Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 85)
Але тепер усе інакше. Тепер настала
Юрист. Оскар записав його ім’я у щоденник. Підвівшись зі сходів, пішов у вітальню, знайшов щоденник на так званому робочому столі, погортав сторінки. Так, є. Мардо Маккензі. Тільки Біллікліфф міг обрати собі юриста з таким, м’яко кажучи, незвичним ім’ям. Мардо Маккензі, «Маккензі і Стаут», Саут-стріт, Інвернесс.
Номера телефону не було. Тому Оскар пошукав його в телефонному довіднику, переписав у щоденник і повернувся на сходи.
Знову сівши на сходинку, зняв телефон зі стола, поставив поруч і набрав номер.
«Треба організувати похорон, — подумав він. — Відспівування у церкві. А ще повідомити людей у містечку. Обов’язково сказати Пітеру Кеннеді. Написати оголошення в газету. Лише кілька рядків. Але в яку саме? Національну чи місцеву…»
— «Маккензі і Стаут», слухаю вас.
— О, доброго ранку. Чи можу я поговорити з містером Мардо Маккензі?
— Хто ви? Назвіться, будь ласка.
— Оскар Бланделл. Із Крейґана.
— Зачекайте хвилинку, будь ласка.
Серце в Оскара стислося. Він і раніше чув такі слова, і зазвичай чекати доводилося значно довше, ніж хвилину, ще й слухати якусь дурнувату мелодію. Але цього разу він марно хвилювався, оскільки Мардо Маккензі взяв слухавку майже одразу.
— Містере Бланделле, доброго ранку. Я Мардо Маккензі. Чим можу допомогти?
Приємний голос із шотландським акцентом. Спокійний, доволі упевнений. Оскару аж від душі відлягло.
— Доброго ранку, — привітався він. — Перепрошую, що турбую, але мені щойно телефонували з лікарні. Майор Біллікліфф помер сьогодні вранці. Майор Ґодфрі Біллікліфф, — додав він, бо майорів Біллікліффів було двоє.
— О, сумні новини. Співчуваю, — сказав юрист, і в його голосі справді звучало співчуття. — Але, мабуть, не такі вже й раптові.
— З лікарні одразу зателефонували до мене, бо я в них записаний як його найближчий родич. Крім того, майор Біллікліфф попросив мене бути його виконавцем заповіту. Схоже, він не мав до кого звернутися.
— Так. У нього не було сім’ї. Він казав мені про вашу домовленість і повідомляв, що ви погодилися.
— Тому я і телефоную. Треба влаштувати похорон, але де, коли і як? У нього є друзі в Крейґані, вони точно захочуть прийти, однак, наскільки я знаю, дороги й досі нерозчищені, а до Інвернесса ніхто з них не поїде. Я вже не кажу про те, що на носі Різдво. Ще, звісно, треба узгодити все з похоронним бюро, повідомити банк, реєстр…
— Містере Бланделле, дозвольте, я візьму все це на себе, — перебив його Мардо Маккензі. — По-перше, майор Біллікліфф забажав, щоб його кремували, тож клопотів у нас стає трохи менше. Щодо похоронного бюро, то я теж про це подбаю. В Інвернессі є чудова фірма з гарною репутацією. Я вже не раз із ними працював. Я зв’яжуся з містером Лаґґом і все організую, гаразд?
— Я це надзвичайно ціную… але коли?
— Я вважаю, що найкраще це зробити наприкінці наступного тижня. Перед Новим роком. До того часу має розпогодитися, і ви, й усі його друзі з Крейґана зможете проїхати через Блек-Айл і потрапити на церемонію.
— Але хіба нам не треба влаштувати щось… не знаю, попити чаю чи що? Я готовий оплатити витрати.
— Містер Лаґґ організує і це. Може, у барі чи в залі готелю. Залежить від того, скільки буде людей.
— Є ще інші деталі… Заповіт, банківські рахунки, усе таке. Заморозити рахунок.
— Ми і про це подбаємо.
— І ще його особисті речі. — Оскар подумав про Біллікліффову вицвілу фланелеву піжаму, про його слуховий апарат, потерту шкіряну валізу. Усе на перший погляд злиденне й непривабливе, та попри це йому зробилося прикро і гірко. Оскар відчув, як до горла підступив клубок. — Його речі. Їх треба забрати з лікарні.
— Я зателефоную і поговорю із черговою медсестрою. Ви пам’ятаєте номер його палати?
Як не дивно, але Оскар пам’ятав.
— П’ятнадцята.
— П’ятнадцята, — повторив Мардо Маккензі й на якусь мить запала тиша. Мабуть, він записував. — Я попрошу секретарку зайнятися цим питанням.
