когось, окрім себе.

— Не смій так зі мною говорити. Відколи Майлз пішов і лишив мене саму, я вперше подумала про себе. Рендалл принаймні цінує мене. У моєму житті з’явилася людина, яка мене цінує!

— Ой, годі верзти маячню, — різко урвала її Керрі, якій обридло бути ввічливою.

— Я не збираюся сперечатися! — обурливо завищала Нікола, і Керрі змінила тон.

— Ніколо, послухай мене, вибач. Так не дійдемо згоди. У мене є твій флоридський номер. Я спробую щось придумати і зателефоную згодом.

— Скажи Люсі, щоб зателефонувала.

— Не думаю, що найближчим часом це станеться. Спробуй не надто себе накручувати. А я постараюся щось придумати.

— Гаразд, — погодилася Нікола.

— І щасливого тобі Різдва.

Нікола, не почувши іронії у голосі сестри, буркнула:

— І тобі.

І поклала слухавку.

Понад усе на світі Керрі хотілося повернутися у вчорашній день і щоб усього цього ще не сталося. Хотілося опинитися в порожньому приміщенні вовняної фабрики разом із Семом Говардом, ходити з ним цехами, слухати, як відлунюють кроки, підійматися слідом за його високою постаттю сходами на горище.

Їй хотілося знову повернутися в «Герцогську зброю», посидіти з ним біля вогню, зігріватися напоями, і щоб знову в кутку сиділи ті двоє старих, а телевізор ледве чутно працював за шинквасом.

І не думати ні про кого, окрім себе й чоловіка, який сидів за столиком навпроти і говорив про їхнє складне й непевне майбутнє.

Але настало сьогодні. І все змінилося. Пригладивши волосся і розправивши плечі, Керрі розвернулася і відчинила двері вітальні.

Усі сиділи в тих самих кріслах і тих самих позах. Рорі теж був тут. Упоравшись на кухні, він прийшов подивитися, що тут відбувається і чому ніхто не йде насолоджуватися приготованою нашвидкуруч вечерею. Юнак сидів на килимі навпроти матері з кухлем лагера в руці.

Усі мирно, спокійно розмовляли. Щойно Керрі увійшла, розмова стихла, і всі поглянули на неї.

— А ось і я, — мовила вона перше, що спало на думку. — Вибачте, що затрималася.

— Дорогенька, що сталося? — спитала Елфріда. — Телефон стільки разів дзвонив… Рорі сказав, що телефонувала мама Люсі з Флориди. Сподіваюся, все гаразд?

— Так, — мовила Керрі. Це була і правда, і брехня. — Просто сталася чергова сімейна криза, але це моя сім’я, тож, будь ласка, не переймайтеся цим.

— Керрі, звучить жахливо. Що трапилося?

— Навіть не знаю, із чого почати.

Сем, який сидів у дальньому кінці кімнати, звівся на ноги, підійшов до неї і спитав:

— Хочеш випити?

Керрі заперечно похитала головою і замислилася, який вигляд зараз має — бліда як смерть чи червона, наче пробігла не один кілометр. Сем узяв стілець, поставив його біля Елфріди, і Керрі знесилено опустилася на нього.

— Керрі, дорогенька, розповідай, — попросила Елфріда, взявши її за руку.

— Телефонувала Нікола. Це мама Люсі… — пояснила Керрі родині Кеннеді, — …і моя сестра. Вона полетіла у Флориду на свята до такого собі Рендалла Фішера. А сьогодні вранці вони одружилися. Ми про це ні сном ні духом. Вона зателефонувала Люсі й розповіла їй новини, а та кинула слухавку і тепер ридає у себе в кімнаті. Кричить, що їй ніколи не подобався Рендалл Фішер і що вона нізащо не поїде жити в Америку. Потім зателефонувала наша мама. Власне кажучи, від неї я й дізналася, що сестра вийшла заміж. До того ж Нікола відклала повернення в Лондон, бо в неї медовий місяць. А в мами істерика, бо вона хоче побути в Борнмуті до кінця місяця і не планує повертатися в Лондон, щоб доглядати Люсі. Потім знову зателефонувала Нікола і поскаржилася, що Люсі кинула слухавку, не вислухавши її. Якщо коротко, то кожна з нас залишилася при своїй думці, і ми мало не посварилися назавжди.

— Це нестерпно, — сказала Елфріда, і Керрі спало на думку, що це слово характеризує весь рік, який нарешті завершується.

— Тож наша раптова криза загрожує перерости у тривалу. У Лондоні нікому піклуватися про Люсі після повернення з канікул. Окрім, звісно, вашої покірної слуги. Ясна річ, якщо іншого виходу не буде, я поживу в маминій квартирі, аж поки Нікола повернеться в Лондон. Але це дрібниці порівняно з тим, що нас чекає далі. Бо йдеться про майбутнє Люсі. Нікола вийшла заміж за американця і, зрозуміло, переїде жити у Штати. Вона в захваті від такої перспективи. А Люсі відмовилася поїхати туди навіть на канікули. Їй не подобається Рендалл і, відверто кажучи, до мами вона теж не відчуває надмірної симпатії.

Усі уважно слухали Керрі, а коли вона замовкла, у вітальні запанувала цілковита тиша.

— Ох дівчинко, — за якусь хвильку співчутливо сказала Табіта.

— Але Люсі не обов’язково переїздити в Америку, — задумливо озвалася Елфріда. — Вона ж може вчитися у пансіоні?

— Елфрідо, поки що вона вчиться у звичайній школі. Але навіть у пансіоні є канікули.

— А твоя мама?

— Ти не гірше за мене знаєш, що ма сама із цим складним для неї завданням не впорається. Вона навіть і не пробуватиме.

— Може, батько Люсі…

— Точно ні. Його друга дружина навіть слухати про це не схоче.

— Але…

— Це просто маячня якась! — раптом вигукнув Рорі Кеннеді. Керрі здивовано глянула на нього і побачила, що він уже не сидить на килимі біля вогню, а, повернувшись спиною до каміна, височіє над усіма ними, і його сині очі палахкотять праведним гнівом. Усі обернулися до нього. — Ви ж усі ходите по колу, бо відштовхуєтеся від того, що Люсі повинна повернутися в Лондон. А їй туди їхати не можна. Вона там нещаслива. Вона сама мені розповідала. А тепер на неї взагалі нічого хорошого не чекає. У неї немає друзів, немає нормального дому, її ніхто ніколи по-справжньому не любив. Щасливою вона почувається тут. З Оскаром і Елфрідою. У Крейґані. Вона сама мені про це сказала. І вона страшенно не хоче повертатися в Лондон. Тому не змушуйте її. Нехай лишається тут. Вона може жити з Оскаром і Елфрідою. Мої мама з татом завжди будуть поруч, Клодаг теж. Люсі вже подружилася з нашими друзями. Ходитиме у школу в Крейґані. Тато домовиться з містером Макінтошем. Той знайде для неї місце. Я вважаю, що ви повинні вчинити саме так. А відправити її в Лондон і пустити все за течією — це просто злочин. Нещасні підлітки здатні на дурні й страшні вчинки. І ми всі це чудово знаємо. Для Люсі ви значно ближчі й рідніші, ніж її мати. Тому вона повинна залишитися тут. Упевнений, що вчинити в цій ситуації правильно — ваш моральний обов’язок. А правильно буде лишити Люсі у Крейґані.