Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 86)
Оскар глянув на годинник. П’ять хвилин на першу. Раптом йому страшенно захотілося випити. Зазвичай він не вживав спиртного в середині дня, а якщо й пив, то лише келих лагера. Та зараз він потребував — так, саме потребував — склянку джину з тоніком, бо хотів бодай трохи заспокоїтися і набратися сміливості, щоб упоратися з новинами, які так раптово на нього звалилися.
Оскар підвівся, спустився на кухню і пішов до полички, яка виконувала роль винного льоху. Знайшов пів пляшки джину, пляшку тоніка, приніс усе це на кухню, взяв склянку і зробив собі коктейль.
Аж тут відчинилися вхідні двері.
— Оскаре! — гукнула Елфріда.
— Я тут.
— Можеш мені допомогти?
Він вийшов до неї зі склянкою в руках.
— Я потай випиваю. Став таємним алкоголіком.
Схоже, Елфріду це не дуже занепокоїло.
— А-а. Ну молодець, але в мене дві великі коробки у багажнику.
Вона так і стояла на порозі, не зачинивши двері. Простягнувши руку, він штовхнув їх і сказав:
— Потім.
— Але…
— Потім принесемо. Заходь. Мені треба з тобою поговорити. Є новини.
Елфріда витріщила очі й перелякано запитала:
— Погані?
— Ні, не погані, зовсім. Знімай накидку, ходімо на кухню, сядемо і поговоримо.
— А де Люсі?
— Пішла з Горасом спершу до крамниці, щоб купити стрічку, а потім на прогулянку. А Сем з Керрі ще не повернулися. Тож ми поки що самі. Тому не втрачай нагоду спокійно посидіти. Джину з тоніком хочеш?
— Якщо ми й справді питимемо серед білого дня, то я краще буду херес. — Елфріда розстібнула накидку, кинула її на поручні та пройшла слідом за Оскаром на кухню. — Оскаре, ти аж розчервонівся. Що відбувається?
— Зараз розповім.
Вона сіла до столу, він приніс їй херес і теж опустився на стілець.
— За тебе, люба.
— І за тебе, Оскаре.
Джин з тоніком виявився доволі міцний, але смачний і саме такий, якого Оскар потребував. Поставивши склянку, він сказав:
— Я розповідатиму повільно, бо все доволі складно. Але не перебивай мене і дослухай до кінця, гаразд? Інакше я зіб’юся.
— Спробую.
— Добре. Отже, новина перша. Майор Біллікліфф помер сьогодні вранці. Мені телефонували з лікарні.
— Ох,
— Знаю. Ми так до нього і не з’їздили. Не посиділи біля нього, не пригостили виноградом. Але ти ж розумієш, що з такими дорогами ми б ніяк до нього не дісталися.
— Та річ не в
— Ні, він не був самотній. Він лежав у хорошій лікарні, його доглядали турботливі медсестри, поруч постійно були люди. Удома, відколи померла його дружина, він по-справжньому був самотній. А в лікарні ні.
— Можливо, ти й маєш слушність, — погодилася Елфріда, а тоді важко зітхнула і мовила: — Але ж тепер ми маємо клопіт. Ти записаний як його найближчий родич. Отже…
— Заспокойся. Послухай мене, — перебив її Оскар.
І він усе їй розповів. Про те, як зателефонував юристові, Мардо Маккензі, про те, як той запевнив, що все вирішить і владнає. Про трунаря з Інвернесса, містера Лаґґа, який займеться всіма організаційними питаннями — від крематорію до зали для поминок.
— А коли похорон? — спитала Елфріда.
— Він сказав, наприкінці наступного тижня. Сніг же не лежатиме вічно. Рано чи пізно розтане, і тоді люди з Крейґана зможуть спокійно доїхати до міста на похорон.
— Треба написати оголошення в газеті.
— Мардо Маккензі подбає і про це.
— І повідомити місцевих.
— Я зателефоную Пітеру Кеннеді.
— Ой божечки, який же незручний час вибрав майор, щоби померти.
— Я теж про це подумав, дізнавшись, що він помер. А потім опанував себе і відігнав подалі такі нехристиянські думки.
— Гаразд. Згодна з тобою. Це все?
— Ні, Елфрідо. Ще не все.
— Не може бути.
— Попередній заповіт Біллікліффа утратив чинність, бо його дружина померла і йому довелося писати новий. І він усе своє майно залишив мені. Ні, мовчи, поки я не закінчу. Це означає, що мені дістався будинок, автівка, собака і заощадження. Після сплати всіх рахунків лишиться приблизно дві з половиною тисячі. Все, що в нього було. Він жив на пенсію.
— Будинок? Він лишив тобі свій будинок? Боже, як це зворушливо. Як мило. Який добрий чоловік. У нього справді не залишилося нікого з родичів? Ані душі?
— Нікого.
— Бідний самотній чоловік. Ох Оскаре, ми так жахливо до нього ставилися.
— Але ж він того не знав. Ми ж тільки одне з одним розмовляли.
— Ми ладні були ховатися за диваном, якщо він зайде в гості.
— Не нагадуй мені про це.
— І що ти робитимеш з будинком?
— Не знаю. Ще не встиг про це подумати. Мабуть, продам. Але спершу там треба прибрати і, можливо, продезинфікувати.
— А який він?
— Ти ж знаєш. Бачила його. Не вартий доброго слова.
— Ні, я маю на увазі, скільки там кімнат? Чи є кухня? Ванна?
— Ну… Як кажуть агенти з продажу нерухомості, мабуть, там дві кімнати вгорі, дві внизу, а кухня і ванна, найімовірніше, добудовані вже після війни.
— А куди виходять вікна?
На мить Оскар задумався, а тоді відповів:
— Вхідні двері виходять на північ, отже, лицьовий бік — на південь.
— А сад є?
— Так, мабуть, є трохи землі. Не дуже пам’ятаю. Місис Ферґюсон, дружина лісника, вирощувала картоплю і цибулю порей. А ще там була яблуня…
Елфріда якусь хвилину мовчала, перетравлюючи почуте, а потім, неабияк здивувавши Оскара, запропонувала: