Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 87)

— То, може, переїжджай туди?

Оскар, не вірячи власним вухам, витріщився на неї.

— Переїхати? Самому?

— Ні, дурненький. Зі мною.

— Але ж ти сама говорила, що будинок жахливий.

— Так усе ж можна виправити. Не буває таких будинків, які не можна прибрати, вичистити, відремонтувати. Я впевнена, що коли там жив лісник, це було дуже приємне і затишне місце. Нам він здався жахливим тому, що там було брудно, хазяїн довго шукав свій слуховий апарат серед мотлоху, усе було вкрите собачою шерстю і скрізь стояли переповнені недопалками попільнички й замацані склянки. Але ж сам будинок у цьому бруді не винен.

— Але ж у мене є дім. Оцей.

— Половина дому. Це недостатня гарантія стабільності. Ти можеш продати свою частину, отримати сімдесят п’ять тисяч фунтів, відремонтувати будинок майора Біллікліффа і жити в ньому щасливо.

— Ти пропонуєш продати будинок? І переїхати з Крейґана?

— Оскаре, не лякайся. Це справді непогана ідея. Сему Говарду будинок припав до душі, а Г’ю Маклеллан мріє продати свою половину. Я знаю, що тобі тут подобається. Мені теж. Але погодься, дім великий, майже без меблів. А коли Сем, Керрі й Люсі поїдуть, ми знову залишимося тут самі, як дві горошини у порожньому стручку. Крім того, мені здається, цей будинок призначений для великої сім’ї, а не для пари стариганів, як ми з тобою. Тут мають жити молоді люди, рости діти…

— Але ж у Сема немає дітей.

— Зараз немає, згодна. Але ж він знову колись одружиться…

Елфріда замовкла і нерішуче глянула на Оскара.

— Тільки не на Керрі, — сказав він.

— А чому не на Керрі?

— Прошу тебе, не свашкуй.

— Знаєш, мені якось важко стриматися. Вони ж просто ідеальна пара.

— Нічого подібного. Він завжди дуже люб’язний, а Керрі весь час якась відсторонена і колюча, наче дрок.

— Вона зараз переживає складні часи. А вчора вони поїхали по ялинку, Керрі сказала, що довго прогулювалися Коррідейлом, і я ніколи не повірю, що вони за кілька годин і словечком не перекинулися.

— Їх просто звели обставини.

— Може, й так. — Елфріда зітхнула. — Мабуть, ти маєш слушність. Але навіть без Керрі цей будинок ідеально пасує такому чоловікові, як Сем Говард. Бізнесмен, генеральний директор відновленої вовняної фабрики, поважний член місцевої громади. Я так і бачу, як він приймає і розважає тут колег з Японії і Німеччини, грає в гольф із президентом компанії, якого запросив на вихідні. Крім того — і це найважливіше — Сем справді хоче купити цей будинок. Мені здається, він тут на своєму місці, ніби вдома. Хіба не краще продати будинок йому, а не чужій людині? Ще й покласти в кишеню сімдесят п’ять тисяч?

— Елфрідо, я людина небагата. Якщо й продам Естейт-хаус, то муситиму відкласти ці гроші на старість. Я не можу все вкласти в ремонт будинку майора Біллікліффа і лишитися ні з чим.

— Але ж ми ще навіть не знаємо, скільки доведеться витратити. На те, щоб навести там лад, я маю на увазі.

— Багато, — сказав Оскар.

Однак Елфріда не здавалася.

— Тоді я продам свій будинок у Гемпширі, і ми використаємо ці гроші на…

— Ні, — відрізав Оскар.

— Чому?

— Бо це твій будинок. Це твоя єдина власність. І ти за жодних обставин не повинна його продавати. Здай його, якщо знайдеться охочий там жити, але не продавай. Не варто.

— Ну гаразд, — погодилася вона, і Оскар зрозумів, що говорив надто різко і грубо. — Непогана була ідея, але, мабуть, ти маєш слушність. — Але за мить у неї знову загорілися очі. — Хай там що, проте все це дуже цікаво і новина вражаюча. Не дивно, що ти так розчервонівся. Одне знаю напевно — ми обов’язково повинні туди поїхати й оглянути той нещасний будинок, від підвалу до горища. І забрати автомобіль, поки він остаточно не згнив під шаром снігу. А ще є собака. Що робити із собакою? — Раптом вона розреготалася. — Що робити з нашим собакою Баскервілей, страшним монстром, що гавкає в темряві й кидається на зачинені двері?

— Відверто кажучи, Горас мені подобається більше. Можливо, умовлю Чарлі Міллера лишити собаку собі. Поговорю з Роуз…

Нагорі, на сходах, задзвенів телефон.

— Дідько, — розізлилася Елфріда. — Чому телефони завжди дзвонять так невчасно?

— Не зважай. Вдамо, що нас немає вдома.

— Хотіла б я мати таку залізну волю. Але не виходить, — відказала Елфріда, звелася на ноги і вийшла з кухні. Оскар почув, як вона біжить нагору, і набридливий дзвін майже одразу стих. До нього долетів Елфрідин голос: — Алло.

Поки чекав, обдумував її божевільні ідеї. Десь глибоко в душі навіть хотілося пристати на них. Але якщо він продасть Естейт-хаус Сему, то виручені гроші будуть його єдиним капіталом, єдиною страховкою від бідності на старості років. Ні, звичайно, поїхати і подивитися на Біллікліффів будинок однозначно варто.

