Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 101)
— Оскар приїде до тебе в Борнмут, — пообіцяла Керрі. — Він сказав, що хоче з тобою познайомитися і відповісти на запитання, якщо вони будуть.
Проти цього Доді теж не заперечувала і сказала, що залюбки пригостить його чаєм у барі готелю «Пелес».
Лишалося тільки домовитися з Ніколою — розповісти, як вони хочуть влаштувати життя її доньки і вмовити її на це. Елфріда чула, як люб’язно Керрі говорила з Доді, з яким розумінням, і тому не сумнівалася, що з Ніколою вона теж упорається. Та й навряд чи та опиратиметься. Нікола взагалі ніким і нічим у житті не переймалася за умови, що її власний шлях рівненький і без
А ще Керрі сказала, що приготує все для пікніка. Елфріда запропонувала зварити свіжий суп і зробити бутерброди із шинкою, але Керрі із Семом вигнали її з кухні й відправили їх з Оскаром у Коррідейл. І вони поїхали, відчуваючи неабияке полегшення, що є хтось, хто про все подбає.
І зараз Елфріда спостерігала за пташками з вікна вітальні Роуз Міллер. У порожньому саду клумби і грядки були скопані, старанно загребені й чекали весни. Довгий вузький сад ніби збігав схилом пагорба. Унизу, за дерев’яним парканом і вузлуватими буками, розкинулися поля Коррідейла, а за ними виблискували сині води затоки, оточеної на протилежному боці високими пагорбами. Елфріда зацікавлено вдивлялася вдалечінь, бо розуміла, що вікна будинку майора Біллікліффа виходять саме на цей бік. І сьогодні, коли повітря стало якимсь особливо чистим, кольори — чіткішими і яскравішими, а мереживо гілок на тлі блакитного неба — чорнішим, їй здавалося, що красивішого краєвиду годі й шукати.
Позаду неї, обабіч каміна, в якому горів торф, сиділи Оскар з Роуз і неквапливо пили каву.
— І, звісно, бідолашний чоловік довів будинок до жахливого стану, — розповідала Роуз. — Бетті Каупер, дружина тракториста, трохи допомагала йому після смерті його дружини, але ж у неї самої троє дітей і чоловік. Вона божилася, що нічого не може вдіяти з тим безладом, який панував у його домі. Коли ми дізналися, що він помер, відразу ж пішли туди і трохи прибрали. Майже весь його одяг був старий і подертий, ми мало не все спалили, залишили тільки кілька речей, які, можливо, хтось купить у благодійній крамниці. Їх ми спакували у валізи. У нього, напевно, не було нічого цінного, але ми лишили всі його особисті речі й книжки, а ви вже вирішуйте, що з ними робити.
— Дуже тобі вдячний, Роуз.
— Бетті як могла вимила там усе, включно з підлогою на кухні й ванною. Ванна була дуже брудна. Просто жахіття. Бідний самотній чоловік. Сумно думати, що він помер сам, у лікарні, і поряд не було жодної рідної душі. Кажете, похорон приблизно наприкінці тижня? Скажете, коли саме? Я хочу поїхати.
— Звісно… Це буде кремація. Ми заїдемо по тебе, коли прямуватимемо в Інвернесс.
— Він не винен, що довів будинок до такого стану. Але ж ви все одно перероблюватимете дім під себе. Якщо наймете будівельників, вони все просто знесуть, лишиться тільки купа пилу.
— Ми ще не вирішили остаточно, чи переїжджатимемо, — зазначив Оскар.
— А чого б і ні? — обурливо запитала Роуз. — Майор Біллікліфф нізащо не лишив би тобі свого котеджу, якби не був певен, що ти там житимеш. Уяви лише! Після стількох років у тебе з’явився шанс знову оселитися в Коррідейлі!
— Може, він виявиться замалий для нас, Роуз. Розумієш, можливо, з нами житиме ще одна людина.
— Тільки не кажи мені, що у вас буде дитина! — вигукнула Роуз, голосно розреготавшись.
Але це дивне припущення зовсім не збентежило Оскара.
— Ні, Роуз, мова не про те. Але пам’ятаєш, я тобі розповідав, що в нас будуть гості на Різдво? Одна з них — дівчинка на ім’я Люсі. Їй чотирнадцять років. Її мама вдруге вийшла заміж в Америці, тож тепер Люсі не поїде в Лондон, а поживе трохи зі мною та Елфрідою. Ходитиме у школу в Крейґані.
— Це ж чудово! І для нас усіх буде добре, якщо тут житиме ще одна молода особа. Подружиться з дітьми Бетті Каупер. Вони трохи менші за неї, але дуже веселі. Та й для дітей у Коррідейлі — справжній рай. Можна кататися на велосипедах по всій території, не боячись вантажівок.
Елфріда відірвалася від спостерігання за пташками, сіла на старий стілець біля Роуз та Оскара і взяла свою чашку.
— Можливо, ми зможемо трохи розширити будинок майора Біллікліффа, — сказала вона. — Добудувати ще кімнату чи щось таке. Але спершу нам треба його побачити.
— Тоді доведеться взяти дозвіл на перепланування, — попередила їх Роуз. За свій чималий вік вона добре вивчила нюанси взаємодії з місцевою владою. — Том Каупер побудував теплицю без дозволу і майже одразу мусив знести її, бо не мав на те дозволу. А де зараз дівчинка?
