Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 97)

— Бо вона здається дуже самотньою.

— Проте доволі милою. Вона справді дуже мила дівчинка, — сказала Керрі, а тоді, не стримавшись, вирішила трохи підколоти його: — До речі, це через те, що вона здається дуже самотньою, ти вирішив подарувати їй сережки?

Рорі глянув на неї і широко всміхнувся.

— Ой Керрі, годі тобі. Просто хотів таким чином показати середній палець її матусі. Та й Люсі давно мріяла проколоти вуха. Що тут такого? Просто дівчинка дорослішає. — Він відступив на крок назад, щоб оцінити тарілку з акуратно викладеними шматками лосося. — Що скажеш, нормально? Може, вистачить?

— Думаю, так. Решта хай лишається на Різдво.

— Цікаво, як там Люсі.

— Треба піти подивитися. Ходімо разом. Ти вже і так напрацювався.

— Ні, я краще лишуся за шефа. Мені подобається готувати. Колись робив імбирні пряники з мамою. Іди подивися, де вона, а я намажу хліб маслом. У нас ще лишилася піца, тож поставлю її в духовку. Може, відкоркувати ще пляшку вина?

Кивнувши, Керрі зняла Елфрідин фартух, повісила його на гачок і вийшла з кухні. Підіймаючись сходами нагору, зауважила, що слухавка лежить на місці, і Люсі ніде не видно. Керрі завмерла на хвильку, занепокоївшись. Аж раптом знову задзвонив телефон.

— Алло? — зняла слухавку Керрі.

— Хто говорить? Це Естейт-хаус? Мені потрібна Керрі.

Серце Керрі обірвалося, бо вона зрозуміла, хто телефонує.

— Так, — сказала вона, — це я. Привіт, ма.

— Це ти! О, дякувати богу! Дорогенька, Нікола телефонувала?

— Так. Хвилин двадцять тому. З Флориди. Але вона хотіла поговорити з Люсі.

— Вона тобі розповіла?

— Що розповіла?

— Дорогенька, вона одружилася з Рендаллом Фішером. Сьогодні вранці. У них відбулася швидка церемонія у церкві, що називається «Мала каплиця янголів» чи щось таке. Вона вийшла заміж. А я навіть і не знала, що вони заручені. Гадки не мала. Поки вона не зателефонувала.

Керрі наказала собі триматися, хай би що мама говоритиме далі.

— Нікола зателефонувала тобі раніше, ніж Люсі?

— Так. Хотіла все організувати.

— Що саме організувати?

— Ну все для Люсі, ясна річ. А що ще? Щоб усе швидко зробити, коли вона повернеться із Шотландії.

«О господи, — подумала Керрі. — Знову за рибу гроші».

— Вона казала, що лишається там на медовий місяць і повернеться у Лондон лише наприкінці січня. Хоче здати зворотний квиток і побути у Флориді. І ще вона хоче, щоб я приїхала в Лондон, бо Люсі треба ходити в школу. Але я й сама планувала лишитися в Борнмуті до кінця січня, і своїх планів я не змінюватиму. Це вже занадто, Керрі. Я на це не підписувалася. Так їй і сказала: «Я на це не підписувалася, Ніколо». Але ж ти знаєш, яка твоя сестра егоїстка, як завжди намагається добитися свого. А тепер ще й цей чоловік забив їй баки, тож вона думає лише про нього.

— Нікола тепер житиме в Америці?

— Мабуть. Зрештою, вона ж вийшла заміж за американця.

— А Люсі?

— Люсі доведеться бодай раз у житті зробити так, як їй кажуть. Але наразі ще зарано про це говорити. Зараз є нагальніша проблема. Хто буде з Люсі, поки її мама не прилетить у Лондон?

Керрі не знала, що відповісти. Вона стояла, тримаючи в руці слухавку, і відчувала, що шаленіє від почутого, від того, що собі дозволяють мама і сестра. Звісно, вони не раз її дратували, і вона розуміла, що таких випадків ще буде багато, проте цього разу вони вже допекли до живих печінок. А Рендалл Фішер? Бездушний бовдур. Хіба він не міг умовити Ніколу бодай словом обмовитися рідним про те, що вони збираються побратися, перш ніж повести її в «Малу каплицю янголів» і почепити обручку на палець? А тепер він, наче той лис, що забрався в курник, спостерігає, як ті нещасні кури кахкають і б’ються об стіни, гублячи пір’я. Але Керрі розуміла, що, якщо скаже зараз те, що думає, її слова, певна річ, мамі не сподобаються, і вони тільки посваряться, так нічого й не вирішивши.

— Керрі!

— Ма, я тобі трохи згодом зателефоную.

— Ти говорила з Люсі?

— Ні, ще ні. Радісну звістку почула від тебе.

— Це сарказм?

— Ні.

— У тебе є мій борнмутський номер?

— Так. Я тобі зателефоную.

— Коли?

— Скоро. Може, навіть завтра.

