Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 83)
— Чому?
— Якийсь він слизький. Навіть огидний.
— А може, ти помиляєшся? Може, він доволі милий і зовсім не страшний.
— Матуся саме так і думає.
— Ну що ж, я рада за неї.
— Мені в тисячу разів приємніше бути тут, ніж у Флориді. У нас тут
— Сподіваюся, Люсі. Хоча я не зовсім упевнена. Але побачимо.
— Оскаре.
Оскар читав газету, затишно влаштувавшись біля каміна.
— Так, люба?
— Я залишаю тебе самого.
— Назавжди?
— Ні. Приблизно на пів години. Зателефонувала до Табіти Кеннеді — сходжу до неї по склянки й келихи для вечірки. У неї є кілька запасних коробок для прихожан церкви. І вона сказала, що охоче нам їх позичить.
— Чудово.
— Я візьму авто. Обіцяю їхати не швидше десяти кілометрів на годину й дуже обережно.
— Може, хочеш, щоб я поїхав з тобою?
— Якщо ти сам цього бажаєш.
— Звісно, я б волів побути вдома, але готовий допомогти, якщо треба.
— Може, коли повернуся, допоможеш дістати все з багажника і занести додому.
— Домовилися. Тоді покличеш мене. — Оскар замислився на секунду, а тоді запитав: — А де це всі? Чому в нас так тихо?
— Сем і Керрі поїхали в Баклі. А Люсі у себе в кімнаті пакує різдвяні подарунки. Якщо захочеш, погуляй трохи з Горасом. Уже не сніжить.
Оскар, схоже, не надто зрадів цій пропозиції, бо якось непевно відповів:
— Ага.
Елфріда всміхнулася, нахилилася і поцілувала його.
— Бережи себе, — сказала наостанок, але він уже поринув у читання.
Надворі дув кусючий вітер, і все засипало снігом. Елфріда, взута в теплі чоботі, закутана в накидку і в хутряній шапці, вийшла з теплого будинку і спинилася, задивившись у небо. Вітер гнав хмари, а в морозяному повітрі літали чайки. Оскарів автомобіль засипало снігом. Елфріда змахнула шар снігу з лобового скла рукавичкою, але під ним був лід, тож вона завела двигун і ввімкнула обігрівач. Лід поступово розтанув, вона ввімкнула двірники, і за мить на лобовому склі утворилися два чисті сектори. Вона обережно рушила вперед, проїхала вулицею і завернула на дорогу, що вела пагорбом до будинку священника. Тут уже проїхав снігоочисний автомобіль, тож вона полегшено видихнула і без пригод доїхала до місця призначення.
Зупинившись біля потрібних воріт, пройшла доріжкою через сад, піднялася сходинками й відчинила вхідні двері.
— Табіто!
— Я тут! На кухні!
Дім уже прикрасили до Різдва. Біля сходів стояла невелика ялинка, убрана у блискітки й зірки, а зі стелі звисали паперові гірлянди. Елфріді здалося, що вони не нові, можливо, торішні. З відчинених дверей наприкінці коридору вийшла Табіта — у фартуху, темне волосся зав’язане у хвіст.
— Що за день такий сьогодні?! Рада тебе бачити. Я щойно зварила каву. Ну ж бо, заходь швидше і зачиняй двері. Ти ж не пішки прийшла?
Елфріда зняла накидку і повісила на стовпчик сходів.
— Ні, наважилася сісти за кермо. Мусила. Бо не донесла б додому два ящики з келихами. Так слизько, що посковзнулася б, розбила б посуд, ще й ногу могла б на додачу зламати. — Вона рушила за Табітою на кухню. — Пахне смачно.
— Печу багато всього. Пиріжки, сосиски в тісті, два торти й пісочне печиво. Я обожнюю готувати, але Різдво — це щось особливе. Із самого ранку на кухні, а ще треба зробити начинку й крем із бренді для торта. Плюс ще потрібно глазурувати торт і приготувати варену шинку. На свята до нас завжди заходить багато прихожан з листівками чи подарунками для Пітера, і всіх треба напоїти й нагодувати.
— Ой, вибач. Ти зайнята, а я заважаю.
Табіта налила каву в чашку.
— Зовсім ні. Чудовий привід відпочити бодай п’ять хвилин. Бери стілець, сідай. — Вона поставила чашку на стіл. — Знаєш, я б дуже хотіла зараз вибратися надвір. Прогулятися узбережжям чи покататися на санках на полі для гольфу, просто відпочивати, а не гарувати на кухні перед святом. Я впевнена, що свята придумали не для того, щоб людина падала з ніг, готуючись до них. Щороку обіцяю собі, що ставитимуся до свят спокійніше, а потім усе знову ускладнюю.
Елфріда, зваблена запашним ароматом кави, сіла до столу. Кухня у них була майже така сама старомодна, як і в Естейт-хаусі, але трохи веселіша — на дверях висіли малюнки Клодаг, на старому письмовому столі лежали купи паперів і стояли світлини в рамках.
Елфріда одразу зрозуміла, що це Табітині володіння — тут вона не лише готувала і годувала сім’ю, а й працювала, телефонувала звідси, писала тут листи.
Зараз вона налила собі філіжанку кави й сіла напроти Елфріди.
— Ну розповідай, як справи.
— Та нічого особливого. Лишила Оскара читати газету. Сем і Керрі поїхали в Баклі подивитися на вовняну фабрику.
— Сем — це той таємничий незнайомець, який з’явився із завірюхи? Він ще у вас?
— Лишається на Різдво. Погода жахлива, і йому, здається, немає куди і їхати.
— Боже, як сумно. Вони з Керрі подружилися?
— Схоже на те, — обережно відповіла Елфріда.
— Це доволі романтично.
— Табіто, він одружений.
— Тоді чому він без дружини?
— Вона залишилася у Нью-Йорку.
— Вони посварилися?
— Наскільки я зрозуміла, у них щось не склалося. Але подробиць не знаю.
— Що ж, усяке в житті буває, — філософськи зауважила Табіта.
— Якось аж не віриться, що ти з ним не знайома. У мене таке враження, що ми всі вже кілька місяців живемо разом під одним дахом, хоча минуло лише кілька днів. Але завтра ввечері ти вже познайомишся і з Семом, і з Керрі. Із шостої до восьмої чекаємо вас на вечірку в Естейт-хаус.
— Я поставила ящики в коридорі. Шість келихів для вина, шість склянок і пара глеків. Тарілки потрібні?
— Не думаю. Повноцінної вечері не буде, лише бутерброди. Керрі приготує.
— А скільки буде гостей?
— Гадаю, чоловік сімнадцять. Вас четверо…
— Клодаг навряд чи прийде. Іде до однокласниці на вечерю і лишиться там ночувати. Ти ж не образишся?
— Анітрохи. Їй там буде значно цікавіше.
— Але Рорі точно прийде. А хто ще буде?
— Джеймі Ерскін-Ерл з дружиною.
— Джеймі й Емма? Не знала, що ви знайомі.
— Він приходив оцінити мою картину Девіда Вілкі. Виявилося, що то підробка, а не оригінал. Ще одна моя мрія розтанула як дим.
— Ти хотіла її продати?