— Безмежно вам вдячний. Просто камінь з душі.
— Я знаю, що містер Біллікліфф не хотів завдавати нікому незручностей. Я зв’яжуся з містером Лаґґом, а потім зателефоную до вас, коли знатиму, що він може організувати. Дасте мені свій номер?
Оскар продиктував.
— Ви живете в Естейт-хаусі у Крейґані?
— Так.
— Тоді жодних проблем. Якщо з’являться запитання, я з вами зв’яжуся.
— Буду дуже вдячний, якщо триматимете в курсі. Ще раз дякую. Не забиратиму більше вашого…
— Містере Бланделле!
— Так?
— Не кладіть слухавку. Я повинен ще дещо вам сказати. Звісно, я надішлю офіційного листа, але пошта о цій порі року працює не дуже спритно. А оскільки ми вже говоримо, то, мабуть, слід ввести вас у курс справи.
Оскар насупився.
— Вибачте, але я не розумію, про що йдеться, — сказав він.
— Коли містер Біллікліфф ліг у лікарню, він зателефонував мені і попросив про зустріч. Я живу на Нейрн-роуд, проїжджаю повз ту лікарню дорогою до офісу, тож минулого понеділка я вранці заїхав до нього. Він, звісно, був у ліжку, дуже слабкий, але цілковито при здоровому глузді. Він непокоївся про заповіт. Відколи померла його дружина, він так і не встиг написати новий, тож хотів зробити це якнайшвидше. Містер Біллікліфф дав мені всі інструкції, і я того самого дня склав новий заповіт. І він його підписав. Містере Бланделле, він лишив усе своє майно вам. Звісно, у нього було не надто багато грошей чи нерухомості, але він хотів, щоб вам дістався його будинок у Коррідейлі, автомобіль і собака. Розумію, що автівка і собака — не та спадщина, яку хотілося б отримати, але така була його воля. Щодо грошей, то він жив дуже ощадливо, лише на пенсію. Однак у нього все-таки були невеликі заощадження — після всіх витрат на похорон та інших видатків сума становитиме приблизно дві з половиною тисячі фунтів.
Онімілий від несподіванки, Оскар сидів на сходинці, притискаючи слухавку до вуха.
— Містере Бланделле?
— Так, я тут.
— Мені здалося, що зв’язок перервався.
— Ні. Я на місці.
— Розумію, що спадщина не дуже велика, але містер Біллікліфф хотів, щоб ви знали, який він вдячний за вашу доброту.
— Але я не був до нього добрим.
Якщо юрист і почув цю фразу, то ніяк на неї не зреагував.
— Ви знаєте, про який будинок ідеться?
— Так, я був там двічі. І, звичайно, бував там колись давно, коли там ще мешкав лісник, а моя бабуся жила в Коррідейлі.
— Я оформлював папери, коли майор Біллікліфф купив його. Певна річ, будинок доволі скромний, але, я б сказав, з непоганою перспективою.
— Так. Так. Вибачте, що я такий небагатослівний, просто я розгубився і не знаю, що сказати.
— Розумію.
— Я ніколи не думав… не очікував…
— Усе, що я вам щойно розповів, я напишу в офіційному листі. І ви вже вирішуватимете, що робити далі. І не хвилюйтеся щодо похорону. Я поговорю з містером Лаґґом, і він усе організує.
— Дякую, — сказав Оскар, але швидко зрозумів, що цього замало, і додав: — Дуже-дуже вам дякую.
— Радий допомогти, містере Бланделле. До побачення. Щасливого Різдва.
І юрист поклав слухавку. Оскар повільно опустив і свою. Старий Біллікліфф виявився дивовижною людиною. Збентежений Оскар задумливо почухав потилицю. І сказав, звертаючись до порожнього будинку:
— От срака-мотика.
Він надовго задумався, згадуючи маленький будиночок на території Коррідейла. Але згадував не про те, яким він його застав, коли там жив Біллікліфф, а яким він був давно, коли там мешкав лісник і його дружина, яка підтримувала домашній затишок.
Тоді там вирувало життя — під ногами крутилося четверо дітей, троє собак, клітка з тхорами стояла на задньому дворі, а на довгих мотузках завжди сушилася білизна. У каміні горів ароматний торф, а маленького Оскара голосно і радісно зустрічали й одразу ставили перед ним тарілку з гарячими булочками, з яких стікало розтоплене масло. Оскар спробував пригадати, як у будинку розташовувалися кімнати, але в ті часи він ніколи не заходив далі вітальні, у якій пахло парафіном із ламп і свіжим хлібом.
І тепер цей будинок належить йому.