Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 100)

— Я не хочу нічого обмізковувати, Оскаре. Я ніколи не захочу переїжджати в Америку.

— Не бачу причин переїжджати назавжди. А от раз чи двічі з’їздити подивитися було б непогано. Завжди цікаво побувати в іншій країні, побачити, які там люди. А жити треба там, де ти почуваєшся щасливою.

— Я ніколи не була такою щасливою і не почувалася так удома, як тут.

— То що, зробімо, як я пропоную? Можеш залишатися зі мною й Елфрідою у Крейґані стільки, скільки забажаєш. Закінчиш тут школу. А потім ти вже розправиш крильця. Можливо, вступиш до школи-пансіону спільної форми навчання і там складеш випускні іспити. Я знаю кілька чудових закладів, де ти з величезним задоволенням навчатимешся. Маю знайомих у деяких школах, можу порозпитувати, а потім усе разом обговоримо. З’їздимо подивимося. І ти сама обереш, де навчатимешся далі.

— Рорі теж це пропонував, коли ми якось розмовляли. Школа-пансіон спільної форми навчання.

— Він розумний хлопець. І твій захисник. Це він наполіг, щоб ми діяли, коли Керрі розповіла, що твоя мама вийшла заміж. Сказав, що ми мусимо щось зробити. І, звісно, мав слушність.

— Але Оскаре…

— Ну що іще?

— Я ж не можу жити з вами й Елфрідою аж два роки.

— Чому не можеш?

— Бо ви вже старенькі. Як бабуся. А вона постійно каже, що не може мною займатися, бо вже не має на те сили.

Оскар розреготався.

— Люсі, бабусі й дідусі — дивовижні створіння. У всьому світі саме вони найчастіше виховують онуків і зазвичай чудово живуть і непогано справляються із цим завданням. Думаю, ми всі отримаємо величезне задоволення від того, що ти житимеш з нами.

— Ви хочете, щоб я була з вами? Справді хочете?

— Понад усе на світі.

— І я вам не заважатиму?

— Аж ніяк.

— А якщо ви переїдете в котедж в Коррідейлі — і продасте цей будинок Семові?

— То й що?

— А там нам усім вистачить місця?

— Ми ще не бачили того будинку. Якщо буде потрібно, перебудуємо його. І зробимо окрему кімнату, на дверях якої повісимо табличку: «Кімната Люсі».

— Оскаре, я не знаю, чому ви такі добрі до мене…

— Бо ми тебе любимо. І ти нам потрібна. Можливо, це й егоїстично з мого боку, але я не хочу тебе відпускати. Я вже звик до звуку твого голосу, до твоїх кроків на сходах, до того, як ти розчахуєш двері і влітаєш у вітальню. І до твого сміху. Я дуже сумуватиму, якщо ти поїдеш. І можу впасти в депресію.

— Коли ми з Керрі їхали сюди, — зізналася Люсі, — коли прилетіли у Крейґан з Лондона, я страшенно нервувалася, бо Керрі розповіла мені про вашу доньку…

— Франческу.

— Вона розповіла про Франческу, і я боялася… що засмучуватиму вас, нагадуватиму про неї — і ви знову почнете сумувати.

— Ти справді нагадуєш мені її, але я від того не сумую.

— А якою вона була?

— Трохи схожою на тебе. Довге світле волосся, ластовиння на носі. А ще носила брекети. Вона була на два роки молодша за тебе. Завжди кудись бігла, ніколи не сиділа на місці. Зупинялася лише тоді, коли ми вмощувалися у моєму великому кріслі й читали одне одному вголос.

— Ми з татом теж так робили. Коли я була маленька і вони з мамою ще були разом. Ми читали «Позичальників»[43]. Коли він хотів подражнитися, називав мене Арієттою. А ще в нього була піна для ванни «Бадедас», від якої у всьому будинку пахнуло сосною. А що ще Франческа любила робити?

— Багато чого… У неї був маленький поні, старий велосипед, морська свинка, а в кімнаті — безліч книжок. Коли йшов дощ, вона пекла печиво, і зазвичай воно або не пропікалося, або пригорало. Але я його їв і казав, що воно надзвичайно смачне. Ми разом слухали музику, грали у чотири руки на піаніно…

— Вона добре грала?

— Не дуже.

— А добре навчалася?

— Не дуже.

— А що вона вміла робити найкраще?

— Жити.

Вони зустрілися поглядами і довго мовчки дивилися одне на одного, він — приголомшений жахливістю сказаного, а вона — жахливістю почутого. Здавалося, Оскар сказав не подумавши, і тепер це слово повисло між ними в повітрі.

