Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 84)

— Я мусила це зробити. Але тепер уже нема про що говорити.

— Цікавий він, правда? Я про Джеймі. На вигляд як п’ятнадцятирічний хлопчак, а насправді не лише чудовий знавець своєї справи, а ще й батько трьох хлопчиків. А з Еммою ти знайома?

— Лише говорила телефоном, коли запрошувала їх.

— Вона дуже мила, проста, приязна. Розводить шетлендських поні, дресирує собак і керує всім у Кінґсферрі. Джеймі значно більше подобається вишукувати всілякі антикварні речі, старі підсвічники й забуті портрети. А Емма керує фермою, допомагає, коли окочуються вівці, і лагодить дах. А кого ти ще запросила?

— Ратлі, власника книгарні, з дружиною.

— Добре.

— Доктора Сінклера з дружиною.

— Знов-таки добре.

— Не знаю, як їх звати.

— Джорді й Дженет.

— І ще Снідів.

— Місис Снід і Арфура?

— Дізнавшись, що в нас будуть гості, вона запропонувала допомогти — розносити напої, мити склянки. Але я не могла допустити, щоб вона весь час сиділа сама на кухні, тому запросила її долучитися до нас і привести Арфура. І вона сказала, що він розноситиме напої.

— Наче дворецький.

— Вона стала доброю подругою нам з Оскаром. Я не могла не покликати їх.

— Вони будуть родзинкою вечірки.

Табіта допила каву, поставила філіжанку на стіл, й вони з Елфрідою зустрілися поглядами.

— Як Оскар? — запитала Табіта.

— Більш-менш. Але здебільшого сидить тихенько з газетою чи кросвордом.

— Пітер дав йому запасний ключ до органа в церкві. Ти знала про це?

— Ні. Оскар мені нічого не казав.

— Пітер думав, може, музика допоможе Оскару. Така собі терапія.

— Він ним так і не скористався. Оскар був у церкві лише раз, і то з Люсі — вона хотіла подивитися, як там всередині. Наскільки я знаю, більше він туди не заходив.

— Навряд чи йому від того візиту полегшало.

— Оскару не полегшення треба. Йому треба, щоб його не чіпали, щоб він сам пережив горе. І тільки він знає, чи швидко це станеться, а чи не дуже. А щодо наших гостей, очікуваних і неочікуваних, то, як не дивно, але мені здається, йому подобається, що в будинку постійно хтось метушиться. І Люсі він полюбив. Але, Табіто, він усе одно ще не отямився. Ми з Оскаром дуже близькі, але я бачу, що він досі закритий. Навіть для мене. Наче він десь далеко думками. В іншій країні. Може, мандрує. Може, десь у вигнанні. По той бік моря. І я не можу бути там з ним, бо не маю туди доступу.

— Пітер сказав би, що потрібне терпіння.

— Що-що, а терпіння ніколи не було моєю чеснотою. Та й загалом їх у мене небагато.

Табіта розсміялася і сказала:

— Не кажи так. Просто твої чесноти не такі, як в інших. Ще кави?

— Ні. Дякую, було дуже смачно. — Елфріда звелася на ноги. — Піду вже, не заважатиму. Дякую за посуд і за те, що вислухала.

— Я допоможу тобі скласти коробки в багажник. Вони не стільки важкі, як незручні. А завтра о шостій ми всі прийдемо до вас. У найкращому різдвяному вбранні. Вже чекаю не дочекаюся.

Оскар

Елфріда поїхала хвилин десять тому, і Оскар з головою поринув у кросворд із The Times, аж раптом його перервала Люсі. Вбрана у червону куртку й чоботи, дівчинка явно кудись зібралася.

— Оскаре.

— Привіт, каченятко, — сказав він і відклав газету. — А я думав, ти загортаєш різдвяні подарунки.

— Так, загортала, але в мене закінчилася стрічка. А де Елфріда?

— Поїхала до дружини священника. Хоче дещо взяти. Незабаром повернеться.

— Я просто хотіла спитати, чи не треба чогось у крамниці.

— Здається, ні. Вона тільки хотіла, щоб Гораса вивели погуляти.

— Гаразд, спершу забіжу у книгарню, а тоді сходимо з Горасом на пляж.

— Там дуже багато снігу.

— Нічого, я в чоботах.

— Ну дивися, щоб на вас ротвейлер знову не напав.

— Ой, не нагадуйте, — скривилася Люсі.

— Я скажу Елфріді, що ти повернешся до обіду.

