Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 94)

— Це оригінал?

— Ну звісно. Копії я не продаю.

— Можна подивитися? — незворушно запитав Сем.

— Якщо бажаєте.

Продавець підійшов до вітрини, зняв картину з мольберта і приніс Семові на витягнутих руках.

— Можна? — спитав Сем, поставивши на підлогу пакети з покупками, й обережно взяв полотно в руки.

Запала тиша. Сем уважно роздивлявся картину, а хлопець, очевидно, не маючи сил стояти рівно, обіперся об стіл і схрестив руки на грудях.

Усі мовчали. Знуджена Люсі пройшлася кімнатою, розглядаючи інші полотна (переважно абстрактний живопис), кераміку, скульптури. Її увагу привернула композиція під назвою «Раціональність-2», яка складалася з двох шматків дерева, з’єднаних іржавим дротом. Побачивши цінник із цифрою п’ятсот фунтів, вона вирішила, що якщо колись терміново потребуватиме грошей, то змайструє щось не гірше цього.

Чоловіки нарешті заговорили.

— Звідки вона у вас? — спитав Сем.

— З одного старого будинку. Тутешнього. З розпродажу. Померла стара жінка. Вона дружила з Пепло. Цілком можливо, що картину їй подарували на весілля.

— Розумно ви вчинили, що викупили її.

— Ви трохи не так зрозуміли. Я купив її у дилера. А ви поціновувач Пепло?

— У моєї мами була одна його картина. Тепер вона належить мені й зберігається на складі в Лондоні.

— У такому випадку…

— Але я купую її не для себе.

— А для кого, Семе? — втрутилася в розмову Люсі.

Здавалося, Сем про неї забув, але тепер, коли вона нагадала про себе, поклав картину на стіл і сказав:

— Люсі, я тут трохи затримаюся. Тобі необов’язково залишатися зі мною. — Він дістав гаманець із задньої кишені, вийняв звідки три десятифунтові купюри і простягнув їй. — Ми ще не купили гірлянди для сходів. Біля італійської лавки є магазин електротоварів. Збігай і купи, що вважатимеш за потрібне. А тоді приходь сюди. Сумки залиш тут, не носися з ними. Якщо натрапиш на щось, що, на твою думку, нам знадобиться, — теж бери. Гаразд?

— Гаразд, — погодилася Люсі.

Вона поклала гроші в кишеню (тридцять фунтів!), засунула свої пакунки під стілець і пішла.

Люсі добре розуміла, що в Сема щонайменше дві причини позбутися її. По-перше, він, мабуть, не хотів, щоб вона знала, скільки коштує картина, а по-друге, він ще не купив подарунок для неї.

Прямуючи до італійської лавки, вона дуже сподівалася, що Сем не купить їй якийсь дірявий глек. Але одразу прогнала цю думку, бо знала, що він такого не зробить. Цікаво, а картина Семюела Пепло — це подарунок для Керрі? А на тридцять фунтів можна купити кілька метрів гірлянди.

Трохи поторгувавшись, Сем купив полотно Пепло. Поки картину загортали й оформлювали необхідні папери, він вийшов із салону, швидко перейшов дорогу і легко знайшов ювелірну крамницю — у вітринах сяяли срібні рамки й маленькі вишукані настільні годинники. Вибір сережок був великий, і він купив пару золотих «цвяшків» у формі маленьких ромашок.

Продавчиня поклала їх у коробочку і замотала в золотистий папір. Розрахувавшись, Сем поклав сережки в кишеню і повернувся в антикварний салон, де на нього чекала запакована картина.

Проблема була лише в тому, що хлопець відмовився прийняти оплату кредитною карткою, тож Сему довелося виписувати чек.

— На кого виписати?

— На мене.

— А ім’я у вас є?

— Так, — відказав той і простягнув йому візитівку. — Трістрам Найтінґейл.

Виписуючи чек, Сем подумав, що це саме той випадок, коли характер і зовнішність цілковито відповідають імені. Він саме вписував у чек своє ім’я, коли у дверях постала Люсі із черговою коробкою.

— Усе купила? — спитав він.

— Так. Аж чотири штуки. Має вистачити, хіба ні?

— Навіть не сумнівайся. Попросимо Рорі, щоб допоміг нам їх повісити. — Сем віддав чек і взяв туго зав’язану картину. — Дуже вам дякую.

Трістрам Найтінґейл поклав чек на стіл, і поки вони збирали пакети з підлоги, покрокував до дверей і відчинив їх.

— Щасливого Різдва, — побажав він на прощання.

— І вам також, — відповів Сем, а коли вони відійшли достатньо далеко і продавець уже не міг його почути, додав: — …містере Найтінґейле.

— Містере хто?

— Його звати Трістрам Найтінґейл. Мабуть, його батьки якісь садисти. Це ж треба так назвати дитину. Не дивно, що він ненавидить увесь світ.

— Яке жахливе ім’я. А йому ж усе життя доведеться з ним жити. Семе, для кого картина?