— Вони приїдуть пізніше, — відповіла Елфріда. — Люсі та її тітка Керрі, моя племінниця. А ще Рорі Кеннеді. І Сем Говард. Сема ми в гості не чекали, він сам приїхав в Естейт-хаус і мусив залишитися, бо дороги занесло і він не зміг повернутися в Інвернесс.
— А він хто такий?
— Новий генеральний директор фабрики Мактаґґертів у Баклі.
— Отакої! Оце компанія у вас зібралася на Різдво. Коли Оскар зателефонував і сказав, що ви сьогодні приїдете і плануєте влаштувати пікнік, я взяла ключ у Бетті, сходила в будинок і принесла дрова — раптом вам холодно буде. Але погода гарна, можна і в саду пікнік зробити. Мабуть, сам Бог захотів, щоб ви побачили, як тут добре.
— Так, — кивнула Елфріда, — схоже на це.
Роуз була жінкою старою і низенькою, але спритною, наче пташка. Сьогодні вона вбралася у твідову спідницю, блузку з брошкою на комірці й червоний кардиган із шотландки. Здавалося, її ясні темні очі помічають усе й без окулярів. Рідке сиве волосся вона зав’язала у вузол на потилиці, і її вік видавали тільки руки — натомлені й покручені артритом. А її дім був дуже схожий на неї: чистий, яскравий і надійний. На полірованих столиках стояли порцелянові фігурки, пам’ятні подарунки і фотографії, а над каміном висіла збільшена світлина її брата-моряка, який загинув на «Арк Роял», потопленому у Другу світову. Вона ніколи не була заміжньою — й усе своє життя присвятила турботам про місис Маклеллан і Коррідейл. Проте сентиментальністю не страждала, і той факт, що будинок тепер перетворився на готель і більше не належить родині, сприйняла спокійно.
— А що ви робитимете завтра? — спитала вона. Елфріда розсміялася.
— Не знаю. Мабуть, роздивлятимемося подарунки. У їдальні поставили ялинку. І там зберемося на різдвяну вечерю.
— Різдвяна вечеря! О, я пам’ятаю, які колись були різдвяні вечері в Коррідейлі. Довгий стіл з мереживними серветками і безліччю свічок. Завжди запрошували багато гостей — друзів, близьких і далеких родичів. Усі приходили у смокінгах і вечірніх сукнях. Усе було дуже урочисте. А після вечері всі сідали в автівки і їхали у Крейґан на опівнічну службу в церкві. Окремий автомобіль подавали для персоналу й усіх охочих. То була неперевершена картина, коли всі заходили в церкву і рухалися проходом, щоб зайняти місця. Попереду йшла місис Маклеллан у довгій чорній сукні з тафти і норковій шубі. Люди очей не могли від нас відвести. Ми всі були такі елегантні й святкові. Чоловіки в гарних пальтах і краватках… Ти цього не пам’ятаєш, Оскаре?
— Ні. Я ж ніколи не бував у Коррідейлі на Різдво.
— А коли сюди заїхав Г’ю, від старих традицій і сліду не лишилося. Не думаю, що він бодай колись ходив у церкву, навіть на Різдво. Сумно, що таке створіння отримало цей маєток і пустило його за вітром. — Вона похитала головою і зітхнула, згадавши, що тут витворяв шалапутний Г’ю. — Але тепер усе в минулому. А що ти, Оскаре? Підеш на опівнічну службу? Тобі й автомобіль не потрібен, досить лише перейти дорогу.
Елфріда, не підводячи очей на Оскара, чекала, що він скаже. Допивши каву, поставила маленьку чашечку і блюдечко на столик біля крісла.
— Ні, Роуз, я не піду. А всі решта, можливо…
«Ох Оскаре», — із сумом подумала Елфріда, але нічого не сказала. Його відстороненість і небажання іти до церкви — його особиста справа і його вибір. Він сам повинен вирішити, що із цим робити. Ця ситуація нагадує сварку з давнім другом. Ніби наговорили один одному такого, чого не варто було казати, і тепер, поки хтось із них не запропонує помиритися, вони мовчатимуть. «Може, наступного року, — подумала вона. — Попереду ще дванадцять місяців, і він набереться достатньо сил, щоб здолати останню перепону».
—
— Звісно, піду. Нізащо не пропущу святкової служби. Племінник Чарлі пообіцяв відвезти мене у Крейґан.
— Чудово. Отже, ще зустрінемося.
Оскар раптом про дещо згадав. А може, просто хотів змінити тему.
— Роуз, майор Біллікліфф не лише будинок мені заповів. Він залишив іще одну свою власність, від якої я не надто у захваті. Собаку.
— Він лишив тобі Бренді?
— Як це не дивно, але так.
— І ти не хочеш її брати?
— По правді, не дуже.
— Тоді Чарлі лишить її собі. Вони з тією старою псиною чудово порозумілися, вона всюди з ним ходить. Йому з нею веселіше працювати. Та й діти засмутяться, якщо доведеться її віддати.
— Ти впевнена? Може, треба спершу поговорити з Чарлі?
— Я з ним поговорю, — запевнила Роуз таким тоном, що стало зрозуміло: у Чарлі немає варіантів, окрім як послухатися. — Собака лишиться з ним, та й годі. Ну що, хочете ще кави?