Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 89)
— Я думала, це темна і похмура будівля. Типова фабрика. А вона більше схожа на старовинну школу. Бракує лише кількох футбольних полів.
— Перші фабричні будівлі стояли позаду, ближче до річки. А цю будівлю звели в 1865 році — вона відносно нова. Її будували як парадну, показову. Тут розміщувалися контора, торговельні зали, кімнати для нарад тощо. Обладнували навіть читальну залу для працівників — хороший приклад такої собі батьківської турботи вікторіанських часів. На першому поверсі зберігали готові вироби, а на другому розміщувався склад вовни. Ви, мабуть, пам’ятаєте, фабрика почала працювати із середини вісімнадцятого століття. Ну і, звісно, збудували її саме тут, тому що поруч річка.
— Усе має доволі пристойний вигляд. Аж не віриться, що фабрику залило водою.
— Тоді приготуйтеся. Зараз будете шокована.
Сем дістав з кишені великий ключ, вставив його у мідний замок, провернув, штовхнув двері й відступив убік. Керрі переступила через поріг і увійшла у квадратний хол з високою стелею.
Руїна.
Порожньо. Немає нічого. По стінах видно, що вода піднялася до півтора метра. Гарні флокові шпалери збереглися вгорі, а знизу всі намокли, поцвіли й лахміттям повідпадали від стін.
Дерев’яна підлога теж постраждала: старі дошки прогнили і провалилися, і крізь дірки виднілися балки, а далеко внизу — стіни фундаменту. У повітрі стояв стійкий запах цвілі й вологості.
— Тут була приймальня для відвідувачів і нових клієнтів. Важливо було одразу справити гарне враження. Наскільки я розумію, скрізь лежали килими і стояли чудові меблі, а на стінах висіли портрети Мактаґґертів, засновників виробництва. Як бачите, ліпнина збереглася, а все інше довелося викинути.
— А вода довго стояла?
— Приблизно тиждень. Коли вона зійшла, одразу встановили промислові вентилятори, аби бодай щось висушити і врятувати, але було вже запізно.
— А раніше такі повені траплялися?
— Один раз. Років п’ятдесят тому. Після того тут збудували дамбу і шлюз, щоб контролювати рівень води. Та цього разу дощі йшли безупинно, ще й був дуже сильний приплив, і річка вийшла з берегів.
— Це майже неможливо уявити.
— Так. Ходімо покажу все. Але ступайте обережно, щоб не провалитися під підлогу.
Сем відчинив двері углибині холу. Керрі рушила слідом, і вони потрапили у велику кімнату з кам’яною підлогою і скляною стелею. Кімнату порожню, пронизливо холодну й гулку. Мабуть, колись тут було виробниче приміщення, про що свідчили вмонтовані в підлогу кріплення, де колись стояли ткацькі верстати. Дерев’яні сходи без поруччя вели на другий поверх.
Все здавалося мертвим, сумним, покинутим.
— А що тут було? — спитала Керрі, і голос її луною відбився від високої стелі та голих, вкритих плямами стін.
— Це ткацький цех. Ферґус Скіннер — він був управителем фабрики, коли сталася повінь, — трохи розповів, що трапилося. Того вечора вони працювали аж до одинадцятої. Вода вже потроху почала прибувати, але вони сподівалися, що скоро спаде. Та не так сталося, як гадалося. Тоді вони заходилися підіймати з підлоги бодай щось. Відчайдушний крок, але майже марний. Вони витягли все, що змогли. Навіть прядильні рамки, хоча вони вже були дуже пошкоджені. Збереглися лише старі дерев’яні станки для прочісування вовни та ворсувальні машини. Але найгірше те, що вода дійшла до готових виробів — це були замовлення на тисячі фунтів, запаковані й готові до відправки. Саме ця втрата остаточно добила фабрику.
— А контора була в підвалі?
— На жаль, так. Ферґус сказав, що побіг туди, щоби бодай щось урятувати, але вода вже сягала йому по пояс, комп’ютери всі потонули, а документи плавали…
— А що було далі? Що сталося з працівниками?
— Усіх працівників звільнили. Інших варіантів не було. Але коли спала вода, близько сотні чоловіків прийшли, щоб допомогти врятувати хоч щось. На жаль, половину обладнання довелося викинути, включно з німецькими електронними човниковими станками, які купили зовсім недавно. От тобі й сучасні, надзвичайно дорогі технології. Вижило лише старе й не таке складне обладнання, човники, які купили вже вживаними і яким було по сорок-п’ятдесят років. Інженери демонтували кардочесальний верстат і почистили його, щоб він не заіржавів, тож ним можна буде й далі користуватися. Ще лишилося італійське обладнання. Воно зараз на складі. Плануємо відправити його в Мілан, хай полагодять, і зможемо знову на ньому працювати.
Керрі уважно і захоплено слухала, але відчувала, що починає замерзати. Вологість і холод пробралися навіть крізь товсті підошви її чобіт, і вона тремтіла. Помітивши це, Сем сказав:
— Керрі, вибачте. Коли починаю говорити про роботу, забуваю про все на світі. Може, годі вже? Може, вам набридло?
