Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 90)

Згадала, як він щодня брався за непривабливі домашні справи, хоча його ніхто про це не просив: приносив у дім кошики з дровами і відерця з вугіллям, гуляв із собакою, розрізав смаженого фазана і навіть чистив лосося, якого Елфріда в якомусь дивному пориві купила у чоловіка, що продавав свіжу рибу з вантажівки.

А ще Сем без нарікань розчищав доріжки у дворі, їздив з нею в супермаркет, поповнював Оскарів винний льох, з’їздив по різдвяну ялинку.

Ба більше — він встановив її на хистку підставку, а потім ще й позбавив усіх щорічного головного болю — розплутав і повісив гірлянди на ялинку.

За цей шляхетний учинок Оскар був йому особливо вдячний.

Крім того, він дуже допоміг Елфріді, коли вона вирішила продати свою картину — як кролика з капелюха, невідомо звідки дістав Джеймса Ерскіна-Ерла. Коли ж з’ясувалося, що їхні надії марні, бо картина виявилася підробкою, він неабияк засмутився, ніби в цьому була його провина.

Такий чоловік не може не подобатися. Вони з Оскаром (а Оскара важко обдурити) одразу ж подружилися, попри чималу різницю у віці. Коли вони лишалися вдвох, у них ніколи не закінчувалися теми для розмови — Оскар любив розповідати про своє дитинство у Коррідейлі. Він багато знав про ці місця і тутешніх людей — і поділився із Семом безліччю цікавих і веселих історій про той край, де він планував оселитися.

Щодо Оскара, то він явно тішився товариством іншого чоловіка — нехай і малознайомого, але дуже привітного і симпатичного. Він захоплювався Семовою кар’єрою, із цікавістю слухав про його дитинство в Йоркширі, роки роботи в Лондоні та Нью-Йорку, а тепер щиро вболівав за нього, оскільки розумів, як важко буде відновити затоплену і збанкрутілу фабрику. Оскар ще пам’ятав стару фабрику Мактаґґертів, пам’ятав, які чудові твідові вироби вона виготовляла, і зараз його дивувало все: і грандіозні плани концерну «Старрок і Свінфілд», і дороге швейцарське обладнання, і дива сучасних технологій, і плани збуту люксових виробів, і програми перепідготовки працівників — найціннішого активу фабрики.

Кілька разів вони ходили удвох у гольф-клуб і паб, щоб за дружньою чоловічою бесідою провести час.

Елфріда теж була в захваті від гостя. До того ж вона ніколи не вміла опиратися чарам привабливого чоловіка, особливо якщо він сміявся з її дивних жартів і вмів приготувати ідеальний сухий мартіні.

Щодо Люсі, то одного вечора, коли Керрі прийшла поцілувати її на ніч, вона зізналася, що Сем схожий на молодого Мела Ґібсона.

— То він тобі подобається? — здивовано спитала Керрі.

— Так. Він чудовий, і з ним комфортно. Зазвичай я соромлюся, коли розмовляю з батьками своїх подруг або загалом із чоловіками, а Сем наче дядько, якого знаєш усе життя, чи давній друг батьків.

Так усе було. І так би й залишилося, якби не те, що сталося вчора.

І сьогодні зранку.

Хоча насправді нічого особливого не сталося. Просто коли вона ходила за Семом холодними порожніми приміщеннями фабрики, лункими коридорами, закинутими залами і фарбувальними цехами, Керрі побачила зовсім іншого чоловіка.

Він змінився на очах, упевнено і переконливо розповідаючи про повінь, будуючи плани на майбутнє, називаючи такі цифри, від яких у неї паморочилося в голові. Раз чи двічі він спробував пояснити тонкощі процесу прядіння і ткацтва, але вона мало що розуміла, ніби він говорив іноземною мовою.

Власна тупість дратувала її, вона почувалася зляканою і розгубленою.

Зате Сем, опинившись у своїй стихії, став зовсім іншим, ніби переродився. Це був не той люб’язний і привітний незнайомець, який одного вечора з’явився на порозі їхнього дому, а чоловік, який має владу, на думку якого треба зважати і якому краще не переходити дорогу.

Нарешті Сем підійшов до неї, тримаючи в руках два напої та дві упаковки горішків.

— Вибачте, — мовив він, поставивши все на стіл і підсунувши собі стілець. — Поговорили трохи.

— Про що?

— Про футбол, риболовлю, погоду. Про що ж іще?

Собі Сем узяв пиво.

Піднявши високий кухоль, він сказав:

— Slainte.

Їхні погляди зустрілися, і Керрі мовила:

— Я не знаю цієї мови.

