Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 93)

Коли Горас повернувся, Сем зайшов у дім і застав на кухні Люсі. Вона смажила собі тости.

— Доброго ранку. Що робиш?

— Я вже із сьомої не сплю. Лежала і читала. А потім почула, що хтось встав, і теж спустилася. Ти їдеш у Кінґсферрі?

— Так. Поїдеш зі мною? Хочу купити подарунки до того, як збереться натовп. А ти мені могла б допомогти.

Дороги були мокрі, але лід, який кілька днів укривав їх, уже розтанув. Затягнуте хмарами небо поступово світлішало.

Проїжджаючи через міст над бурхливою затокою, побачили внизу темні води. Затока простягалася на захід аж до пасма пагорбів, і досі вкритих снігом, який, мабуть, не зійде до весни. На східному боці вітер гнав морем маленькі хвильки, а над полями, де випасали худобу, летіла пара кроншнепів.

— Трохи нагадує старовинну картину, правда? — запитала Люсі. — Ну знаєш, такі вішають у величезних будинках у їдальнях.

— О так. Картини не дуже веселі, але враження справляють.

— Радий, що житимеш у Шотландії?

— Мабуть. Гадаю, мені тут сподобається.

— Мені б хотілося приїхати сюди влітку. Побачити, як тут о тій порі. Рорі каже, що влітку тут дуже класно. Вони віндсерфінгом займаються. Табіта розповідала, що на дюнах ростуть дивовижні дикі квіти, а в садах квітнуть троянди.

— Знаєш, зимою важко це уявити.

— Ти справді житимеш у Естейт-хаусі?

— Якщо Оскар захоче його мені продати.

— Але ж для однієї людини дім дуже великий.

— Може, житиму в усіх кімнатах по черзі.

— А ти хочеш його змінити? Зробити сучасним і зручним?

— Не знаю, Люсі, — відказав Сем і пригадав квартиру у Нью-Йорку, яку було не впізнати, коли Дебора і її дизайнер інтер’єру закінчили ремонт. — Відверто кажучи, він мені й такий подобається.

— Моя бабуся обожнює перероблювати кімнати, як вона це називає. Вітальня у її квартирі оформлена в рожево-блакитних тонах. А ще в неї багато порцеляни.

— Велика квартира?

— Так, доволі велика. І вікна виходять на річку. Але з моєї кімнати видно лише внутрішній двір. — А тоді, ніби спохопившись, щоб Сем не подумав, що вона жаліється, додала: — Але моя кімната мені подобається, і вона повністю моя.

— Добре, коли є свій куток.

— Так. — Вона хвильку помовчала, а потім сказала: — Знаєш, а я тут зовсім не думаю про Лондон. Зазвичай я залюбки повертаюся у школу і до своїх друзів. Але цього разу мені зовсім туди не хочеться.

— Розумію. Я теж одразу після Різдва іду в Інвернесс і з головою поринаю в роботу.

— Але ж ти повернешся сюди. Назавжди. Житимеш тут.

— І ти можеш приїздити, — сказав він. — У гості до Елфріди й Оскара.

— Але ж уже не в Естейт-хаус. А в тому котеджі може не бути зайвої кімнати.

— Не думаю, що Елфріду налякає така дрібничка. Вона покладе тебе у ванній, чи на дивані у вітальні, чи в наметі у дворі.

— А що, влітку це було б навіть цікаво…

Попереду вже виднілися вогні Кінґсферрі, церковний шпиль і вежа ратуші.

— Уже знаєш, що кому подаруєш? — спитала Люсі.

— Ні, — зізнався Сем. — Але сподіваюся, що на мене найде натхнення.

Коли вони виїхали на головну вулицю, годинник на ратуші пробив дев’яту. Місто вже прокинулося і жило своїм звичним життям: крамниці працювали, автівки снували мокрими дорогами, люди купували ранкові булочки та свіжі газети, а з припаркованої вантажівки вивантажували ящики з фруктами й овочами, в’язанки гілок падуба й маленькі ялиночки. На паркувальному майданчику за церквою уже стояло багато автомобілів, але Сем знайшов вільне місце, заплатив за паркування, і вони пішки рушили далі.

Люсі не дуже любила шопінг. У Лондоні вона інколи ходила з мамою по магазинах, і хоч починалося все доволі цікаво, але після двох годин ходіння по задушливих крамницях і очікування, коли Нікола вирішить, які черевики купити чи якого кольору помаду обрати, Люсі починала нудитися, скаржитися на спеку і проситися додому.