Франческа вміла жити, але померла. Її юне життя обірвала жорстока і невблаганна автокатастрофа.

Люсі не знала, що сказати. А тут ще й побачила, що Оскарові очі наповнюються слізьми, а губи тремтять. Він різким рухом прикрив очі долонею. Спробував щось сказати, та не зміг, бо з грудей замість слів вирвався глухий схлип.

Люсі ще ніколи не бачила, як від нестерпного горя плачуть дорослі. Вона дивилася на Оскара і не знала, як його втішити. Він хитнув головою, ніби шкодуючи про власну слабкість, і спробував, пересилюючи біль, опанувати себе.

А за мить дістав із нагрудної кишені хустинку, висякався в неї і навіть зумів ніжно всміхнутися до Люсі.

— Вибач, — сказав Оскар.

— Нічого, Оскаре. Не вибачайтеся. Я розумію.

— Так, думаю, розумієш. Смерть — частина життя. Я мав би завжди пам’ятати цю істину, та час від часу все-таки забуваю її.

— Але ж жити треба, правда? І пам’ятати.

— Так. Це найважливіше. — Він знову дістав хустинку, витер очі й сховав назад до кишені. — Знаєш, того дня, коли ви приїхали і ми з тобою сиділи у церкві й розмовляли про Різдво і день зимового сонцестояння, я тоді вперше згадав Франческу без розпачу. Згадав, що приблизно рік тому ми з нею говорили про те саме. Я намагався пояснити їй появу першої зорі з наукового погляду. Вона уважно слухала, але я її не переконав. Вона не хотіла, щоб її переконали. Їй подобалася легенда.

Стояла зима морозна. Вітер кусючий стогнав. Землю скувало залізом, Ставок наш каменем став.

Франческа хотіла, щоб Різдво було саме таким. Вона не хотіла приймати інші теорії, бо тоді свято втратило б свою чарівну привабливість. Тому що різдвяні гімни, нічна темрява і подарунки нерозривно пов’язані з тією порою року, коли життя здобуває крила і весь світ злітає угору, до зірок.

— Таким наше Різдво і буде, — сказала Люсі.

— Лишайся з нами.

— Оскаре, я вас люблю.

— Навколо завжди багато любові. Ніколи не забувай про це.

— Не забуду.

— Ти не хочеш спуститися на кухню і повечеряти з нами? Якщо, звісно, ще щось лишилося.

— Тільки зачешуся і вмиюся.

— У такому разі не барися… — Оскар відпустив її руку, злегка поплескавши по ній, а затим підвівся і рушив до дверей. А Люсі дивилася, як він іде. На порозі він обернувся і, всміхнувшись, мовив: — Не барися, каченятко.

Різдво

Різдво.

У цьому мінливому північному кліматі, прокинувшись на світанку, ніколи не знаєш, який буде настрій у природи. Та сьогодні із самого ранку погода виявляла дивовижну ласку — ніби цей день вона вкрала у весни. Відлига прибрала сніг із полів і вулиць, і тільки пагорби ще не скинули білих мантій і виблискували під зимовим сонцем, що сяяло на безхмарному небі. Вітру не було, і сонцю навіть вдавалося трохи пригрівати. На деревах співали пташки, а в саду Естейт-хаусу під бузком крізь торішню суху траву пробилися кілька перших пролісків.

У саду Роуз Міллер у Коррідейлі стояла пташина годівничка з крихтами і скоринками, а збоку звисала торбинка з горіхами. Голуби і шпаки жадібно налітали на хліб, а синиці й вільшанки подзьобували горіхи й обрізки м’яса, які Роуз нанизала на ниточку. Поки клювали, птахи на мить зависали в повітрі, а тоді відлітали у безпечне укриття гілок глоду, пурхали там і чистили пір’ячко, від чого розлогі гілки легенько похитувалися.

Оскільки день стояв гарний, а сніг на дорогах розтанув, Оскар з Елфрідою приїхали в Коррідейл самі — Оскаровою автівкою. Решта — Керрі, Сем, Люсі й Рорі Кеннеді — мали прибути пізніше, оскільки Керрі вирішила, що телефонувати сестрі у Флориду краще не раніше опівдня. Вона вже поговорила з Доді, заставши її в номері готелю в Борнмуті, і розмова пройшла значно спокійніше, ніж вони обидві очікували. Доді так зраділа, що нарешті позбудеться відповідальності за Люсі, що навіть спромоглася витиснути із себе кілька теплих слів про Елфрідину гостинність і доброту, хоча досі ні разу в житті не сказала жодного доброго слова про вульгарну родичку-актрисульку свого колишнього чоловіка.