Люсі пішла. За хвилину Оскар почув радісне гавкання Гораса, який зрозумів, що йде на прогулянку, потім відчинилися і зачинилися вхідні двері, і він знову лишився сам. Повернувся до кросворда. Шість по горизонталі. «Особливий стан художника, який характеризується сплеском творчих сил». Він замислився. І тут задзвонив телефон.

Першим інстинктивним бажанням було завмерти, не вставати, нехай хтось інший візьме слухавку. Але за мить Оскар згадав, що вдома нікого немає. Тому дещо роздратовано поклав газету, сховав ручку в кишеню, важко звівся на ноги й пішов на сходи, до телефона.

— Естейт-хаус.

— Чи можу я поговорити з містером Бланделлом? — запитав жіночий голос із сильним шотландським акцентом.

— Я слухаю.

— О, містере Бланделле, це медсестра Томсон із клініки в Інвернессі. На жаль, маю сумні новини. Сьогодні вранці помер майор Біллікліфф. А ви записані в мене як його найближчий родич.

Старий Біллікліфф. Помер. Оскар не знав, що відповісти.

— Ясно, — сказав він, і це було все, що він зміг із себе витиснути.

— Він дуже мирно відійшов. Спокійно.

— Радий це чути. Дуже дякую, що повідомили.

— Потрібно забрати його особисті речі. Якби ви могли…

— Звісно, — перебив Оскар.

— А також організаційні моменти… — медсестра тактовно замовкла, але Оскар чудово розумів, до чого вона веде.

— Звісно, — повторив він. — Дякую. І дякую, що піклувалися про нього. Я буду на зв’язку.

— Дякую, містере Бланделле. Щиро вам співчуваю. На все добре.

— До побачення.

Поклавши слухавку, Оскар раптом відчув, що конче потребує сісти, тому вмостився на першій сходинці східців, що вели до мансардного поверху. Біллікліфф помер, а він, Оскар, не лише його «найближчий родич», а й виконавець заповіту. У голову полізли негідні дріб’язкові думки. І він навіть зрадів, що Елфріди немає вдома, інакше міг би озвучити їх уголос.

Як же типово для цього старого ідіота — взяти й померти саме зараз. У них повний дім гостей, на носі Різдво, до Інвернесса не доїхати — дороги засипані снігом. Якби Біллікліфф надумав спланувати дату смерті, більш «зручний» час для цього він навряд чи підібрав би.

А потім Оскар згадав, як він ішов з лікарні, лишивши старого там самого, й одразу перестав на нього злитися. Йому зробилося страшенно сумно, що Біллікліфф помер самотнім, а вони з Елфрідою, хоч і планували, так і не вибралися до нього, щоб загладити свою першу нелюб’язну зустріч і попрощатися. Оскар задумався, що робити далі. Очевидно, що м’яч на його стороні, і саме він повинен якось діяти, взяти ініціативу в свої руки, але й гадки не мав, із чого починати. Він сидів на сходинці розгублений, як кит, якого викинуло на берег. І раптом він усвідомив, що минуло менше двох місяців від того жахливого вечора, коли йому повідомили, що Ґлорія і Франческа померли. Він майже не пам’ятав, що ж було далі. На похорон у церкву Дібтона набилася сила-силенна людей, не надто красномовний вікарій намагався підібрати правильні слова, він, Оскар, у красивому чорному пальто стояв у першому ряду. Але він зовсім не пам’ятав, як туди дістався. І взагалі не міг пригадати, як готувалися до похорону. Знав лише, що в якийсь момент з’явився Джилс, старший син Ґлорії, і взяв усе в свої руки, а ледь живий від шоку Оскар просто робив, що йому казали. Джилс, який Оскару ніколи особливо не подобався, виявився надзвичайно метикуватим і жвавим. Усе котилося, як помазаний віз, і весь той жах швидко лишився в минулому.

Коли все закінчилося, Оскар вирішив, що з ним уже ніколи нічого не станеться, і просто існував один безглуздий день за іншим, наче зомбі. Потім Джилс знову приїхав у Ґранж і повідомив, що Оскару треба виїжджати, бо вони виставляють будинок на продаж. Оскар не обурився і не заперечував. Джилс знову все взяв у свої руки, а Оскар вибрав шлях найменшого спротиву і поплив за течією, погоджуючись з усім. І тільки коли зайшла мова про будинок для людей похилого віку, він уперше відчув щось схоже на тривогу.