— Гельська мова. І це означає «Будьмо здорові».

Керрі зробила великий ковток і поставила склянку.

— Ого, який міцний.

— Найкращий засіб, щоб зігрітися в такий холод. Або це, або вишневий бренді.

— Що там з погодою?

— Буде відлига. Тому наш друг і прилип до телевізора. Вітер змінюється на південно-західний, отже, теплі повітряні потоки вже близько.

— Тобто сніжного Різдва не буде?

— Буде, просто воно буде сніжне і мокре, а не сніжне і морозяне. І відкриються дороги до Інвернесса.

— І ви одразу поїдете?

— Ні, — похитав він головою. — Мене запросили на Різдво, тому я лишуся. Та й все одно немає куди їхати. Але наступного дня після Різдва я одразу спакую речі і зникну. — Він сумно усміхнувся. — Таке відчуття, ніби канікули закінчуються і треба знову йти в школу.

— Не думайте про це. У нас ще багато цікавого попереду. Наприклад, Елфрідина вечірка.

— Там я обов’язково повинен бути. Пообіцяв робити сухий мартіні.

— Тільки не надто міцний. Нам ще не вистачало якоїсь колотнечі. Ми ж не хочемо, щоб леді Ерскін-Ерл станцювала з Арфуром Снідом гайланд-флінґ[40].

— Це була б катастрофа.

— Коли… коли ви повернетеся до Інвернесса, ви там надовго лишитеся?

— Ні. Наступного тижня маю бути в Лондоні. Головний офіс буде відкритий пару днів між Різдвом і Новим роком, і Девід Свінфілд скликає нараду. Потім, мабуть, знову в Швейцарію. Повернуся не раніше дванадцятого січня.

— А ми з Люсі відлітаємо третього. Вже купили квитки на ранішній рейс. — Керрі задумливо прикусила губу. — Мене це зовсім не радує. Люсі, мабуть, почуватиметься найнещаснішою людиною на світі, а я не знаю, які слова підібрати, щоб її розрадити. Знаю лише, що не хотіла б опинитися на її місці. Веселощі й свобода залишаться тут, а в Лондоні на неї чекає нудна квартира і мама, яка не надто їй зрадіє.

— Не може все бути настільки кепсько.

— Саме так, Семе, і є.

— Дуже шкода. Треба купити їй якийсь гарний різдвяний подарунок. Як думаєте, що їй може сподобатися?

— Ви й досі не купили подарунки? — щиро здивувалася Керрі.

— Так я ж не мав часу. Завтра поїду в Кінґсферрі й усе зроблю.

— Завтра? Та це ж буде жах. Натовпи на вулицях, черги в магазинах.

— У Кінґсферрі? Навряд чи. Крім того, я звик купувати подарунки на Риджент-стріт чи П’ятій авеню ввечері перед Різдвом. Мені навіть подобається вся ця метушня і гамір. «Я бачив, як мама цілувалася із Санта-Клаусом»[41] лунає з усіх динаміків. До того ж не буде часу на сумніви.

Керрі розсміялася.

— Для мене це просто, але звучить логічно. Після такого досвіду натовп у Кінґсферрі вам узагалі не страшний. Впораєтеся.

— Ви так і не сказали, що купити Люсі.

— Може, якісь маленькі золоті сережки? — сказала, подумавши, Керрі. — Щось симпатичне, але без надміру. Раптом їй обридне носити ті, які вона вже має.

— Ті їй подарував Рорі. Навряд чи вона бодай колись їх зніме.

— Все одно добре знати, що в тебе є ще.

— Домовилися, гляну.

На мить запала тиша — і їм було в ній комфортно. Вулицею проїхала автівка, над якоюсь трубою ширяла срібляста чайка. Сем узяв упаковку горішків, спритно й акуратно відкрив, витрусив кілька на долоню і запропонував Керрі.

— Я не дуже люблю горішки, — відмовилася вона.

Він з’їв їх сам і поклав упаковку на стіл.

— Розумію Люсі, — сказав він. — Лише вчора вранці подумав, що Естейт-хаус — ніби корабель, на якому ми, кілька пасажирів, попливли далеко-далеко, залишивши на березі хвилювання і складнощі повсякденного життя. Часом ловлю себе на думці, що міг би тижнями отак поволі чимчикувати по життю, нічого не досягаючи і не прагнучи.

— Та якщо подумати, мабуть, для вас усе це — марна трата часу.

— Тобто? — насупився він.

— Ну ви ж приїхали у Крейґан лише для того, щоб подивитися будинок Г’ю Маклеллана і, можливо, купити його. Але не вийшло. Вас спіткала невдача. Тепер доведеться шукати інше житло.