Але шопінг із Семом виявився зовсім іншим. Це було справжнє відкриття. Вони хутко заходили в крамницю і вилітали з неї мов обпечені, як сказала б місис Снід. Сем вирішував швидко і ніколи не питав, скільки що коштує. А ще він платив за все кредиткою, і Люсі почала підозрювати, що він дуже багатий.

Покупок у поліетиленових пакетах ставало дедалі більше: кашеміровий зелений кардиган для Елфріди, рукавички з хутром для місис Снід, ручка «Монблан» і щоденник у шкіряній оправі для Оскара.

Люсі помітила рулони золотистого паперу.

— У що ти загортатимеш подарунки? — спитала вона.

— Ще не знаю.

— Тоді, може, купимо? І стрічку, і листівки?

— Вибирай сама. У Нью-Йорку, коли щось купуєш, продавчині зазвичай запитують: «Вам загорнути?», і якщо ти кажеш: «Так», то вони все роблять самі. Я вже багато років не загортав подарунків і не впевнений, чи в мене це вийде.

— Я допоможу, — сказала Люсі, — але листівки ти маєш підписати сам.

Вона відійшла і незабаром повернулася із шістьома рулонами паперу, червоними наліпками, на яких підписують, кому призначений подарунок, і мотком золотисто-червоної стрічки.

Вони вже багато всього накупили, але Сем і не думав спинятися. У продуктовій крамничці, оформленій під старовину, де пахло, наче на першому поверсі універмагу Fortnum & Mason[42], а над дверима красувалася вивіска із золотим написом «Італійські товари», він провів багато часу — обирав найрізноманітніші смаколики: копчений лосось, перепелині яйця, банка ікри, величезні коробки шоколадних цукерок «Бендікс», сир стілтон у глиняному горщику… Продавець, зрозумівши, що до нього завітав хороший покупець, став мало не найкращим його другом. Порадившись із продавцем, Сем узяв ще з десяток пляшок якогось особливого кларету, чотири пляшки шампанського й одну коньяку.

Виставлені на прилавок пляшки справляли приголомшливе враження.

— А як ми все це довеземо додому? — спитала Люсі, але продавець пообіцяв, що сам доставить їхні покупки.

Тож назвавши своє прізвище й адресу Естейт-хаусу, Сем знову дістав кредитку. Оформивши замовлення, продавець вийшов з-за прилавка, запобігливо відчинив для них двері та побажав щасливого Різдва.

— Так купувати значно цікавіше, ніж вештатися супермаркетом, — сказала Люсі. — І хто ще в нас лишився без подарунка? Ніби вже всім купив.

— А Керрі?

— Я думала, що для неї цукерки.

— Такий собі подарунок.

— Може, якусь прикрасу? Трохи далі вулицею є ювелірна крамниця. Ми з Рорі проколювали там мені вуха і купували мої перші сережки.

— Ану, покажи-но, де вона.

Але вони не встигли дійти до тієї крамниці, бо Сем помітив невеличкий художній салон на іншому боці вулиці.

— Ходімо глянемо, — запропонував він.

Перейшовши дорогу, вони спинилися на тротуарі й зазирнули у вітрину. На думку Люсі, дивитися особливо не було на що. Синьо-білий глек з гілочками і маленька картина в позолоченій рамці на невеличкому мольберті. На картині були зображені троянди у срібній вазі: три рожеві й одна біла, поруч на столику лежав шалик, і все це на тлі штори.

Сем доволі довго мовчав. Глянувши на нього, Люсі зрозуміла, що цей маленький натюрморт чомусь привернув його увагу.

— Подобається? — спитала вона.

— Га? Що? А, так. Це Пепло.

— Хто?

— Семюел Пепло. Шотландський художник. Зайдімо.

Він відчинив двері й увійшов усередину. Люсі ступила слідом за ним. Вони опинилися у доволі великій кімнаті, всі стіни якої були завішані картинами. А ще тут було багато інших предметів мистецтва: різні скульптури, горщики ручної роботи, які, як здалося Люсі, одразу протечуть, якщо налити в них воду. За столом у кутку сидів худий хлопець у товстому мішкуватому плетеному светрі. Волосся у нього було скуйовджене, а підборіддя неголене. Щойно вони переступили поріг салону, він якось важко, втомлено звівся на ноги.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, — відповів Сем. — Картина на вітрині…

— О так, Пепло.