— Не барися. Я страшенно хвилююся.

— Не сумніваюся.

— Ой, дорогенька, обіцяєш мені, що весело проведеш Різдво?

— Так, проведу весело, — пообіцяла Керрі й поклала слухавку.

Вона постояла з хвилину, аби бодай трохи охолонути, зібратися з думками і тверезо оцінити ситуацію. Тепер Нікола — місис Рендалл Фішер. Вона вийшла заміж у Флориді в «Малій каплиці янголів». Керрі спробувала уявити церемонію: синє небо, пальми, Рендалл Фішер у білому костюмі — і Нікола, вбрана у щось коротеньке. Цікаво, чи були на весіллі друзі? А хто був весільним батьком? Невже якийсь старий приятель Рендалла? А його дружина була головною розпорядницею і красувалася у довгій сукні з орхідеями на корсажі? А після церемонії вони вчотирьох поїхали до якогось місцевого клубу, щоб відсвяткувати цю подію з гостями?

Але зараз Керрі не здатна була все це уявити. Та й байдуже, де і як відбулося весілля. Головне, що воно відбулося. І через це Керрі охопило стільки емоцій, здебільшого негативних, що вона й не знала, із чого почати.

Люсі. Передусім треба подумати про Люсі. Вона першою вислухала радісні мамині новини телефоном, поклала слухавку і зникла. Але куди? Рендалл Фішер їй не подобався. Вона збунтувалася, почувши про можливість провести два тижні з ним у Флориді.

А що буде далі? Якщо Нікола наполягатиме, дівчинці доведеться переїхати туди назавжди. Чотирнадцятирічну Люсі вирвуть з коренем зі звичного середовища, перевезуть у чужу країну, у чужу культуру, і в неї почнеться зовсім нове життя, навряд чи комфортне.

Керрі не на жарт стривожилася. А й справді, де Люсі? Може, кинувши слухавку, вона помчала до моря, на узбережжя, у дюни, у той кусючий холод? Якби поряд були скелі, Керрі легко було б уявити, як дівчинка стрибає в урвище і розбивається об каміння далеко внизу.

Відчуваючи, що її вже починає тіпати, Керрі опанувала себе і викинула з голови страшні картинки. Затим, набравши повні груди повітря, попрямувала сходами на мансардний поверх. Світло на сходовому майданчику горіло, але двері кімнати були щільно зачинені. Керрі постукала. Однак у відповідь не почула ні звука. Тому обережно прочинила двері. У кімнаті темно, хоч око виколи. Намацавши вимикач, клацнула ним.

— Люсі?! — стривожено гукнула вона.

Невеличка фігура під синьо-білою ковдрою не поворухнулася. Але в Керрі наче камінь скотився з грудей. Принаймні Люсі тут, у безпеці, не побігла кудись у темну й хол одну ніч…

— Люсі! — ще раз гукнула вона, а тоді зайшла в кімнату, зачинила за собою двері й сіла на краєчок ліжка. — Люсі.

— Іди геть.

— Люба, це я, Керрі.

— Я не хочу розмовляти.

— Люба, я все знаю. Бабуся дзвонила з Борнмута. І все розповіла.

— Мені начхати, розповіла вона тобі чи ні. Від цього нічого не зміниться. Усьому кінець. Взагалі усьому. Як завжди. Вони постійно так роблять.

— Ой Люсі… — Керрі поклала руку на ковдру, намагаючись заспокоїти племінницю, але дівчинка смикнула плечем і скинула її руку.

— Іди геть. Облиш мене! — вигукнула Люсі, заливаючись слізьми. Вона була страшенно сердита й ображена. Керрі це розуміла, та все одно не хотіла полишати її саму.

— Відверто кажучи, я вважаю, що твоя мама не повинна була так чинити. І точно не мала б повідомляти цю новину телефоном. Ясно ж було, що ти не надто зрадієш. Але, хай там що, пропоную спробувати поглянути на ситуацію її очима…

Почувши останнє речення, Люсі різко скинула із себе ковдру і розвернулася обличчям до Керрі. Воно набрякло від сліз, а волосся, яке вона так старанно укладала в зачіску, висіло сплутаними пасмами.

Від горя і злості Люсі зробилася некрасивою, і раптом Керрі зрозуміла, що дівчинка сердиться не лише на маму, а й на неї, бо вона теж доросла, а нікому з дорослих довіряти не можна.

— Ну звісно, ти на її боці! — прокричала Люсі. — Це ж твоя сестричка. А я тобі ось що скажу. Я її ненавиджу! Ненавиджу, що вона так учинила, ненавиджу, бо я ніколи не була для неї важлива. А зараз — тим паче. І я не збираюся переїжджати в Америку, у Флориду, чи Клівленд, чи куди завгодно! І Рендалла Фішера я теж ненавиджу і не хочу про них говорити. Облиш мене саму. Іди геть!

На цих словах вона впала на мокру подушку, накрилася ковдрою і знову гірко заплакала.