— Ні. Хочу побачити все. Хочу, щоб ви показали мені
— Немає нічого неможливого.
— Та все-таки… Це ж усе лягає на ваші плечі.
— Так, але в моїх руках мало не безмежні ресурси величезного концерну. А це вже інша розмова.
— Нехай і так. Але чому цю роботу запропонували саме
Сем широко всміхнувся. В тій усмішці був і хлопчачий запал, і нетерпляча впевненість дорослого чоловіка. Він добре знався на тому, про що говорив. Це була його стихія.
— Мабуть, тому що я з Йоркшира, — відповів він. — Запальний і беручкий. І не боюся труднощів. Ходімо, поки ви не замерзли остаточно, покажу все інше…
Поки вони все оглянули і вийшли надвір, Керрі промерзла до кісток. Стоячи на снігу, вона чекала, поки Сем замкне двері. Обернувшись, він подивився на неї і побачив, що вона стоїть, зіщулившись у теплому шерстяному пальті й глибоко засунувши руки в кишені.
— Керрі, та ви ж змерзли.
— Так.
— Пробачте. Треба було менше розповідати.
— Мені все дуже сподобалося. Просто ноги змерзли.
— Сподіваюся, вам не було нудно.
— Ні, навпаки, цікаво. Я вражена.
Сем глянув на годинник.
— Пів на дванадцяту. Поїдемо в Крейґан чи, може, вип’ємо чогось, щоб зігрітися? Судячи з вашого вигляду, «Віскі-мак»[39] — саме те, чого ви наразі потребуєте.
— Кава теж підійде.
— Як скажете. Ходімо в автівку, зігрієтеся.
Бруківкою вони від’їхали від напівзруйнованої фабрики, минули красиві ворота, повернули праворуч і рушили в Баклі. Попетляли вузькими вуличками, перетнули невеличку площу з пам’ятником жертвам війни. Людей було небагато, але в крамничках горіло світло і блимали гірлянди у вітринах. Затим проїхали перекинутим через видолинок кам’яним мостом, під яким бушувала повноводна річка, і Сем припаркувався біля доволі похмурого закладу з вивіскою «Герцогська зброя», виведеною золотими літерами із завитками. Керрі глянула на вивіску без особливого ентузіазму.
— Упевнений, у Баклі є симпатичніші місця, але я знаю лише це, — сказав Сем. — Крім того, воно по-своєму унікальне.
— На вигляд тут не дуже весело.
— Нічого, ми зробимо його веселішим.
Вони вийшли з автомобіля і попрямували до вхідних дверей. Коли Сем відчинив їх, звідти війнуло теплом і пивним запахом. Керрі з острахом переступила поріг. Всередині було темно, майже злиденно, але дуже тепло. У старомодному каміні потріскував вогонь, над камінною поличкою висіла величезна риба під склом. На маленьких хитких столиках лежали підставки для келихів і стояли попільнички. Відвідувачів було лише двоє, і обоє дуже старі й мовчазні. Власник за шинквасом втупився у маленький чорно-білий телевізор з майже вимкненим звуком. Цокав годинник, шматок торфу із шипінням упав у вогонь. Тут було так похмуро і непривітно, що Керрі захотілося негайно розвернутися і вийти.
Але Сем явно мав інші плани.
— Ходімо, — сказав він, і його голос непристойно гучно пролунав у тиші кімнати. — Сідайте тут, ближче до вогню. — Він відсунув для неї стілець. — Якщо хочете каву, я, звісно, не заперечуватиму, але, може, все-таки «Віскі-мак»? Ніщо не зігріває краще.
Звучало спокусливіше за каву.
— Гаразд, — погодилася Керрі.
Опустившись на стілець, вона зняла рукавички, розстібнула пальто і простягнула руки до вогню. Сем пішов до шинквасу, і чоловік, що стояв за ним, відірвався від екрана телевізора і прийняв замовлення. А потім, як завжди буває у пабах невеликих містечок, вони почали неспішно розмовляти, майже пошепки, ніби ділилися таємницями.
Керрі зняла хутряну шапку, поклала на стілець поруч, поправила волосся і спіймала погляд чоловіка, що сидів під вікном. У його по-старечому вологих очах читалося несхвалення. «Мабуть, жінки нечасто заходять у „Герцогську зброю“», — подумала Керрі. Вона спробувала всміхнутися до нього, але він лише прикусив зубним протезом нижню губу і знову втупився у свій кухоль з пивом.
А Сем і далі розмовляв із власником закладу. Він стояв спиною до неї в класичній позі чоловіка, який прийшов у знайомий паб і почувається досить комфортно: нога на мідній поперечці, лікоть на полірованому прилавку. Бармен, не перестаючи розмовляти, повільно готував замовлення і час від часу кидав погляд на екран телевізора.
Керрі, відкинувшись на тверду спинку стільця і витягнувши ноги, спостерігала за ними. Цього ранку вона пізнала Сема зовсім з іншого боку. Лише нещодавно цей чоловік з’явився на порозі їхнього будинку. Через негоду він мусив у них залишитися, і одразу ж без зайвих зусиль чи напускної невимушеності став невід’ємною частиною їхньої дивної компанії. Вписався легко, як частий гість, якого любили і завжди чекали.