Може, й справді не завадить там прибрати і трохи підфарбувати його. Але жити в тісному й похмурому будинку після Естейт-хаусу йому зовсім не хотілося. Він невимовно сумуватиме за просторими, світлими кімнатами, за відчуттям добротності й доладності, яке дарує Естейт-хаус. Оскарові справді буде важко продати будинок — навіть такій людині, як Сем Говард, — і розпрощатися з ним назавжди.

Елфріда і досі говорила телефоном. Він чув її голос, але слів розібрати не міг. Час від часу вона ненадовго замовкала, потім знову починала говорити. Оскар і гадки не мав, з ким вона розмовляє, лише сподівався, що якихось поганих новин їй не повідомляють.

Допивши джин з тоніком, Оскар підвівся, вимив склянку і згадав про дві коробки з келихами, які й досі лежали в багажнику. Тому вийшов з кухні у коридор, потім відчинив вхідні двері й ступив на кусючий холод. Пройшов засніженою доріжкою, вийшов за хвіртку до припаркованого автомобіля і відкрив багажник. Коробки виявилися не стільки великими, як незручними, і йому довелося ходити двічі — забирати по одній. Поставивши другу коробку на кухонний стіл і повернувшись у коридор, щоб зачинити вхідні двері, почулося характерне дзинь — звук, з яким кладуть слухавку. Зупинився біля сходів і підняв голову вгору, чекаючи Елфріду. Але її все не було.

— Елфрідо! — не витримавши, гукнув він.

Нічого не відповівши, вона спустилася вниз. Вираз обличчя у неї був, м’яко кажучи, дивний. Він ще ніколи не бачив, щоб у неї так сяяли очі, вона ще ніколи не здавалася такою молодою, такою радісною. Що полуденне сонце виблискувало в її вогняному волоссі.

— Люба моя…

— Оскаре! — Елфріда, стоячи на одну сходинку вище, простягнула до нього руки й притислася щокою до його щоки. — Зі мною щойно сталося щось невимовно дивовижне.

— Розкажеш?

— Так, але, гадаю, нам краще сісти.

Він узяв її за руку, повів на кухню, і вони знову сіли за стіл одне навпроти одного.

— Телефонував Джеймі Ерскін-Ерл. Щодо мого маленького годинника. Пам’ятаєш, він казав, що покаже його колезі? Колега зараз у Лондоні, тому Джеймі ніяк не міг відправити йому сам годинник. Але надіслав факс із детальним описом і фотографіями. І цей колега сьогодні зранку зателефонував. Сказав, що це особливий годинник. Дуже рідкісний. Французький. Його зробив чоловік на ім’я Дж. Ф. Гур’є приблизно 1830 року. Офіційно годинник називається «Срібний хронометр із турбійоном[38]». Уяви собі, Оскаре, усі ці роки я володіла срібним турбійоном, але й гадки про це не мала. Колега Джеймі спитав, звідки він у мене, і Джеймі розповів, що його мені подарував хрещений-моряк. Але, звісно, я не знаю, як годинник опинився у нього. Словом, Джеймі сказав, що це справжній скарб і я обов’язково повинна його застрахувати. Тож я набралася сміливості й спитала: «А він дуже цінний?» І він відповів, що так. Потім я спитала, скільки він може коштувати, і він сказав, що на аукціоні… можливо… Ні, Оскаре, вгадай!

— Не можу. Не муч, кажи.

— Від сімдесяти до вісімдесяти тисяч фунтів! — радісно вигукнула Елфріда.

— Мабуть, я не те почув. Такого не може бути.

— Ні, все ти правильно почув. Джеймі сказав, що його колега вважає, що це дуже серйозна знахідка для будь-якого колекціонера. Як тобі слово серйозна? А якщо він потрапить на аукціон цінних наручних і настільних годинників і морських хронометрів, то ціна може ще зрости.

— Мені бракує слів.

— Я весь цей час вважала, що моя страховка від безбідної старості — це картина. А виявилося, що справжній скарб — годинник. Пощастило мені, що його ніхто не свиснув з камінної полички на Полтонс-роу, правда?

— І справді дивовижно. Ти ж ніколи не замикала дверей. Але ти ж не збираєшся його продати? Не продавай, прошу тебе!

— Ой, Оскаре, заради бога, звісно, я хочу його продати. Ти хіба не розумієш? Із цими грішми ми перетворимо віллу «Біллікліфф» на дивовижний будинок. Добудуємо зимовий сад, музичну кімнату. Та хоч бальну залу…

— Елфрідо.

— …і купимо мікрохвильовку.

— Елфрідо, послухай. Якщо ти продаси годинник, це будуть твої гроші.

— Оскаре, це ти послухай. Це будуть наші гроші. І ми до кінця своїх днів житимемо в чарівному котеджі, сонячному й затишному. Якщо хочеш, вирощуватимемо картоплю і цибулю порей, а нашою сусідкою буде Роуз Міллер. Поряд парк і чудовий готель. Хіба можна мріяти про щось краще? Це ж дивовижно. Чи ти зі мною не згоден?

— Звісно, звісно. Але люба, ми повинні бути практичними і добре думати головою.

— Ненавиджу бути практичною і думати головою. Мені хочеться вибігти на вулицю і танцювати. І кричати про наші чудові новини на все місто.