— Для Керрі. Тільки не кажи їй.

— Звісно, не скажу. Вона дуже дорога?

— Так, але вона того варта. Знаєш, коли речі коштують дорого, це вже не речі, а хороша інвестиція.

— Я вважаю, це чудовий подарунок. А коли Керрі знову переїде на Ренфурлі-роуд, то повісить її на стіні у вітальні.

— Я теж про це подумав.

— Дивитиметься на неї і згадуватиме Крейґан, Шотландію і цю поїздку.

— Думки мої читаєш.

— А ви з нею ще колись побачитеся?

— Не знаю, — відказав Сем і усміхнувся. — Але сподіваюся.

— І я також, — сказала Люсі й додала після короткої паузи: — Хороший був ранок. Дякую, що взяв мене із собою.

— Дякую тобі, що поїхала. Ти мені дуже допомогла.

О пів на шосту вечора Естейт-хаус був готовий до вечірки.

Вхідні двері прикрашав вінок із падуба, а ліхтар добре підсвічував прикріплену картонну табличку з написом: «Будь ласка, заходьте». Елфріда сподівалася, що так вони зможуть уникнути зайвої метушні: люди не дзвонитимуть у дзвінок, Горас не гавкатиме щоразу, а їй не доведеться бігати сходами туди-сюди, щоб зустрічати гостей. У їдальні сяяла вогнями розкішна ялинка, навколо якої лежали гори подарунків. Широкі сходи були прикрашені падубом, плющем і сяйливими гірляндами.

На сходовому майданчику облаштували бар — Сем і Оскар перенесли туди великий стіл, який раніше стояв під вікном у вітальні. Його накрили білою скатертиною, точніше, одним із найкращих лляних простирадл, старанно випраних місис Снід. На столі акуратно виставили пляшки, відерце з льодом і відполіровані до блиску келихи.

На все це знадобилося чимало часу й зусиль, тож коли прийшли Сніди й узяли на себе останні приготування — розігріти маленькі піци та насадити гарячі ковбаски на шпажки — усі розійшлися, щоби прибратися до вечірки. З-за зачинених дверей доносилися звуки води, дзижчання електробритв і аромат олійок для ванни.

Горас пішов нагору, шукаючи собі компанію, але знайшов там тільки Снідів, тому перейшов у вітальню і влаштувався перед каміном.

Першим причепурився Оскар. Зачинивши за собою двері спальні, він хвилинку постояв, милуючись прикрашеним до свята будинком.

Подивився на акуратно розставлені рядами келихи, які виблискували під яскравим світлом люстри, на зелені із золотом пляшки шампанського, що визирали з відерця з льодом, білосніжні серветки і скатертину. Засунуті штори приховували темряву вулиці, а сходи тішили око гілками плюща, падуба із червоними ягодами та яскравими гірляндами.

«От тобі й скромне свято зимового сонцестояння, яке я обіцяв Елфріді», — з легкою іронією подумав він. Естейт-хаус, зазвичай такий строгий і мало не аскетичний, а сьогодні святковий і прикрашений, нагадував йому стриману, консервативну стару тітку, яка до свята вдягнулася у своє найкраще вбрання і начепила мало не всі прикраси.

Оскар і сам сьогодні вбрався у свій улюблений старий піджак і найкращу шовкову сорочку. Елфріда підібрала йому краватку і наполягла, щоб він узув чорні із золотом оксамитові домашні черевики.

Він уже й не пам’ятав, коли востаннє так вбирався, тому просто отримував задоволення від дотику шовку до шкіри. А ще Оскар щедро напахтився одеколоном і старанно зачесав густе біле волосся.

Елфріда, яка, коли він виходив, ще сиділа в халаті перед дзеркалом і надівала сережки, сказала, що він має приголомшливий вигляд.

З кухні доносилися голоси Снідів і дзвін посуду. Сьогодні місис Снід прийшла не у звичному спортивному костюмі, а у своїй найкращій чорній сукні з розшитим блискітками ліфом. Крім того, вона по-святковому зачесалася і прикрасила волосся чорним шовковим бантом.

Поки Оскар купався, голився, вдягався, одночасно розмовляючи з Елфрідою, він не дозволяв собі згадувати торішнє Різдво у Ґранжі: гори їжі, безліч гостей, купи подарунків, величезна ялинка. Але Ґлорії якимось чином удавалося давати всьому тому раду — вона обожнювала грандіозні свята і залюбки демонструвала свою щедрість.

Він не дозволяв собі повертатися думками в минуле, але зараз, у рідкісний момент самотності, згадав. Здавалося, торішнє свято було давно, в іншому житті. І йому аж не вірилося, що минуло лише дванадцять місяців. Він згадав Франческу, згадав, як вона збігла вниз величезними сходами Ґранжу — волосся розпущене, вбрана в чорну оксамитову сукню, яку їй подарувала мама. Здавалося, вона завжди літала, ніколи не ходила спокійно, ніби знала, що часу в неї обмаль — боялася згаяти бодай секунду.