Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 91)

— Це найменша з моїх проблем.

— А я навіть не знаю, до якого табору примкнути. З одного боку, я була б рада, якби в Естейт-хаусі поселився містер Говард, генеральний директор фабрики. Це гідний будинок для такої поважної людини. З іншого боку, для Елфріди й Оскара Естейт-хаус — єдиний дім, у якому вони могли б щасливо прожити осінь життя.

— Як на мене, для Елфріди це ще не осінь. Радше літо в розпалі. До того ж усе, як це зазвичай і буває, зводиться до неприємного питання — браку грошей. Може, мене і справді спіткала невдача, але марно я час точно не витратив.

Керрі взяла склянку і зробила ще ковток вогняного напою, здатного оживити і мертвого. Поставивши її на подряпаний дерев’яний столик, глянула на Сема. Марно я час точно не витратив. І цієї миті сталося щось незрозуміле: їй здалося, ніби вона лише зараз по-справжньому пізнала цього чоловіка, і одразу ж приречено зрозуміла — запізно, він поїде за кілька днів, все скінчиться і, найімовірніше, вони більше ніколи не побачаться.

Можливо, це так тепло на неї подіяло, чи «Віскі-мак» справив такий ефект, але її раптом охопило якесь незрозуміле хвилювання. А ще вона вже ні в чому не була впевнена. Чомусь вона подумала про нещасну людину, постраждалу у страшній катастрофі. Людина лежить у комі на лікарняному ліжку, вся у трубках і дротах, рідні сидять поруч, тримають її за руку, розмовляють із нею, без надії сподіваючись побачити бодай найменшу ознаку, що вона отямиться й упізнає їх. Аж раптом стається диво: повіки смикнулися, людина ледь помітно кивнула головою. Вона повертається до життя.

Учора, у Коррідейлі, коли вона не витримала і розплакалася, Сем обійняв її і не відпускав, аж поки вона заспокоїлася. Тоді вона не відчула до нього ні ніжності, ні хвилювання від його близькості — лише стриману вдячність і сором, що повелась як дурепа.

А зараз… Можливо, вона знову повертається до життя. Крига, яка була її єдиною бронею, скресла. Їй знову хотілося кохати. І бути коханою…

— Керрі?

— Що?

— Ми можемо поговорити?

— Про що?

— Про тебе — можна, я звертатимуся на «ти»? — і про мене. Про нас.

Керрі нічого не відповіла. Тому він, сприйнявши її мовчанку як згоду, повів далі:

— Мені здається, що ми познайомилися не в той час. Наразі ми обоє якісь невлаштовані. Можливо, потрібен час, щоб навести лад у своїх життях. Крім того, ми обоє поки що не вільні. Ти взяла на себе моральну відповідальність за Люсі, а я й досі одружений з Деборою.

Він замовк, очікуючи її реакції. Не зводив з Керрі стривожених і серйозних очей. Чекав, що вона відповість.

— Семе, що ти хочеш сказати?

— Просто… можливо, нам обом потрібно трохи часу. Ти повернешся в Лондон, знову переїдеш у свій будинок, почнеш працювати на новій роботі. А я зв’яжуся з адвокатом Дебори у Нью-Йорку. Певен, вона вже запустила процес розлучення. Не знаю, скільки знадобиться часу, але дітей у нас немає, тож ускладнень і затягувань не буде. Просто поділимо майно. Квартиру, автомобіль, гроші.

— Ти справді цього хочеш? Розлучення?

— Ні, — відверто відповів він. — Не хочу. Це все одно що наважитися на ампутацію кінцівки. Але в мене немає вибору. Перш ніж починати нове життя, треба розібратися зі старим. Позбутися емоційного багажу.

— З Деборою все буде гаразд?

— Сподіваюся. І нехай буде щаслива. Крім того, у неї є любляча і віддана їй родина.

— Тобі доведеться полетіти у Нью-Йорк?

— Мабуть, так.

— Боляче тобі буде?

— Закінчувати те, що добре починалося, завжди боляче. Але коли з усім покінчено — біль вщухає.

— Розумію, про що ти, — сказала Керрі.

— Я житиму і працюватиму тут, у Баклі, — вів далі Сем. — Ти в Лондоні. Це сотні кілометрів відстані. Але, думаю, я часто літатиму в Лондон і назад, наче та іграшка «Йо-йо» — зустрічі, конференції і таке інше. Тож я подумав, може… може, ми могли б знову побачитися. Сходити на концерт, повечеряти десь. Почати заново. З нуля. Так, ніби цього періоду й не було.

Почати заново. З нуля. Обом.

— А я б не хотіла, щоб цього періоду не було, — відповіла Керрі.

— Я радий. Дивовижний час, правда? Ніби ми вкрали кілька днів з якогось іншого життя чи іншого світу. Коли все скінчиться і я поїду, точно накриє ностальгія.

Керріна рука лежала на столі, і світло від каміна відбивалося і вигравало різними барвами в сапфірах і діамантах її каблучки.

— Хто подарував тобі цю каблучку? — запитав Сем байдужим тоном.

— Андреас.

— А я думав, тобі її заповіла стара тітка, яка тебе дуже любила.

— Ні. Андреас купив. Ми були в Мюнхені. Він побачив її на оксамитовій подушечці у вітрині антикварної крамниці. Зайшов і купив.

— Носи її завжди, — сказав Сем. — Вона тобі дуже личить. Як мені знайти тебе в Лондоні, Керрі?

— Туристична агенція на Брайтон-стріт. Є в телефонній книзі. А в лютому я переїду у свій будинок на Ренфурлі-роуд.

— Відколи продав свій будинок на Іл-Парк-Коммон і переїхав у Нью-Йорк, я не був у Фулемі. Може, заїду. Позгадую минуле. А ти покажеш мені, де живеш.

— Домовилися. І я пригощу тебе вечерею.

— Жодних обіцянок. Жодних зобов’язань.

— Жодних обіцянок.

— То так і домовимося?

— Так і домовимося.

— Гаразд, — сказав Сем.

І ніби скріплюючи їхню угоду, він накрив її руку своєю, а вона перевернула її долонею вгору і обхопила пальцями його зап’ясток. Напої вони вже допили. Горішки так і лежали на столі. Уже час було йти, але їм не хотілося. Бармен повільно витирав склянки кухонним рушником, втупившись у телевізор, де йшла якась вікторина. Двоє старих дрімали, сховавши голови в коміри поношених пальт — давні й мовчазні, наче пара сонних черепах. Вони і гадки не мали, що поки сиділи тут, стільки всього змінилося.

Сем

Того вечора о шостій тридцять Сем знову опинився у пабі — але цього разу в Крейґані та з Оскаром.

— Ходімо щось вип’ємо, — запропонував йому Оскар, коли вони сиділи у вітальні Естейт-хаусу вдвох.

Усі решта були зайняті своїми справами: Елфріда з Керрі поралися на кухні — готувалися до завтрашньої вечірки та до Різдва. Після обіду прийшов Рорі Кеннеді з оберемком гілок падуба, всипаних ягодами, і вони з Люсі заходилися прикрашати будинок. Затим вони сходили в сад і нарвали темно-зеленого плюща, яким старанно обплели поручні на сходах — від мансарди до першого поверху. Рорі запросили на вечерю, й він погодився, бо ж було зрозуміло, що за годину-другу вони аж ніяк не впораються.

Паб у Крейґані був значно привітніший, ніж «Герцогська зброя» у Баклі, хоча Сем припускав, що те похмуре місце завжди згадуватиме з любов’ю і сентиментальною ніжністю. Тут, у Крейґані, схоже, святкування вже почалося, бо в пабі було багато незнайомих облич. В одному кутку веселилася галаслива компанія — юнаки в елегантних твідових піджаках і їхні модно вбрані подруги з лондонським акцентом. Мабуть, приїхали в якийсь родинний мисливський будиночок на свята. На думку Сема, який уже й забув, як колись і сам так гуляв, зовсім необов’язково галасувати, заважаючи іншим відвідувачам. Але загалом у пабі було доволі приємно. У каміні яскраво горів вогонь, стіни були прикрашені гілочками падуба, картонними оленями й Санта-Клаусами, щедро всипаними блискітками.

Довелося трохи постояти в черзі до бару й зачекати, поки до них нарешті підійшов заклопотаний бармен. Зрештою Оскару вдалося замовити два віскі «Феймос ґраус» — для Сема з льодом, а собі з водою. З місцями теж була проблема, але їм все-таки пощастило знайти невеличкий столик. Хоч він і розташовувався в кутку і далеко від вогню, вони надто не переймалися, бо тут було тепло.

— За ваше здоров’я, — сказав Оскар, зробив великий ковток і одразу перейшов до справи. — Я подумав, що тут буде зручніше поговорити, ніж удома. Там вічно то телефон задзвонить, то хтось прибіжить з якимось запитанням. А я не хочу, щоб нас перебивали.

— Оскаре, ваші слова мене лякають.

— Ні, нічого страшного, мій любий хлопче, просто виникли певні складнощі. І я хотів поговорити з тобою наодинці. Ти ж не заперечуєш, що я звертаюся на «ти»?

— Ні, звісно, ні. Але що сталося?

— Сталося те, що помер майор Біллікліфф. Ти ж, мабуть, чув… знаєш щось про майора Біллікліффа?

— Колишній управитель, який лежав у лікарні.

— Саме так.

— Співчуваю.

— Усім нам його шкода з різних причин. Хай там що, але він помер. Гадаю, він довго хворів — значно довше, ніж ми всі думали. Коротше, Семе, він лишив мені свій будинок у Коррідейлі.

— Але ж це чудова новина.

— Не впевнений. Будинок дуже занедбаний.

— Ми з Керрі його бачили, коли їздили по ялинку. Звісно, він трохи занехаяний і зараз засипаний снігом, та загалом доволі симпатичний невеличкий будиночок. До того ж там розкішний краєвид на поля й озеро.

— А ще, — вів далі Оскар, намагаючись все одразу прояснити, — він лишив мені автомобіль і лабрадора. І трохи грошей.

— Ну, — скривився Сем, — на автівку я б не покладав великих надій. У неї такий вигляд, ніби вона вже ніколи не заведеться. А собака… Мабуть, це та стара лабрадорша, яка була із Чарлі Міллером. Можливо, ви зможете вмовити Чарлі лишити собаку собі.